Постанова
Іменем України
15 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 127/26597/19
провадження № 61-16805св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , який діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування Вінницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2020 року у складі судді Венгрин О. О. та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Міхасішина І. В., Ковальчука О. В., Панасюка О. С.
у справі за позовом ОСОБА_1 , який діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_5 , Орган опіки та піклування Вінницької міської ради, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Орган опіки та піклування Вінницької міської ради, в якому просив визнати недійсними договір купівлі-продажу житлового будинку від 15 грудня 2017 року, реєстраційний № 1464, та договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15 грудня 2017 року, реєстраційний № 1465, укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 , посвідчені приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О. М.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з 30 жовтня 1998 року перебував із ОСОБА_3 у зареєстрованому, який було розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 червня 2018 року.
У них із ОСОБА_3 у шлюбі народилися діти, а саме: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після розірвання шлюбу діти залишились проживати з матір`ю ОСОБА_3 в будинку на АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 1 000 кв. м,
Зазначене нерухоме майно було придбано 09 червня 2009 року, тобто під час перебування його з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.
Згодом, після здійснення добудов до будинку на ім`я ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності від 19 листопада 2009 року та державний акт на земельну ділянку від 08 листопада 2011 року. Вказане майно було спільним сумісним майном подружжя.
15 грудня 2017 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_6 були укладені договори купівлі-продажу вищевказаного житлового будинку і земельної ділянки, проте відчуження зазначеного майна відбулось не в інтересах сім`ї, без його згоди, без погодження з ним умов договорів та з порушенням прав неповнолітньої дочки ОСОБА_2 , яка на час укладення договорів мала право користування будинком.
Твердження про те, що неповнолітня ОСОБА_2 має право на проживання в житловому будинку на АДРЕСА_2 не відповідає дійсності.
З укладенням договору купівлі-продажу будинку відповідач ОСОБА_3 не врахувала житлові права неповнолітньої дочки і позбавила її права користування будинком. Також ОСОБА_3 не отримала дозволу Органу опіки і піклування на продаж будинку, право користування яким мала неповнолітня дитина, тому оспорюваний договір є нікчемним.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 21 листопада 2019 року залучено до участі у справі як третю особа ОСОБА_5 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що дитина ОСОБА_2 власником будинку на АДРЕСА_1 не була. На час укладення договору купівлі-продажу зазначеного будинку дитина проживала з матір`ю - відповідачем ОСОБА_3 , яка володіла двома квартирами (на АДРЕСА_3 і на АДРЕСА_2 , які успадкувала після смерті своєї матері), в одній з яких мешкала разом з дочкою. З 06 лютого 2020 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_4 , в якій будуть проживати разом з дитиною. На теперішній час мати ОСОБА_3 разом з дочкою ОСОБА_2 мешкають в орендованому будинку. Скарг від дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , або будь-кого іншого щодо порушення житлових прав дитини до органу опіки і піклування не надходило. На відчуження майна (житлового будинку і земельної ділянки) позивач ОСОБА_1 надав письмову згоду.
Крім того, суд першої інстанції зазначив про те, що позивач на обґрунтування позову помилково посилався на положення статті 224 ЦК України (правові наслідки вчинення правочину без дозволу органу опіки та піклування) і статті 71 ЦК України (правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки і піклування), оскільки вони регулюють укладення правочинів опікунами і піклувальниками. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не відноситься до дітей, позбавлених батьківського піклування відповідно до статті 2 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»), має обох батьків ОСОБА_3 і ОСОБА_1 , які є законними представниками відповідно до частини першої статті 242 ЦК України, тому дозвіл на укладення правочину (відчуження будинку) при наявності іншого житла, користування яким забезпечено дитині, не був потрібен.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2020 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки районного суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу в інтересах ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що право на житло та факт проживання у будинку не пов`язані з фактом реєстрації місця проживання, що слідує з правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12.
Висновок апеляційного суду про те, що дозвіл на укладення правочину (відчуження будинку) при наявності іншого житла, користування яким забезпечено дитині, не був потрібен, є помилковим. Суд не наділений функціями, які притаманні Органу опіки та піклування, оскільки на останнього покладені функції щодо вирішення питання необхідності надання дозволу на продаж нерухомого майна. Продавець взагалі не зверталася для отримання відповідного дозволу.
Не відповідає дійсним обставинам висновок суду про те, що продаж нерухомого майна було здійснено за його згодою, оскільки як повідомив його представник під час судового розгляду даний дозвіл надався ним при продажу іншого спільного нерухомого майна і яким чином він потрапив до нотаріуса при продажу будинку йому не відомо.
Оспорюваний договір безпосередньо впливає на житлові та соціальні права ОСОБА_2 , відповідно їх звужує і зменшує, оскільки дитина після продажу будинку станом на 2020 рік ніде не зареєстрована.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У грудні 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що права та інтереси неповнолітньої дочки оспорюваними правочинами порушені не були, оскільки рішення про продаж цих об`єктів нерухомого майна приймалося нею та позивачем спільно, обговорювалися умови договорів купівлі-продажу, що підтверджується письмовою заявою ОСОБА_1 від 10 жовтня 2017 року, посвідченою приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павліченко Г. В. та зареєстрованою в реєстрі за № 1404.
Місце проживання неповнолітньої дочки ніколи не було зареєстроване у будинку АДРЕСА_1 .
Суди попередніх інстанцій у повному обсязі з`ясували обставини, що мають значення для справи, а судові рішення ухвалені з додержанням вимог матеріального та процесуального права, тому підстав для їх скасування немає.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Вінницького міськрайонного суду Вінницької області.
11 грудня 2020 року справа № 127/26597/19 надійшла до Верховного Суду.
Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11 грудня 2020 року визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Фаловської І. М.
Відповідно до підпунктів 2.3.25 та 2.3.49 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, розділу 4.2 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8 та рішень зборів суддів Касаційного цивільного суду від 03 грудня 2020 року № 10 «Про внесення змін до рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 20 травня 2019 року № 3», у справі призначено повторний автоматизований розподіл судових справ в частині зміни суддів, які не входять до складу постійної колегії суддів.
Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 30 жовтня 1998 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 05 червня 2018 року.
У сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - дочка ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу діти залишилися проживати з матір`ю ОСОБА_3 .
Будинок і земельна ділянка на АДРЕСА_1 були спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_3
10 жовтня 2017 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 24 500 доларів США, про що свідчить його розписка.
Судами встановлено, що отримані ОСОБА_1 грошові кошти є грошовою компенсацією вартості 1/2 частки будинку і земельної ділянки на АДРЕСА_1 , що належали ОСОБА_1 .
10 жовтня 2017 року ОСОБА_1 своєю заявою надав згоду на укладення договорів купівлі-продажу будь-якого нерухомого майна його дружиною ОСОБА_3 на умовах та за ціною, які будуть визначені нею самостійно. У заяві зазначено, що укладення цих договорів відповідає їх спільному волевиявленню і договори укладаються в інтересах сім`ї. Заява посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павліченко Г. В.
Згідно з договором купівлі-продажу житлового будинку від 15 грудня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О. М. за реєстраційним № 1464, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_6 (тепер ОСОБА_6 ) придбала житловий будинок на АДРЕСА_1 за 271 000 грн. Продаж житлового будинку було здійснено за письмовою згодою чоловіка продавця ОСОБА_1 (пункт 8 договору).
Згідно з пунктом 7 зазначеного договору, продавець свідчить, що її дитина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає та має право користування житлом на АДРЕСА_2 .
Судами також встановлено, що ОСОБА_3 отримала у спадщину дві квартири після смерті матері ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , а саме: на АДРЕСА_3 та на АДРЕСА_2 . Тобто, на час укладення зазначеного договору купівлі-продажу будинку відповідач ОСОБА_3 мала у користуванні дві квартири, що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 квітня 2018 року.
Згідно з повідомленням Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради від 28 жовтня 2019 року інформація про реєстрацію ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у місті Вінниці відсутня.
З витягу домової книги для прописки (реєстрації) громадян, які проживають в будинку на АДРЕСА_1 , судами встановлено те, що під № 9 в книзі записаний ОСОБА_1 , який зареєстрований 13 серпня 2010 року, а під №№ 1, 2, 3 - ОСОБА_3 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , дата реєстрації - 12 січня 2011 року.
Згідно з договором купівлі-продажу земельної ділянки від 15 грудня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О. М. за реєстраційним № 1465, ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_6 купила земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 0510136600:02:070:0010, що на АДРЕСА_1 , за 1 013 000 грн. Продаж земельної ділянки було здійснено за письмовою згодою чоловіка продавця - ОСОБА_1 .
Відповідно до копії договору іпотеки від 19 грудня 2017 року ОСОБА_6 передала в іпотеку ОСОБА_5 в забезпечення виконання договору позики від 18 грудня 2017 року житловий будинок на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 0510136600:02:070:0010, за вказаною адресою.
Згідно з договором купівлі-продажу квартири від 06 лютого 2020 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_4 , в якій зареєстрована з 2020 року.
Дочка ОСОБА_2 у квартирі не зареєстрована.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з цим позовом в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 посилався на те, що оспорювані договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки порушують права дитини та укладені без згоди Органу опіки та піклування.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
До осіб, що замінюють батьків та мають обов`язки щодо дитини, відповідно до положень СК України належать: 1) опікун (частина четверта статті 249 СК України); 2) піклувальник (частина четверта статті 249 СК України); 3) особа, що усиновила чи удочерила (частина четверта статті 232 СК України); 4) патронатний вихователь (стаття 255 СК України); 5) прийомні батьки (частина друга статті 256-2 СК України); 6) батьки-вихователі дитячого будинку (частина друга статті 256-6 СК України); 7) фактичний вихователь, особа, яка взяла у свою сім`ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (стаття 261 СК України).
Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.
Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18).
Системне тлумачення вказаних вище норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що органи опіки та піклування надають згоду на відчуження будинку, квартири, якщо таке відчуженння здійснюється батьками або особами, які їх замінюють.
Крім того, згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Встановивши те, що ОСОБА_2 не була власником будинку на АДРЕСА_1 та не була зареєстрована у ньому, на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу дитина проживала з матір`ю - відповідачем ОСОБА_3 , яка володіла двома квартирами (на АДРЕСА_3 і на АДРЕСА_2 , які успадкувала після смерті своєї матері), в одній з яких мешкала разом з дочкою, а з 06 лютого 2020 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_4 , в якій будуть проживати разом з дитиною, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки для укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу згода органу опіки і піклування не потребувалася, а зазначені договори не обмежують права та законні інтереси дитини на житло.
Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12 є помилковим, оскільки фактичні обставини цій справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 липня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
В. С. Висоцька
А. І. Грушицький