Постанова
Іменем України
12 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 147/1316/17
провадження № 61-15886св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 22 травня 2019 року у складі судді Дудікова А. В. та постанову Вінницького апеляційного суду
від 14 серпня 2019 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Марчук В. С., Матківської М. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_3 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та усунення перешкод у користуванні ним шляхом вселення.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 21 листопада 1976 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який розірвано рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 31 травня
2006 року. Від шлюбу мають двох синів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На підставі договору купівлі-продажу від 02 вересня 1981 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Тростянецької сільської Ради народних депутатів та зареєстрованого у реєстрі за № 57, укладеного між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , подружжя набуло у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , житлова площа якого становила 35 кв. м.
Протягом 1982-1988 років за рахунок його фізичних зусиль було проведено капітальний ремонт житлового будинку з внутрішніми переплануваннями, зміцненням та підсиленням фундаменту, а також здійснено прибудови до будинку, унаслідок чого його житлова площа суттєво збільшилася. Разом з тим, Тульчинським бюро технічної інвентаризації у2001 році зареєстровано належність житлового будинку АДРЕСА_1 на праві приватної власності одноособово за ОСОБА_2 .
Після розірвання шлюбу відповідач залишила будинок та переїхала проживати до іншої місцевості. Повернувшись навесні 2016 року, вона не визнала його права на користування спірним житловим будинком, стверджуючи, що він є виключно її особистою приватною власністю, а з осені 2016 року взагалі не впускає його до будинку, замінила вхідні замки на дверях до житлового будинку та до надвірних споруд, у зв'язку з чим він вимушений проживати у родичів.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив: визнати житловий будинок
АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні житловим будинком шляхом вселення його до будинку.
У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Зустрічні позовні вимоги мотивувала тим, що ОСОБА_1 не проживає у житловому будинку АДРЕСА_1 понад рік, а тому відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є таким, що втратив право на користування зазначеним житловим приміщенням.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_2 просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 22 травня
2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_1 до будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок було придбано у період шлюбу сторін, а тому, він є спільною сумісною власністю подружжя. З огляду на наведене,
ОСОБА_2 не має права чинити позивачу перешкоди у користуванні житлом.
Оскільки про порушення права власності на спірне будинковолодіння
ОСОБА_1 стало відомо у серпні 2016 року, звернення позивача до суду за захистом порушеного права відбулося у межах позовної давності, а тому відсутні підстави для її застосування.
Зважаючи на висновки, яких суд дійшов при вирішенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та усунення перешкод у користуванні ним шляхом вселення, суд вважав необгрунтованими зустрічні позовні вимоги
ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 22 травня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи
У серпні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_2 ,у якій вона просила скасувати рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 22 травня 2019 року і постанову Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2019 року, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольнити її зустрічний позов, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права щодо визнання права спільної сумісної власності на спірне нерухоме майно не узгоджується зі змістом спірних правовідносин та положеннями сімейного законодавства, оскільки
ОСОБА_1 не звертався з вимогами про поділ майна подружжя. Суди також не звернули увагу, що з набуттям чинності Сімейним кодексом України (далі - СК України) презумпція режиму майна, набутого за час шлюбу, набула нового змісту. Так, у контексті статті 60 СК України, майно належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, коли воно набуте подружжям або одним з них за час шлюбу, набуте для сім`ї та за рахунок спільних сумісних коштів подружжя або їх спільної праці. Оскільки у квітні 2006 року
ОСОБА_1 вже звертався до суду з вимогами про захист його прав, як співвласника спірного житлового будинку, посилаючись на те, що після сварки, вона замінила замки на вхідних дверях житлового будинку та надвірних споруд, унаслідок чого він не може користуватися належною йому часткою у спільній сумісній власності, однак від позову відмовився,ухвалою Тростянецького районного суду Вінницької області від 25 травня 2006 року, яка набрала законної сили 06 червня 2006 року, провадження у вказаній справі було закрито, вважала, що суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовну давність до заявлених ОСОБА_1 вимог про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя. Крім того, висновки судів попередніх інстанцій про те, що вона чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житловим будинком не грунтуються на належних та допустимих доказах.
Зауважила, що суд першої інстанції у порушення статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та статті 131-2 Конституції України допустив до участі у справі представника ОСОБА_1 -
ОСОБА_7 , яка не є адвокатом, а тому з 01 січня 2019 року не могла представляти інтереси позивача у суді першої інстанції; не вирішив подане нею клопотання про залишення позову ОСОБА_1 без розгляду; порушив таємницю нарадчої кімнати. Апеляційний суд на зазначені порушення норм процесуального права увагу не звернув, та не навів мотивів відхилення кожного аргументу апеляційної скарги.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня
2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції у вересні 2019 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що з 21 листопада 1976 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області
від 31 травня 2006 року.
02 вересня 1981 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, посвідчений секретарем виконавчого комітету Тростянецької сільської Ради народних депутатів та зареєстрованого у реєстрі за № 57, за умовам якого ОСОБА_2 придбала житловий будинок у АДРЕСА_1 , житловою площею 35 кв. м, розташований на присадибній ділянці площею 0,01 га.
Згідно з реєстраційним посвідченням, виданим Тульчинським бюро технічної інвентаризації 25 квітня 2001 року, житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований за ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02 вересня 1981 року, зареєстрованого у реєстрі за № 57.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316 317 319 ЦК України, за змістом яких право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
Згідно з статтею 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), який був чинним на момент придбання спірного житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Конструкція як статті 22 КпШС України, так і статті 60 СК України, яка кореспондується з вказаною статтею КпШС України, свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що оскільки житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний сторонами у шлюбі, і ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження придбання його за особисті кошти, зазначене нерухоме майно є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Твердження заявника про те, що у правовідносинах подружжя щодо спільного сумісного майна, способом захисту є право кожного з подружжя на поділ такого майна, тоді як виключно вимога про визнання майна спільною сумісною власністю не може бути предметом судового розгляду, є необгрунтованими з огляду на таке.
За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Для захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, особа може використовувати вимоги про: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (абзаци 1-10 частини другої статті 16 ЦК України).
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений не тільки договором або законом, але й судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чиінтересу, характеру його порушення, та призводить до їх відновлення.
Очевидно, що у зазначеній справі існує спір щодо правового статусу спірного будинковолодіння, оскільки ОСОБА_2 не визнає його об'єктом права сіпльної сумісної власності подружжя, що зумовлює і відповідний спосіб захисту прав позивача - визнання житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Щодо застосування судами попередніх інстанцій позовної давності
Відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа можезвернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини другої статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня
2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторонни розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Зважаючи на встановлений судами факт невизнання ОСОБА_2 з серпня 2016 року, права спільної сумісної власності позивача на спірне будинковолодіння, за захистом якого ОСОБА_1 звернувся до суду грудні 2017 року, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку, що ОСОБА_1 звернувся за захистом порушеного права в межах строку позовної давності, а тому відсутні підстави для її застосування.
Посилання заявника на те, що при вирішенні питання щодо застосування позовної давності, суди першої та апеляційної інстанцій не наддали належної оцінки тому факту, що право власності ОСОБА_1 на спірне будинковолодіння було порушене ще у червні 2006 року, про що свідчить його звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спільним майном подружжя є неспроможними, оскільки як убачається зі змісту ухвали Тростянецького районного суду Вінницької області, яка набрала законної сили 06 червня 2006 року, провадження у справі № 2-232/2006 за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спільним майном подружжя закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову з посиланням на вирішення спору у позасудовому порядку. З наявних у справі доказів убачається, що до серпня 2016 року ОСОБА_1 проживав за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини другої статті 412 ЦПК України, порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Твердження ОСОБА_2 про, що суд першої інстанції у порушення вимог процесуального законодавства допустив до участі у справі (після 01 січня
2019 року) представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , яка не є адвокатом є обгрунтованими, однак зазначене не призвело до ухвалення незаконного рішення, та неспростовує правильність висновків судів попередніх інстанцій, оскільки ОСОБА_1 особисто звернувся з позовом до суду, а також особисто підтримув пред`явлені ним позовні вимоги у суді першої інстанції.
Аргументи заявника щодо порушення суддею місцевого суду таємниці нарадчої кімнати грунтуються виключно на власному аналізі тривалості перебування судді у нарадчій кімнаті, а тому не можуть вважатися обгрунтованими.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій, здійснили повний та об`єктивний розгляд справи, надали оцінку наявним у справі доказам та доводам сторін, навели мотиви їх прийняття чи відхилення.
У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обгрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обгрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain»
від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обгрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 .
Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Тростянецького районного суду Вінницької області від 22 травня
2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак