№ 137/1226/17

Постанова

Іменем України

21 вересня 2020 року

місто Київ

справа № 137/1226/17

провадження № 61-838св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД» на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Зайцева А. Ю., Панасюка О. С., Шемети Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД» (далі - ТОВ «ЛМЗ») про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він працював у ТОВ «ЛМЗ» з 04 липня 2013 року на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду. Наказом від 17 липня 2017 року № 178/1 він був звільнений з роботи відповідно до запису у трудовій книжці у зв`язку із вступом на військову службу згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України. Зазначає, що 11 липня 2017 року він уклав контракт з Міністерством оборони України про проходження служби у Збройних Силах України (далі - ЗСУ) строком на 6 місяців. Наказом командувача військ Оперативного командування «Південь» від 11 липня 2017 року № 101 його призначено командиром мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-го окремого розвідувального батальйону Оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ.

14 липня 2017 року він знаходився на роботі у відповідача і повідомив про укладення контракту із ЗСУ та призначення його на посаду, надав копії відповідних документів. Після цього відбув для проходження військової служби. У день видання наказу про його звільнення з роботи він на роботі не був, знаходився на службі в ЗСУ.

08 серпня 2017 року відповідач здійснив розрахунок по зарплаті, перерахував грошові кошти на його банківську карту. Позивач вважає, що його звільнення з роботи є незаконним, оскільки заяви про звільнення він не писав, таке звільнення суперечить чинному законодавству.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Літинського районного суду Вінницької області від 19 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що укладення позивачем контракту на проходження військової служби у ЗСУ було добровільним, а не у зв`язку з мобілізацією. Умови контракту не свідчать, що його укладено під час дії особливого періоду на території України. Судом першої інстанції зроблено висновок, що укладений позивачем контракт є різновидом трудового договору, а тому, підписавши таку угоду, позивач змінив місце роботи.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове про задоволення позову. Визнано незаконним та скасовано наказ директора ТОВ «ЛМЗ» від 17 липня 2017 року № 178/1 про звільнення ОСОБА_1 з посади оператора централізованої мийки четвертого розряду у зв`язку з вступом на військову службу на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду ТОВ «ЛМЗ» з 18 липня 2017 року. Стягнуто з ТОВ «ЛМЗ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час з моменту звільнення у розмірі 15 324, 54 грн із урахуванням сплати необхідних відрахувань; на відшкодування моральної шкоди - 1 000, 00 грн. Здійснено розподіл судових витрат. Допущено негайне виконання рішення у частині поновлення на роботі.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, посилався на те, що Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію», прийняте в межах конституційних повноважень рішення про часткову мобілізацію військовослужбовців строком на 45 діб. Апеляційний суд зробив висновок, що з дня опублікування зазначеного Указу розпочався особливий період, рішень про закінчення якого на час розгляду справи Президент України не ухвалював. Останнє рішення про звільнення у запас військовослужбовців, які призвані на час мобілізації на особливий період під час третьої черги часткової мобілізації, прийнято Указом Президента України від 26 вересня 2016 року № 441/2016. Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу після видання цих Указів Президент України не приймав. З огляду на наведені обставини суд апеляційної інстанції вважав, що на час дії контракту на позивача поширюються гарантії збереження місця роботи та посади у ТОВ «ЛМЗ».

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 27 грудня 2017 року із застосуванням засобів поштового зв`язку, ТОВ «ЛМЗ» просило скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що укладення позивачем контракту на проходження військової служби у ЗСУ було добровільним, не пов`язане із мобілізацією або виконанням спеціальних обов`язків в умовах діючого особливого періоду, спеціальних завдань у зоні проведення антитерористичної операції. Тому звільнення ОСОБА_1 з посади оператора централізованої мийки четвертого розряду ТОВ «ЛМЗ» було законним. Заявник оскаржує рішення суду апеляційної інстанції, зокрема у частині застосування до позивача гарантій, визначених статтею 119 КЗпП України, під час його звільнення. Також, на переконання заявника, особливий період припинений, а тому звільнення ОСОБА_1 було законним, оскільки на нього на час звільнення не розповсюджувалися положення статті 119 КЗпП України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами встановлено, що позивач з 04 липня 2013 року працював у відповідача на посаді оператора централізованої мийки четвертого розряду.

Наказом від 16 квітня 2015 року № 06 ОСОБА_1 увільнено від роботи з 22 квітня 2015 року у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації зі збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку на особливий період.

11 липня 2017 року ОСОБА_1 уклав контракт з Міністерством оборони України про проходження служби в ЗСУ строком на 6 місяців, про що позивачем було повідомлено відповідача.

Наказом командувача військ Оперативного командування «Південь» від 11 липня 2017 року № 101 призначено ОСОБА_1 командиром мінометного взводу роти вогневої підтримки 131-ого окремого розвідувального батальйону Оперативного командування «Південь» сухопутних військ ЗСУ.

Наказом відповідача від 17 липня 2017 року № 178/1 ОСОБА_1 звільнений з роботи. Відповідно до запису у трудовій книжці в зв`язку із вступом на військову службу згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом від 30 серпня 2017 року № 191 внесено зміни у наказ № 178/1-К: у частині «Причина звільнення» замінено слова «у зв`язку з призовом» на слова «у зв`язку з вступом».

Судами встановлено, що середньомісячна заробітна плата позивача становила 3 598, 95 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях врегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, які перебувають на такій службі, додаткові обов`язки і відповідальність, встановлюють гарантії військовослужбовцям.

Так, саме Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закону № 2232-XII) здійснюється правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, ним також визначені загальні засади проходження в Україні військової служби, отже є спеціальним у частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

За приписами частин другої, третьої статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Видами військової служби відповідно до частини шостої статті 2 Закону № 2232-XII є: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Законом України «Про затвердження Указу Президента України

«Про часткову мобілізацію» затверджено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303, яким глава держави у зв`язку з різким ускладненням внутрішньополітичної обстановки, втручанням Російської Федерації у внутрішні справи України, зростанням соціальної напруги в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі постановив про оголошення та проведення часткової мобілізації.

01 квітня 2014 року набрав чинності Закон України від 27 березня 2014 року № 1169-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення проведення мобілізації», пунктом 6 частини другої якого статтю 39 Закону № 2232-XII, що регламентує призов на військову службу під час мобілізації, доповнено, зокрема частиною другою такого змісту:

«2. За громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форм власності».

У подальшому Президентом України ще тричі видавалися Укази про часткову мобілізацію, які були затверджені Законами України від 06 травня 2014 року № 1240-VII, 22 липня 2014 року № 1595-VII, 15 січня 2015 року № 113-VIII та, крім іншого, встановлювали строки проведення мобілізації (протягом 45 діб у перших двох випадках та 210 діб - в останньому).

Крім того, Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15

«Про часткову мобілізацію» (пункт 5) Кабінету Міністрів України було доручено, зокрема, перевести національну економіку України на функціонування в умовах особливого періоду в обсягах, що гарантують безперебійне забезпечення потреб Збройних Сил України та інших військових формувань України під час виконання покладених на них завдань, привести визначені галузі, підприємства, установи та організації у ступінь «повна готовність», а пунктом 7 доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону № 2232-XII, статтею 119 КЗпП за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.

08 лютого 2015 року Законом України від 15 січня 2015 року № 116-VIII

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» частину другу статті 39 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції:

«2. За громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання».

Таким чином, законодавцем запроваджено норми права щодо соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду, не лише за призовом під час мобілізації, на особливий період, а й прийнятих на військову службу за контрактом, а також призваних на строкову військову службу у зазначений період.

11 червня 2015 року набрав чинності Закон України від 14 травня 2015 року № 433-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», метою прийняття якого згідно з пояснювальною запискою до нього є посилення соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду. Зазначеним Законом частину другу статті 39 Закону № 2232-XII викладено в такій редакції:

«2. Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

01 червня 2016 року набрав чинності Закон України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким, зокрема частину третю та четверту статті 119 КЗпП викладено в редакції, яка (і на час виникнення спірних правовідносин у цій справі) передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України

«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, або які проходили службу за контрактом під час особливого періоду, користувалися передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП України гарантіями щодо збереження місця роботи та середньомісячного заробітку.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладання контракту ОСОБА_1 така умова проходження військової служби, як особливий період, не діяла, є неприйнятними, з огляду на таке.

Поняття «особливий період» наведено у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відповідно до статті 1 якого: мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Відповідно до статті 1 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

За змістом наведених визначень, навіть за невведення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Аналогічний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 (провадження

№ 11-609апп19). Підстав відступити від зазначеного висновку Верховним Судом не встановлено.

Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Виходячи з наведеного, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що законних підстав для звільнення позивача з посади не було, у зв`язку з цим ОСОБА_1 підлягає поновленню на попередній роботі та відповідно до положень статті 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Касаційна скарга не містить доводів у частині визначеного розміру середнього заробітку з час вимушеного прогулу а також моральної шкоди, з огляду на що рішення у наведеній частині, з урахуванням обмежень, встановлених статтею 400 ЦПК України, не переглядалося.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛІТИНСЬКИЙ МОЛОЧНИЙ ЗАВОД» залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко