№ 160/17422/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2025 року

м. Київ

справа № 160/17422/23

адміністративне провадження № К/990/1240/25

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ГУ ДПС у Дніпропетровській області, в якому просила визнати протиправною та скасувати податкову вимогу від 14 квітня 2023 року №0002817-1311-0436, згідно якої позивач має в наявності податковий борг із земельного податку з фізичних осіб у сумі 77 425,44 грн.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року провадження у справі №160/17422/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ГУ ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги закрито на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.

Повернуто на користь ОСОБА_1 з Державного бюджету України сплачений судовий збір у розмірі 858,88 грн.

У задоволенні клопотання представника позивача про стягнення витрат на правову допомогу відмовлено.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року змінено мотивувальну частину ухвали Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року у справі №160/17422/23 в частині визначених підстав для відмови в задоволенні клопотання представника Залуської Т.В. про стягнення витрат на правову допомогу, з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у стягненні з відповідача витрат на професійну правничу допомогу та судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви, ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року в частині відмови у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, змінити вказану ухвалу в частині суми стягнутого судового збору, скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року, постановити нову ухвалу, якою стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 2147,20 грн судових витрат на сплату судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду про повернення позовної заяви і 21 375 грн судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

17 липня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про оскарження податкової вимоги від 14 квітня 2023 року №0002817-1311-0436.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 липня 2023 позовну заяву повернуто з тих підстав, що позов подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності (пункт 3 частини четвертої статті 169 КАС України).

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року ухвалу суду першої інстанції від 19 липня 2023 року скасовано, справу направлено до Дніпропетровського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01 січня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.

2 лютого 2024 року до суду першої інстанції надійшло клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі №160/17422/23, з огляду на те, що відповідно до відомостей з ІКП податкова вимога від 14 квітня 2023 року №0002817-1311-0436 відкликана, станом на 2 лютого 2024 року предмет спору відсутній.

Судом першої інстанції встановлено, що податковий борг ОСОБА_1 складається з земельного податку з фізичних осіб (ККДБ 18010700) в сумі 77 425,44 грн.

Відповідно до інтегрованої картки з земельного податку з фізичних осіб (ККДБ 18010700) згідно податкового повідомлення-рішення від 20 червня 2022 року №97321-2411-0407 ОСОБА_1 було нараховано земельний податок з фізичних осіб на суму 77 426,70 грн.

27 серпня 2022 року контролюючим органом зменшено суму ППР від 20 червня 2022 року №97321-2411-0407 з 77 426,70 грн на 77 425,44 грн.

На підставі зазначеного податкового повідомлення-рішення відповідачем було винесено податкову вимогу від 14 квітня 2023 року №0002817-1311-0436 у сумі 77 425,44 грн.

Разом з тим, 20 листопада 2023 року відповідачем було скасовано нарахований в минулих роках податок (- 77 426,70 грн) та зменшено борг за податковим повідомленням-рішенням від 20 червня 2022 року №97321-2411-0407 на суму 77 425,44 грн, який був підставою для винесення оскаржуваної вимоги.

Згідно даних інтегрованої картки з земельного податку з фізичних осіб (ККДБ 18010700) ОСОБА_1 станом на 31 грудня 2023 року заборгованість з земельного податку з фізичних осіб відсутня.

Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, після подання позовної заяви про визнання протиправною та скасування податкової вимоги від 14 квітня 2023 року №0002817-1311-0436 у сумі 77 425,44 грн, така податкова вимога є відкликаною у розумінні підпункту 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року закрито провадження у справі №160/17422/23 на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України, відповідно до якого, суд закриває провадження у справі, якщо щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо оскаржувані порушення були виправлені суб`єктом владних повноважень і при цьому відсутні підстави вважати, що повне відновлення законних прав та інтересів позивача неможливе без визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними після такого виправлення.

Відповідно до частини другої статті 238 КАС України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

З урахування наведених положень, а також пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», суд першої інстанції дійшов висновку про повернення позивачу суми сплаченого судового збору у розмірі 858,88 грн.

Щодо вимог позивача про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Дніпропетровській області судових витрат на сплату судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду про повернення позовної заяви в розмірі 2 147,20 грн, то відповідно до частини другої статті 132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно із частиною першою статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

За приписами частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що питання розподілу судових витрат вирішується судом у судовому рішенні, яким закінчується розгляд справи, і залежить від кінцевого рішення, яким буде остаточно вирішено позовні вимоги.

У свою чергу КАС України не містить приписів, які б передбачали відшкодування відповідачем суб`єктом владних повноважень понесених позивачем витрат на сплату судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Таким чином, сплачений позивачем судовий збір в розмірі 2 147,20 грн за подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції від 19 липня 2023 року про повернення позовної заяви не може бути стягнутий на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Також суд касаційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 21 375 грн з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Витрати на правничу допомогу адвоката, відповідно до частини другої статті 134 КАС України, підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи разом з іншими судовими витратами.

Зі змісту статті 139 КАС України, яка встановлює загальні правила розподілу судових витрат, не вбачається визначення порядку розподілу судових витрат у випадку закриття провадження на підставі пункту 8 частини першої статті 238 КАС України.

Разом з тим, частина восьма статті 139 КАС України передбачає, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Відповідно до статті 140 КАС України у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються із позивача, крім випадків, коли позивач звільнений від сплати судових витрат. Однак якщо позивач відмовився від позову внаслідок задоволення його відповідачем після подання позовної заяви, то суд за заявою позивача присуджує всі понесені ним у справі витрати із відповідача.

Отже, за відсутності чіткого правового регулювання розподілу судових витрат саме у спірному випадку процесуальним законом, суд має керуватися принципом, за яким судові витрати несе та із сторін, з вини якої такі витрати виникли.

Як вбачається з матеріалів справи, 24 січня 2024 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області до суду подано відзив на позовну заяву, в якому заявлено клопотання про закриття провадження у справі і наведено доводи щодо відсутності податкового боргу позивача.

29 січня 2024 року представником позивача подано клопотання щодо закриття провадження у справі, де останній вказує на безпідставність доводів відповідача та наполягає на повному відновленні законних прав та інтересів позивача шляхом визнання рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними та скасування податкової вимоги.

02 лютого 2024 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області подано до суду клопотання про закриття провадження у справі.

Отже, позивач, будучи обізнаним про те, що внаслідок вчинення відповідачем дій після звернення її до суду оскаржувана податкова вимога є відкликаною у розумінні підпункту 60.1.1 пункту 60.1 статті 60 ПК України не звертався до суду із клопотанням про закриття провадження у справі, а навпаки наполягав на продовженні розгляду справи. У свою чергу, сторона відповідача не давала приводу для подальшого розгляду справи, адже права позивача були поновлені і без завершення судового процесу.

За таких обставин, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про те, що на підставі частини восьмої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати слід залишити за такими сторонами, не покладаючи обов`язок їх відшкодування на іншу сторону.

Аналогічного висновку містяться у постановах Верховний Суд від 09 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.001303, від 27 квітня 2023 року у справі №260/3162/22.

Щодо посилань позивача у касаційній скарзі на підставу касаційного оскарження, що передбачена пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: необхідність відступлення від висновку, що викладений у постановах від 27 квітня 2023 року у справі №260/3162/22, від 26 квітня 2024 року у справі №280/1038/23, від 09 грудня 2020 року у справі №1.380.2019.001303

Верховний Суд звертає увагу, що за загальним підходом Суд може відступати від попередніх висновків задля гарантування юридичної визначеності. Верховний Суд може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц і № 818/1688/16, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11, від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц, від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц, від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 та № 727/2878/19, від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17, від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19, від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 , від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, від 9 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17, від 8 червня 2022 року у справі № 362/643/21, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 210/2257/19 та ін.).

Скаржник у касаційній скарзі не зазначає, що після прийняття вказаних рішень Верховного Суду змінилося законодавство, змінився порядок врегулювання спірних правовідносин, також скаржник не обґрунтовує в чому полягає застарілість вказаного правового підходу, неефективність такого підходу внаслідок змін у правовому регулюванні.

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95 ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатись у тому, що спосіб, у який тлумачиться та застосовується національне законодавство, приводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy) (№ 1)) [ВП], заява № 36813/97, пункти 190 та 191).

Суд визнає, що дійсно можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).

Разом з тим Суд зазначає, що якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29.11.2016 у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).

Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.

Ураховуючи викладене, відступ протягом незначного проміжку часу від висновку Верховного Суду, з урахуванням того, що скаржником не наведено доводів щодо змін в законодавстві, змін порядку врегулювання спірних правовідносин, не сприятиме єдності судової практики, правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи, а Верховний Суд може стати джерелом цієї правової невизначеності, що послабить довіру громадськості до судової системи.

За вказаних обставин справи та правового регулювання спірних відносин, колегія суддів не вбачає підстав для відступлення від висновку, що викладений у постановах Верховного Суду.

В обсязі встановлених в цій справі фактичних обставин, колегія суддів вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться у касаційній скарзі, правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та обставин справи не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 3 345 350 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 грудня 2024 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді Н.Є.Блажівська

І.Л.Желтобрюх