№ 127/26353/18

Постанова

Іменем України

11 березня 2020 року

м. Київ

справа № 127/26353/18

провадження № 61-1163св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Вінницький міський центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді Вінницької міської ради, Вінницька міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2019 року у складі судді Антонюка В. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Оніщука В. В., Копаничук С. Г., Медвецького С. К.,

у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Вінницький міський центр соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді Вінницької міської ради, Вінницька міська рада, про виселення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4 про виселення.

Позовна заява мотивована тим, що власником особового рахунку квартири АДРЕСА_1 був ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , членами його сім`ї зазначені: ОСОБА_6 - донька, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , дружина ОСОБА_7 , яка заочним рішенням Вінницького міського суду від 14 листопада 2017 року визнана такою, що втратила право користування зазначеною квартирою, та два онуки: ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

На цей час в квартирі зареєстровано дві особи: ОСОБА_1 з 23 грудня 1999 року, ОСОБА_3 з 11 червня 2006 року. Оскільки їх мати - ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , а батька вони не мають, то за рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 22 грудня 2016 року № 3036 неповнолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_3 влаштували на виховання та спільне проживання до прийомної сім`ї ОСОБА_2 , з якою було підписано 23 грудня 2016 року договір про влаштування дітей на виховання та спільне проживання у прийомній сім`ї.

Рішенням виконкому Вінницької міської ради від 15 грудня 2016 року № 2989 неповнолітнім ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надали статус дитини-сироти.

Рішенням виконкому Вінницької міської ради від 02 серпня 2018 року № 1626 припинено дію договору від 23 грудня 2016 року № 3 між виконавчим комітетом Вінницької міської ради та прийомною матір`ю ОСОБА_2 в частині щодо ОСОБА_1 , якому на той час виповнилося 18 років.

Зважаючи на те, що попередній квартиронаймач ОСОБА_5 помер, 13 квітня 2018 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ЖЕО», на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 12 квітня 2018 року № 755, укладено договір № 352 найму житла, яке перебуває у комунальній власності м. Вінниці. Наймодавець передав у безстрокове користування наймачу квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачі зазначають, що в квітні 2018 року ОСОБА_1 мав намір поселитися у квартирі, однак відповідач ОСОБА_4 , яка зареєстрована та проживала в квартирі АДРЕСА_2 та не набула законного права користування квартирою АДРЕСА_1 , не допустила його до житла, двері не відчинила, щодо чого він звертався до правоохоронних органів, оскільки ця квартира - єдине житло, в якому позивачі зареєстровані та мають намір проживати.

За наведених обставин позивачі просили суд виселити ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2019 року, яке залишене без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року, позов задоволено.

Виселено ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що ОСОБА_4 не надала належних та допустимих доказів правомірності зайняття спірної квартири.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її з Вінницького міського суду Вінницької області.

31 січня 2020 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

На підставі ухвали Верховного Суду від 24 лютого 2020 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували статей 64, 65 ЖК Української РСРта не врахували їх положень, які передбачають рівність прав з наймачем та рівне з іншими членами сім`ї право ОСОБА_4 на користування жилим приміщенням, а саме спірною квартирою.

У касаційній скарзі зазначається, що відповідач постійно проживала у зазначеній квартирі ще з 12 березня 1991 року та мала право на реєстрацію у ній свого місця проживання. Однак у зв`язку з тим, що в квартирі формально була прописана колишня дружина її чоловіка, то зробити це було неможливо.

Доводи інших учасників справи

У лютому 2020 року ОСОБА_3 надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначає, що ОСОБА_4 не довела дотримання визначеного законом порядку при вселенні у спірну квартиру та наявність згоди на час свого вселення у квартиру всіх повнолітніх членів сім`ї квартиронаймача ОСОБА_5 , тому касаційна скарга на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 12 квітня 2018 року № 755 «Про зміну договору найму житлових приміщень» надано дозвіл житлово-експлуатаційній конторі на укладення договору найму в державних житлових приміщеннях з членом сім`ї квартиронаймача на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , жилою площею 15,5 кв. м із ОСОБА_1 , у зв`язку зі смертю попереднього наймача ОСОБА_5 (т. 1 а. с. 9).

Як вбачається із договору найму житла, яке перебуває у комунальній власності м. Вінниці від 13 квітня 2018 року № 352, позивач ОСОБА_1 є наймачем квартири АДРЕСА_1 (а. с. 33-37).

Відповідно до довідки від 07 березня 2018 року № 2192, виданої ТОВ «ЖЕО», та особового рахунку № НОМЕР_1 вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані дві особи: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , особовий рахунок відкрито на ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 10, 11, 23, 24).

Комунальні послуги оплачуються ОСОБА_1 , що підтверджується наданими квитанціями.

Відповідно до витягів із державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька, відомості про батька ОСОБА_8 та ОСОБА_3 записані відповідно до частини першої статті 135 СК України (т. 1 а. с. 20, 21).

Як вбачається із інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 08 лютого 2018 року, відомостей щодо ОСОБА_1 немає (т. 1 а. с. 22).

Рішенням Вінницької міської ради від 15 грудня 2016 року № 2989 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 надано статус дитини-сироти (т. 1 а. с. 27, 28), 23 грудня 2016 року їх було влаштовано на виховання та спільне проживання у прийомну сім`ю ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 29-32), 02 серпня 2018 року ОСОБА_1 вибув з прийомної сім`ї (т. 1 а. с. 41).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно зі статтями 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 65 ЖК Української РСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.

На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Згідно з частинами першою та другою статті 61 ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло: передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим у вказаній справі слід врахувати, що позивачі мають статус «дітей-сиріт» та відповідні гарантії права на житло.

Так, згідно з частиною першою статті 248 СК України дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров`я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім`ї, має право: на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності; на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону.

Статтею 25 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави.

Відсутність одного або обох з батьків та батьківського піклування підтверджується відповідними документами, які є підставою для надання цим дітям матеріального забезпечення і пільг, передбачених законодавством України.

У разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім`ї жиле приміщення, в якому вони проживали, зберігається за дітьми протягом усього часу перебування їх в цих закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім`ї незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім`ї. Жиле приміщення, яке зберігається за дітьми, може бути передано в оренду іншим громадянам на строк до повернення дітей із зазначених закладів, від опікунів чи піклувальників, з прийомної сім`ї чи дитячого будинку сімейного типу. Порядок збереження і передачі в оренду жилого приміщення та іншого майна дитини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім`ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мали впорядковане житло, що зберігалося за ними, вселення їх у ці приміщення і повернення їм майна, що знаходилося в цих приміщеннях на день передачі дітей під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім`ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Стаття 32 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» визначає, що за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім`ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування за місцем знаходження житла дітей несуть відповідальність за збереження зазначеного у частині першій цієї статті житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа після завершення терміну перебування у сім`ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Задовольняючи вимоги позивачів, суди першої та апеляційної інстанцій надали оцінку виселенню ОСОБА_4 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції та виходили із забезпечення прав дітей-сиріт на житло, в якому вони проживали з рідними до встановлення опіки.

Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Доводи ОСОБА_4 про те, що вона вселилася у квартиру АДРЕСА_1 як член сім`ї квартиронаймача ОСОБА_5 і постійно та безперервно проживала там з часу укладення шлюбу - 12 березня 1991 року (понад 27 років) є безпідставними з огляду на наступне.

Як вбачається з особового рахунка № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_5 стосовно квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 29,70 кв. м, житловою площею 15,50 кв. м, до цього особового рахунка внесені: із 12 травня 1970 року ОСОБА_5 (проживав постійно, вибув 09 січня 2018 року) і дружина ОСОБА_7 (зареєстрована, не проживає, вибула ІНФОРМАЦІЯ_1 ); постійно проживала донька ОСОБА_6 (з 07 вересня 1995 року, вибула ІНФОРМАЦІЯ_3 ), постійно проживають: онук ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (з 23 грудня 1999 року), і онук ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (з 11 червня 2002 року).

Згідно із довідкою про реєстрацію місця проживання департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради від 13 червня 2018 року ОСОБА_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_4 не довела реєстрації свого місця проживання у спірній квартирі; дотримання визначеного законом порядку при вселенні у спірну квартиру та наявність згоди на час свого вселення (як зазначила позивач - березень 1991 року) у квартиру всіх повнолітніх членів сім`ї квартиронаймача ОСОБА_5 : його колишньої дружини ОСОБА_7 , яка станом на березень 1991 року була членом сім`ї наймача, а дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , була неповнолітньою; обумовлений наймачем і членами його сім`ї певний порядок користування жилим приміщенням.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2019 року, у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , виконавчого комітету Вінницької міської ради, ТОВ «Житлово-експлуатаційне об`єднання» про встановлення факту спільного проживання, визнання права користування житловим приміщенням та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання частково незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради, визнання недійсним договору найму житла та зобов`язання укласти договір найму жилого приміщення, встановлено, що ОСОБА_4 зберігаючи за собою постійне місце проживання у квартирі АДРЕСА_2 , не набула права користування спірною квартирою АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Враховуючи, що ОСОБА_4 не надала належних та допустимих доказів правомірності зайняття спірної квартири, висновки суду першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог є правильними.

Щодо посилань на правомірність вселення відповідача у спірну квартиру, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що вказане посилання на увагу не заслуговує, оскільки зазначеним вище судовим рішенням, яке набуло законної сили, встановлено, що ОСОБА_4 не набула права користування вказаною квартирою, а також не спростовує висновків суду стосовно твердження про відсутність у ОСОБА_4 реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 , оскільки встановлено, що вона була постійно зареєстрована і зберігала за собою постійне місце проживання у цій квартирі і була знята з реєстрації за вказаною адресою лише з 31 липня 2018 року, тобто після смерті попереднього наймача спірної квартири ОСОБА_5 та укладення договору найму житла щодо вказаної квартири із ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права у справі. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 389 400 406 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 20 серпня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська