Постанова
Іменем України
13 липня 2022 року
м. Київ
справа № 142/830/19
провадження № 61-2068св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В., суддів: Олійник А. С.,
Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Крижопільське лісове господарство»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року у складі судді Гринишиної А. А. та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Матківської М. В., Войтка Ю. Б., Сопруна В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст заявлених вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Державного підприємства «Крижопільське лісове господарство» (далі - ДП «Крижопільське лісове господарство», підприємство) грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за період з 21 березня 2006 року до 19 травня 2013 року.
Позов мотивував тим, що з вересня 1998 року він перебував у трудових відносинах з ДП «Крижопільське лісове господарство». У березні 2006 року набув статусу батька, який виховує малолітню дитину без матері. Він неодноразово звертався до керівництва про надання йому додаткової оплачуваної відпустки, однак відповідач її не надав. У березні 2018 року він звільнився з роботи, 02 травня 2019 року та 10 липня 2019 року він звертався до ДП «Крижопільське лісове господарство» із заявами про виплату компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку, які відповідач залишив без задоволення.
Посилаючись на те, що відповідно до частини першої статті 182-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) він має право на щорічну додаткову оплачувану відпустку, як батько, який виховує дитину без матері, просив зобов`язати ДП «Крижопільське лісове господарство» виплатити йому грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
Посилаючись на те, що предметом позову є захист соціальних та трудових прав працівника, просив звільнити його від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір».
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Піщанського районного суду Вінницької області від 04 жовтня 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору, позовну заяву залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення цієї ухвали.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не довів, що він перебуває у скрутному майновому становищі, що унеможливлює сплату ним судового збору за подання позовної заяви. Зобов`язання позивача сплатити судовий збір у розмірі 768,40 грн не порушує принципу розумної пропорційності та не обмежує право позивача на доступ до правосуддя.
Ухвалою Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня
2019 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто заявнику на підставі частини третьої статті 185 ЦПК України.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оскільки копію ухвали Піщанського районного суду Вінницької області від 04 жовтня 2019 року про залишення позовної заяви без руху, ОСОБА_1 отримав 11 жовтня 2019 року, проте протягом п`яти днів з дня отримання копії цієї ухвали, тобто до 16 жовтня 2019 року, недоліки позовної заяви не усунув, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про повернення позовної заяви, відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року, у якій він просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, суди попередніх інстанцій не врахували, що предметом позову є зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової оплачуваної відпустки, яка відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про оплату праці» входить до структури додаткової заробітної плати, а тому суд першої інстанції з урахуванням принципу «jura novit curia» - «суд знає закони» який надає суду право визначити та застосувати ту правову норму, яка підлягає застосуванню до конкретних правовідносин, мав самостійно звільнити його від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, необґрунтовано відмовив задоволенні його клопотання про звільнення від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», оскільки він є позивачем у справі про захист його соціальних і трудових прав.
Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , та витребувано матеріали справи.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції у квітні 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2022 року замінено відповідача у справі, з ДП «Крижопільське лісове господарство» на його правонаступника Державне підприємство «Тульчинське лісомисливське господарство» (далі - ДП «Тульчинське лісомисливське господарство»).
У травні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому ДП «Тульчинське лісомисливське господарство» просило касаційну скаргу відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити в силі.
Відзив мотивований тим, що ОСОБА_1 не довів наявність підстав для звільнення його від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», а тому суд першої інстанції обґрунтовано залишив його позовну заяву без руху, а в подальшому її повернув у зв`язку з не усуненням недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом України «Про судовий збір».
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення тощо.
Судовий збір не повинен обмежувати право заявника на доступ до правосуддя, його розмір має бути розумним. Водночас, судовий збір виконує роль обмежувального заходу, який попереджає подання необґрунтованих й безпідставних позовів та перенавантаження судів.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено пільги щодо сплати судового збору, зокрема, пунктом першим встановлено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
У справі, що переглядається судам належало з`ясувати чи належить до фонду оплати праці (чи є додатковою заробітною платою) компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, та чи не звільнений позивач від сплати судового збору за такими позовними вимогами відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
У статті 12 Закону України «Про оплату праці» закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов`язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров`я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв`язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме відплатності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов`язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону України «Про оплату праці».
Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону України «Про оплату праці», та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону України «Про оплату праці».
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснено нарахування таких виплат.
Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Зазначене узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду викладеним у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.
Предметом позову ОСОБА_1 є стягнення компенсації за невикористані дні щорічної додаткової оплачуваної відпустки на підставі статті 182-1 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про відпустки» державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.
Згідно зі статтею 182-1 КЗпП України одному з батьків, який має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 цього Кодексу).
Подібне визначено статтею 19 Закону України «Про відпустки», яка розміщена у IV розділі наведеного закону «Соціальні відпустки».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19) (провадження № 11-550заі19) зробила висновок, що у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Відповідно до пункту 1.3 розділу 1 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Згідно із підпунктом 2.2.12 пункту 2.2 розділу 2 Інструкції № 114/8713 фонд додаткової заробітної плати включає доплати, надбавки, гарантійні компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До складу фонду додаткової заробітної плати входить оплата за невідпрацьований час: оплата, а також суми грошових компенсацій у разі невикористання щорічних (основної та додаткових) відпусток та додаткових відпусток працівникам, які мають дітей, у розмірах, передбачених законодавством.
Аналізуючи наведене необхідно дійти висновку, що оскільки додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, визначена на підставі статті 182-1 КЗпП України є державною гарантією, нарахування та виплата якої здійснюється роботодавцем, зазначена виплата належить до фонду оплати праці (фонду додаткової заробітної плати).
Таким чином, відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», ОСОБА_2 звільнений від сплати судового збору за подання позовної заяви про стягнення компенсації за невикористані дні додаткової відпустки.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
При цьому, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд повинен самостійно здійснити правильну правову кваліфікацію останніх та застосувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово акцентувала увагу на тому, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору на підставі пункту 3 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», суд наведеного не урахував, помилково послався на недоведеність заявником факту перебування у скрутному майновому становищі, тоді як відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 8 Закону України «Про судовий збір» заявник звільнений від сплати судового збору.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції не мав вирішувати питання щодо звільнення його від сплати судового збору за подання позовної заяви, оскільки він звільнений від сплати судового збору в силу закону.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Ураховуючи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, ухвала Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року та постанова Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Керуючись статтями 400 402 409 410 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Піщанського районного суду Вінницької області від 21 жовтня 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 грудня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: А. С. Олійник
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко