№ 133/2718/18

Постанова

Іменем України

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 133/2718/18

провадження № 61-21002св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Коваль Тетяни Дмитрівни на постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Денишенко Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання недійсними договорів позики, посилаючись на те, що з 29 вересня 2007 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який було розірвано 26 червня 2013 року в органах державної реєстрації актів цивільного стану. Після розірвання шлюбу йому стало відомо, що за розписками від 28 травня 2012 року та від 05 липня 2012 року між ОСОБА_2 та її батьком ОСОБА_3 були укладені договори позики, за якими ОСОБА_2 отримала відповідно 20 000 доларів США та 10 000 доларів США. Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року у справі № 133/431/15-ц було задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість у розмірі 239 775 грн, що станом на 05 липня 2012 року еквівалентно 30 000 доларів США. Вказані договори виходять за межі дрібних побутових правочинів, а він не надавав ОСОБА_2 своєї згоди на їх укладення. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори позики від 28 травня 2012 року на суму 20 000 доларів США та від 05 липня 2012 року на суму 10 000 доларів США, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на загальну суму 30 000 доларів США, що еквівалентно 239 775 грн.

Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 23 липня 2019 року у складі судді Зарічанського В. Г. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не є стороною оспорюваних договорів і не довів наявності порушень його прав чи інтересів цими договорами. Тому звернення до суду є передчасним. Однак це не позбавляє позивача можливості в майбутньому звернутися до суду з позовом про визнання договорів недійсними. Саме по собі існування спору про поділ майна подружжя, який розглядається Вінницьким районним судом Вінницької області, не свідчить про порушення прав позивача, так як саме під час розгляду вказаного спору можливо встановити обсяг спільного сумісного майна, чи укладено оспорювані договори відповідачем в інтересах сім`ї та чи створили вони обов`язки для другого з подружжя.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 23 липня 2019 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову з інших підстав.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що факт отримання коштів і наявність у ОСОБА_2 заборгованості перед ОСОБА_3 встановлено рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року у справі № 133/431/15-ц, яке набрало законної сили. ОСОБА_2 добровільно підписала розписки, що відповідає її наміру виконувати взяті на себе зобов`язання. Оскільки спірні договори позики не покладають на позивача обов`язків з їх виконання і матеріали справи не містять інформації щодо використання позичених коштів в інтересах сім`ї, то положення частини другої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України) не можуть застосовуватися до спірних правовідносин. Крім того, в силу частини першої статті 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Отже, звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання договорів позики недійсними ніяким чином не звільняє ОСОБА_2 від обов`язку повернути ОСОБА_3 отримані від нього за розписками кошти. Оскільки позовні вимоги не ґрунтуються на жодній з підстав недійсності правочину, передбачених ЦК України, то позов не підлягає задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

21 листопада 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Коваль Т. Д. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову, а в іншій частині - залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про порушення оспорюваними договорами позики прав ОСОБА_1 , однак не звернув уваги на те, що позовні вимоги про визнання договорів позики недійсними він заявив з підстав, передбачених частинами першою, четвертою статті 203, статтею 204 ЦК України та статтею 65 СК України, і посилався на те, що сума позики є значною, а ОСОБА_2 уклала ці правочини без його відома та письмової згоди.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Крижопільського районного суду Вінницької області.

10 грудня 2019 року справа № 133/2718/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики, з огляду на його реальний характер, є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Апеляційним судом встановлено, що з 29 вересня 2007 року по 26 червня 2013 року ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2

28 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 20 000 доларів США, про що склала розписку.

05 липня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримала в ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 10 000 доларів США, про що склала розписку.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року у справі № 133/431/15-ц було задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість в розмірі 239 775 грн, що станом на 05 липня 2012 року еквівалентно 30 000 доларів США.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року у справі № 133/431/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 було відхилено, а рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 133/431/15-ц касаційну скаргу ОСОБА_1 було залишено без задоволення, а рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 13 вересня 2016 року - без змін.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів позики, укладених 28 травня 2012 року та 05 липня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на загальну суму 30 000 доларів США, що еквівалентно 239 775 грн, ОСОБА_1 посилалося на те, що вказані договори виходять за межі дрібного побутового правочину і він не надавав ОСОБА_2 своєї згоди на їх укладення.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернулася до суду, яке саме право порушене, в чому полягає порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 355 ЦК України передбачено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За положеннями частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

За змістом статті 31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

За нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Тобто сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.

Право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним з них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

У постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18), від 18 грудня 2018 року у справі № 755/12668/16-ц (провадження № 61-33504св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 133/3928/14-ц (провадження № 61-33048св18), від 24 березня 2020 року у справі № 521/20211/16-ц (провадження № 61-47423св18), від 28 квітня 2020 року у справі № 522/16362/16-ц (провадження № 61-47310св18), від 09 червня 2020 року у справі № 522/20907/16-ц (провадження № 61-1595св17), від 12 червня 2020 року у справі № 333/324/18 (провадження № 61-7316 св19), від 05 листопада 2020 року у справі № 619/761/18 (провадження № 61-6457св19) викладено правову позицію, згідно з якою для укладання договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібно, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсними оспорюваних ОСОБА_1 договорів позики у зв`язку з відсутністю згоди другого з подружжя на їх укладення (стаття 65 СК України).

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочинів (стаття 204 ЦК України), не виконав передбаченого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів належними і допустимими доказами наявність будь-яких обставин, які відповідно до статей 203 215 ЦК України є підставами для визнання оспорюваних правочинів недійсними. Тому апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю.

Доводи касаційної скаргипро те, що сума позики є значною і ОСОБА_2 уклала оспорювані договори без відома та письмової згоди ОСОБА_1 , не заслуговують на увагу, оскільки, як зазначено вище, для укладання договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібно.

Крім того, дійсність оспорюваних договорів підтверджено рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 24 березня 2015 року у справі № 133/431/15-ц, яке набрало законної силита має преюдиційне значення в цій справі.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо відзивів на касаційну скаргу.

У грудні 2019 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Маліцька І. О. подала до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваль Т. Д.

Частинами четвертою, п`ятою статті 178 ЦПК України передбачено, що копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду. До відзиву додаються: 1) докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем; 2) документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. До відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Відповідно до пунктів 1-7 частини першої, частини четвертої статті 183 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву чи клопотання або заперечення проти них, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); найменування суду, до якого вона подається; номер справи, прізвище та ініціали судді (суддів), якщо заява (клопотання, заперечення) подається після постановлення ухвали про відкриття провадження у справі; зміст питання, яке має бути розглянуто судом, та прохання заявника; підстави заяви (клопотання, заперечення); перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення); інші відомості, що вимагаються цим Кодексом. Суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

До відзивів на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокат Маліцька І. О. не додала доказів надсилання їх копій та доданих до них документів іншим учасникам справи, що підтверджується актами Верховного Суду від 08 січня 2020 року №№ 5, 6. У зв`язку з цим зазначені відзиви не можуть бути прийняті судом касаційної інстанції до розгляду та підлягають поверненню заявнику.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, наведеними в постановах від 20 липня 2020 року у справі № 362/75/17 (провадження № 61-18409св19), від 04 вересня 2020 року у справі № 264/3435/18-ц (провадження № 61-7352св20), від 15 лютого 2021 року у справі № 562/1921/18 (провадження № 61-6789св19).

Враховуючи викладене, оскільки відзиви на касаційну скаргу, подані представником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвокатом Маліцькою І. О., підлягають поверненню заявнику без розгляду, то Верховним Судом не можуть бути вирішені заявлені в цих відзивах клопотання про повідомлення заявника про розгляд касаційної скарги та про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коваль Тетяни Дмитрівни залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року залишити без змін.

Відзиви представника ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - адвоката Маліцької Ірини Олексіївни на касаційну скаргу повернути заявнику без розгляду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко