№ 160/3607/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 160/3607/19

адміністративне провадження № К/9901/34234/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №160/3607/19

за позовом ОСОБА_1

до Державної установи «Синельниківська виправна колонія №94» Міністерства юстиції України

про визнання протиправним і скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргою адвоката Касьяна Миколи Степановича в інтересах ОСОБА_1

на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 5 листопада 2019 року (прийняту у складі: головуючого судді Семененка Я.В., суддів Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 , від імені якого діяв адвокат Голубок Максим Володимирович , у квітні 2019 року звернувся з адміністративним позовом до Державної установи «Синельниківська виправна колонія №94» Міністерства юстиції України (далі - «Синельниківська виправна колонія №94»), в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати наказ начальника Синельниківської виправної колонії №94 від 20 лютого 2019 року №24/ОС-18 "Про звільнення з ДКВС України" в частині звільнення заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи відповідача, підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-097204), зі служби у Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - «ДКВС України») відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням);

- поновити позивача на посаді начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Синельниківської виправної колонії №94;

- стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначає, що через погіршення стану здоров`я, він звернувся за кваліфікованою медичною допомогою, тому з 7 лютого 2019 року до 20 лютого 2019 року був тимчасово непрацездатним. Водночас на підставі направлення позивач пройшов військово-лікарську комісію у Державній установі "Територіальне медичне об`єднання МВС України по Київській області", відповідно до висновку якої у нього встановлено захворювання, пов`язане з проходженням служби в поліції, через яке він непридатний до служби в поліції. Копію свідоцтва про хворобу №266/Зв від 27 березня 2019 року, яке містить цей висновок, ОСОБА_1 надав начальнику відділу по роботі з персоналом Синельниківської виправної колонії №94 29 березня 2019 року. Однак після закінчення лікування і виходу на роботу цього ж дня позивачу було вручено трудову книжку і копію витягу з наказу про звільнення зі служби в ДКВС України за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" (за власним бажанням) з 20 лютого 2019 року.

Своє звільнення позивач вважає незаконним, оскільки відповідач не дотримався вимог: (1) частини четвертої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»), звільнивши ОСОБА_1 у період його тимчасової непрацездатності; (2) пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, яким передбачено неможливість звільнення працівника, який втратив працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням; (3) частини першої статті 47, частини першої статті 116 КЗпП України, оскільки позивачу не було видано трудової книжки у день звільнення і відповідач не провів з ним остаточний розрахунок.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року позов задоволено. Суд вирішив:

- визнати протиправним і скасувати наказ начальника Синельниківської виправної колонії №94 від 20 лютого 2019 року №24/ОС-18 в частині звільнення заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи відповідача, підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 , зі служби в ДКВС України відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням);

- поновити підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 на посаді начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Синельниківської виправної колонії №94;

- стягнути з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі: 80362 грн.

Вказане рішення мотивоване тим, що з огляду на положення статті 38 КЗпП України необхідною умовою для розірвання трудового договору за ініціативою працівника (за власним бажанням) є повідомлення роботодавця за два тижні, а звільнення роботодавцем працівника до закінчення вказаного терміну є можливим лише у конкретно визначених випадках. Водночас законодавець вказує на можливість продовження працівником трудової діяльності після закінчення строку попередження за умови, коли працівник продовжував виконувати свої трудові обов`язки. Крім того, ОСОБА_1 звільнено в останній день його тимчасової непрацездатності. З цих підстав суд вказав на незаконність звільнення позивача і, як наслідок, поновив його на посаді та стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Третій апеляційний адміністративний суд постановою від 5 листопада 2019 року скасував рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року і ухвалив нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив повністю.

Оскаржувана постанова обґрунтована тим, що Закон України «Про Національну поліцію» як спеціальний у спірних правовідносинах не визначає ані строку розгляду рапорту про звільнення за власним бажанням, ані строку реалізації такого рапорту шляхом видання наказу про звільнення. Термін попередження роботодавця щодо звільнення працівника за власним бажанням також не передбачений Законом України «Про Національну поліцію». Відтак апеляційний суд погодився з судом першої інстанції щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України.

Разом з тим, перевіряючи правильність застосування норм матеріального права суд апеляційної інстанції зазначив, що положення частини четвертої статті 40 КЗпП України і пункту 5 частини першої цієї ж статті стосуються звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тоді як у спірному випадку позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а за власним бажанням. Водночас положеннями статті 38 КЗпП України, якою регламентовано порядок звільнення працівника за власним бажанням, не передбачено таких обмежень, які визначені частиною четвертою і пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Крім того, апеляційний суд зауважив, що встановлені у справі обставини не дають підстав для висновку про те, що позивача було звільнено до спливу двох тижнів з часу подання рапорту про звільнення за власним бажанням, а також не свідчать про те, що після спливу двох тижнів з дня подання рапорту ОСОБА_1 продовжував працювати.

Стосовно доводів позивача про незаконність свого звільнення через недотримання відповідачем вимог частини першої статті 47 і частини першої статті 116 КЗпП України (щодо вчасної видачі трудової книжки і здійснення розрахунку), то суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що порушення вимог вказаних норм не може бути підставою для поновлення працівника на роботі, однак може бути підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку до дня фактичного розрахунку. Однак ОСОБА_1 у цій справі не заявляв вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Окрім іншого, апеляційний суд зауважив, що позивач не був позбавлений можливості відкликати поданий рапорт про звільнення за власним бажанням, якщо дійсно мав намір продовжувати службу.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 5 листопада 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Скаржник вказує на порушення судом апеляційної інстанції вимог частини другої статті 38 КЗпП України, згідно якої якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Так, позивач стверджує, що продовжував виконувати роботу після 17 грудня 2018 року (дата погодження рапорту ОСОБА_1 про звільнення зі служби за власним бажанням), що підтверджується грошовим атестатом №0000012, в якому вказано про виплату йому посадового окладу, а також показаннями свідка ОСОБА_3 .

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу повністю погоджується з мотивами, викладеними в оскаржуваній постанові апеляційного суду, тому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 і залишити вказану постанову без змін.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 з 4 серпня 2006 року проходив службу в Синельниківській виправній колонії №94. На час звільнення зі служби перебував на посаді заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи вказаної колонії.

Позивач 3 грудня 2018 року подав начальнику Синельниківської виправної колонії №94, підполковнику внутрішньої служби ОСОБА_4 , рапорт про звільнення його зі служби за власним бажанням.

Вказаний рапорт погоджений листом Адміністрації ДКВС України від 17 грудня 2018 року №5/1-15119/кр.

Наказом начальника Синельниківської виправної колонії №94 підполковника внутрішньої служби Подлесного В.В. від 20 лютого 2019 року №24/ОС-18 заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи відповідача, підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 , звільнено зі служби в ДКВС України відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням).

Вказаний наказ про звільнення позивач оскаржив до суду з підстав недотримання відповідачем вимог частини четвертої статті 40, пункту 5 частини першої статті 40, частини першої статті 47 і частини першої статті 116 КЗпП України.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

За частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини п`ятої статті 23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23 червня 2005 року №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначається Законом України "Про Національну поліцію".

Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про Національну поліцію» призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.

Підстави для звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону України "Про Національну поліцію", пунктом 7 частини першої якої визначено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

Приписами частини першої статті 60 цього ж Закону визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За статтею 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Пункт 5 частини першої статті 40 цього Кодексу передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Пунктом 4 Розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

За підпунктом «ж» пункту 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114 (далі - «Положення №114»), особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов`язків.

Згідно пункту 68 Положення №114» особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Відповідно до пункту 24 цього Положення 24 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»), зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга подана адвокатом Касьяном М.С. в інтересах ОСОБА_1 до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Надаючи оцінку доводам скаржника необхідно зазначити таке.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що Закон України «Про Національну поліцію» не визначає умов щодо строків розгляду рапорту про звільнення за власним бажанням, як і строків реалізації такого рапорту шляхом видання наказу про звільнення.

Разом з тим, пунктом 68 Положення №114 визначено термін попередження особою свого прямого начальника про бажання звільнитися, який складає три місяці.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на вказаний нормативно-правовий акт і поширення його дії на ОСОБА_1 . Скаржник також не вказував на порушення цим судом вимог Положення №114, зокрема пункту 68, проте, встановивши неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права в частині регулювання терміну попередження позивача про своє майбутнє звільнення, що впливає на правильне вирішення справи, суд касаційної інстанції в силу частини третьої статті 341 КАС України може вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Відтак Верховний Суд зауважує, що до спірних правовідносин застосовуються приписи пункту 68 Положення №114 як спеціального нормативно-правового акту у питанні регулювання терміну попередження позивачем про звільнення за власним бажанням, який, на відміну від КЗпП України, становить не два тижні, а три місяці.

Крім того, необхідно зазначити, що у межах передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору можуть домовитися про звільнення у більш короткий строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Тому видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення №114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.

Натомість, за змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 9 серпня 2019 року у справі №815/1490/16 та від 22 листопада 2019 року у справі №813/740/17.

Як випливає зі встановлених судами обставин, позивач не зазначав у рапорті від 3 грудня 2018 року строку чи дати, з якої бажав бути звільнений, а отже окремої домовленості щодо дати звільнення сторони не досягли.

Верховний Суд України у постановах від 5 грудня 2011 року у справі №21-236а11, від 29 травня 2012 року у справі №21-122а12, від 10 липня 2012 року у справі №21-136а12, усуваючи розбіжності у судовій практиці щодо застосування пункту 68 Положення №114, дійшов висновку, що до закінчення тримісячного строку попередження відповідні особи мають право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк.

Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов`язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим статусом працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов`язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку тощо.

Натомість відповідач, звільнивши ОСОБА_1 20 лютого 2019 року, тобто до закінчення тримісячного строку, встановленого пунктом 68 Положення №114, позбавив його можливості скористатися своїм правом на відкликання поданого рапорту про звільнення за власним бажанням.

За вказаних обставин, правого регулювання, зазначених висновків Верховного Суду України, від яких Велика Палата Верховного Суду не відступала і які підтримуються сталою практикою Верховного Суду, звільнення ОСОБА_1 наказом від 20 лютого 2019 року не можна вважати правомірним, оскільки прийняття вказаного наказу було передчасним.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі №810/3376/16 і від 20 травня 2020 року у справі №804/868/16.

До того ж суд першої інстанції звернув увагу на те, що, як пояснив свідок ОСОБА_3 , 20 лютого 2019 року ОСОБА_1 прибув до відповідача і, зокрема, в усній формі звернувся для продовження служби, але йому було відмовлено. На вказану обставину апеляційний суд уваги не звернув.

Отже, оскільки звільнення позивача оскаржуваним наказом від 20 лютого 2019 року є незаконним, то відповідно до пункту 24 Положення №114 ОСОБА_1 має право на поновлення на раніше займаній посаді і отримання грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Маючи повну юрисдикцію у питанні застосування і тлумачення норм матеріального права, Верховний Суд за правилами частини першої статті 351 КАС України уважає за необхідне ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в частині визнання протиправним наказу про звільнення й поновлення ОСОБА_1 на посаді, вказавши дату, з якої його необхідно поновити, - 21 лютого 2019 року (тобто дату, наступну за днем звільнення, який вважається останнім робочим днем). Водночас Верховний Суд зауважує, що зазначення дати поновлення особи на посаді, з якої вона була незаконно звільнена, є належним способом захисту прав позивача.

Стосовно висновків суду апеляційної інстанції про те, що на спірні правовідносини не поширюється дія статті 40 КЗпП України, оскільки позивача звільнено за власним бажанням, а не за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, то ці висновки є правильними (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 9 серпня 2019 року у справі №815/1490/16 та від 22 листопада 2019 року у справі №813/740/17).

Разом з тим, слід зазначити, що особливості обчислення грошового забезпечення для оплати часу вимушеного прогулу осіб рядового і начальницького складу ДКВС України визначені Порядком виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 28 березня 2018 року №925/5 і зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 березня 2018 року №377/31829 (далі - «Порядок №925/5»).

Так, згідно пункту 29 вказаного Порядку у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення, особам рядового і начальницького складу, поновленим на службі або попередній посаді за рішенням суду у зв`язку з незаконним звільненням або переміщенням на іншу посаду, за час вимушеного прогулу виплата здійснюється з розрахунку місячного грошового забезпечення, яке особа рядового чи начальницького складу отримувала на момент незаконного звільнення (за повний календарний місяць служби, що передував незаконному звільненню), або різниці в ньому за час перебування на нижчеоплачуваній посаді.

Аналогічний висновок щодо застосування Порядку №925/5 для обчислення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу особам рядового і начальницького складу ДКВС України викладений у постанові Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №360/864/19.

Проте, ані суд першої, ані суд апеляційної інстанцій не застосували положень вказаного Порядку №925/5 і не встановили необхідних обставин для правильного обчислення належного ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу. Відтак у цій частині справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції з метою дослідження та/або збору необхідних доказів для встановлення належної позивачеві суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.

Згідно пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

V. СУДОВІ ВИТРАТИ

Позивач в силу пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору і в судах першої та касаційної інстанцій його не сплачував.

Питання щодо розподілу витрат на правову допомогу, яку позивачеві надавав адвокат Голубок М.В., вирішувалося в суді першої інстанції, який дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи докази не доводять факту понесення позивачем витрат за складання і подання відповідних процесуальних документів у цій справі адвокатом Голубком М.В. До того ж ОСОБА_1 рішення суду першої інстанції, зокрема у частині висновків про судові витрати, не оскаржував.

Представництво інтересів позивача у суді касаційної інстанції здійснює адвокат Касьян М.С., проте у матеріалах касаційної скарги відсутні будь-які документи щодо обсягу й вартості наданої ним правової допомоги (наприклад, договір про надання правничої допомоги, докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, сума, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною), а отже умови щодо стягнення витрат на правничу допомогу, визначені статтями 134 139 КАС України, позивачем не виконані.

Отже, оскільки у справі відсутні будь-які докази щодо понесених позивачем витрат на правову допомогу у зв`язку зі здійсненням представництва його інтересів адвокатом Касьяном М.С., то підстави для їх стягнення на користь позивача відсутні.

Керуючись статтями 134, 139, 341, 345, 349, 351, 353 355 356 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Касьяна Миколи Степановича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 5 листопада 2019 року скасувати повністю і ухвалити нову постанову:

«Апеляційну скаргу Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" Міністерства юстиції України на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року скасувати повністю і ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним і скасувати наказ начальника Державної установи Синельниківська виправна колонія (№ 94)" Міністерства юстиції України від 20 лютого 2019 року №24/ОС-18 в частині звільнення заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону України від 2 липня 2015 року №580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням).

Поновити підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 на посаді заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" Міністерства юстиції України з 21 лютого 2019 року».

Справу в частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції - Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду