ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 липня 2022 року
м. Київ
справа № 161/16214/18
провадження № 61-12609св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів:, Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),
відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (позивачі за зустрічним позовом), ОСОБА_5 (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору за зустрічним позовом),
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору за первісним позовом: ОСОБА_6 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук Сергій Володимирович,
відповідач за зустрічним позовом - Товариство з обмеженою
відповідальністю «Маневичіагробуд»,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Волинського апеляційного суду
від 30 червня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Данилюк В. А.,
Киці С. І., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_6 , приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Веремчук С. В., про визнання права власності.
В обґрунтування позову вказувала, що 14 вересня 2010 року вона та ОСОБА_7 отримали в оренду земельну ділянку на
АДРЕСА_1 . 3 лютого 2011 року рішенням Луцької міської ради Волинської області (далі - Луцька міська рада) ОСОБА_7 надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень вказаної земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин. Проектну документацію розробляло Мале підприємство «Фірма «Локо», а будівництво за проектом мало здійснювати Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Маневичіагробуд».
7 червня 2011 року вона уклала з ТОВ «Маневичіагробуд» договір підряду № 0711, відповідно до умов якого останнє зобов`язалось виконати будівництво приміщення на АДРЕСА_1 , а позивач - сплатити кошти за виконання таких робіт. Будівельні роботи велись з 7 червня 2011 року
до 22 жовтня 2013 року.
1 березня 2015 року вона уклала з ОСОБА_7 договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого будівництво автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 здійснювалося за рахунок сторін даного договору, де 50% - її внески та 50% - внески ОСОБА_7 . Зазначала, що вона будували з ОСОБА_7 за їх спільні кошти та за домовленістю з останнім право власності на таке майно мало бути перереєстроване по 1/2 частці за кожним.
15 травня 2017 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_7 загинув, після чого відкрилась спадщина, зокрема, на 1/2 частку станції автосервісу та магазину автозапчастин, що знаходиться на АДРЕСА_1 . На час відкриття спадщини право власності на спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_7 , оскільки після завершення будівництва автосервісу він здійснював господарську діяльність та отримував необхідні дозвільні документи.
Вважаючи, що нерухоме майно набуте нею та ОСОБА_2 внаслідок спільної діяльності, просила визнати станцію автосервісу та магазин автозапчастин на АДРЕСА_1 спільним майном її та ОСОБА_7 в рівних частках та визнати за нею право власності на частку вказаного майна.
У листопаді 2018 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали зустрічний позов до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Маневичіагробуд», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_5 , про визнання недійсними договорів.
Зустрічний позов обґрунтовано тим, що укладений ТОВ «Маневичіагробуд» та ОСОБА_1 договір підряду № 0711 від 7 червня 2011 року є фіктивним, будь-які роботи вказане товариство не виконувало, а фінансові документи є підробленими.
Зазначали, що договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_7 , є недійсним, оскільки останній такий договір не підписував.
На думку позивачів за зустрічним позовом, спірне нерухоме майно є особистою приватною власністю ОСОБА_7 , ОСОБА_1 не вносила коштів для спільного будівництва, не брала участі у фінансовій діяльності автосервісу, не нараховувала та не виплачувала заробітну плату, а її правовідносини
з ОСОБА_7 припинені в момент його смерті.
За таких обставин просили визнати недійсними договір підряду № 0711
від 7 червня 2011 року, укладений ТОВ «Маневичіагробуд» та ОСОБА_1 , і договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладений ОСОБА_7 та ОСОБА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 березня
2021 року первісний позов задоволено частково.
Визнано станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною
площею 418,5 кв.м, розташовані на АДРЕСА_2 , спільною власністю ОСОБА_7 та ОСОБА_1 з визначенням частки ОСОБА_1 в розмірі 1/2.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку станції автосервісу та магазину автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м, розташовані
на АДРЕСА_2 .
У задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Частково задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції вважав доведеними належними і допустимими доказами те, що спірні станція автосервісу та магазин автозапчастин на АДРЕСА_2 збудовані за фінансової участі ОСОБА_1 , розмір частки якої у даному майні складає
1/2 частку, тому дійшов висновку про існування правових підстав для визнання спірного майна спільною власністю ОСОБА_7 та ОСОБА_1 в рівних частках і визнання за останньою права власності на належну їй 1/2 частку зазначено майна.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив, що укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_7 договір про спільну діяльність від 1 березня 2015 року є дійсним, оскільки стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину. Також зазначив, що висновок експертизи № 1.1-149/20 від 15 червня 2020 року не спростовує факт підписання ОСОБА_7 оспорюваного договору про спільну діяльність.
Також місцевий суд зазначив про неефективність обраного позивачами за зустрічним позовом способу захисту права, оскільки, посилаючись на недійсність договору про спільну діяльність, вони вказувати про непідписання такого договору ОСОБА_7 , що вважали підставою для недійсності цього правочину. Суд першої інстанції зазначив, що непідписаний стороною правочин вважається неукладеним, а, відтак, й неможливо визнати неукладеним. Такого висновку місцевий суд дійшов, врахувавши висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 385/344/16-ц (провадження № 61-24602св18).
Постановою Волинського апеляційного суду від 30 червня 2021 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_4 , рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 4 березня 2021 року в частині вирішення первісного позову скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову; в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову, зазначивши про неврахування факту реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_7 , незвернення ОСОБА_1 до державного реєстратора із заявою про реєстрацію за права власності на 1/2 частку майна та незаявлення ОСОБА_1 вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_7 .
Суд апеляційної інстанції вказав про неврахування судом першої інстанції того, що ОСОБА_7 не може бути суб`єктом спільної часткової власності, оскільки помер до звернення ОСОБА_1 з даним позовом.
Також апеляційний суд зазначив, що заявивши вимогу про визнання права власності на спірне майно на підставі договору про спільну діяльність,
ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту права, оскільки вказаний договір припинено з моменту смерті одного з учасників - ОСОБА_7 , а в договорі про спільну діяльність не передбачено його збереження для спадкоємців учасника договору або заміщення учасника договору його спадкоємцями.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про безпідставність вимог зустрічного позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просила скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 30 червня 2021 року і залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області
від 4 березня 2021 року.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків суду апеляційної інстанції про обрання позивачем неефективного способу захисту права шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на спірне майно на підставі договору про спільну діяльність, який припинився з моменту смерті одного з учасників і не передбачає збереження його дії для спадкоємців цього учасника. Також апеляційний суд помилково вважав належним способом захисту права звернення з позовом про визнання рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності недійсним та про зобов`язання здійснити державну реєстрацію права власності.
Дійшовши такого висновку, суд апеляційний суд не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), згідно з яким належному способу захисту прав та інтересів позивача у цій справі відповідає позовна вимога про визнання права власності на будівлю, споруду, оскільки судове рішення про визнання права власності на будівлю, споруду є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем, якщо на момент такої реєстрації власником земельної ділянки, на якій розміщена будівля, споруда, є відповідач, а право власності на будівлю, споруду ні за ким не зареєстроване.
Також, на думку заявника, висновок апеляційного суду про обрання неефективного способу захисту права суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 5 червня 2018 року
у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року
у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року
у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року
у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), згідно з якими застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Крім того, заявник вважає висновок суду апеляційної інстанції таким, що суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 2 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18 про те, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Позиція інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому, посилаючись на безпідставність її доводів, просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 6 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи
заявника про:
- неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19),
від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19),
у постановах Верховного Суду від 2 травня 2018 року у справі № 914/904/17,
від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17, від 11 квітня 2019 року
у справі № 910/8880/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 5 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Луцької міської ради від 3 лютого 2011 року № 80-6 ОСОБА_7 надано дозвіл на отримання містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 .
7 червня 2011 року ОСОБА_1 та ТОВ «Маневичіагробуд» уклали договір підряду № 0711, предметом якого визначено виконання будівництва приміщення на АДРЕСА_1 .
22 жовтня 2013 року ОСОБА_1 та ТОВ «Маневичіагробуд» підписано акт прийому-передачі об`єкта нерухомості (станція автосервісу-магазину автозапчастин) на АДРЕСА_1 .
1 березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_7 уклали договір про спільну діяльність, предметом якого є будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 , яке здійснювалось за рахунок внесків сторін цього договору, де 50% вносить
ОСОБА_7 і 50% - ОСОБА_1 . Будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин на земельній ділянці за вказаною адресою є спільною частковою власністю сторін цього договору, частки яких є рівними (пункт 1 договору).
Зі змісту пункту 1.3 договору про спільну діяльність суди попередніх інстанцій встановили домовленість сторін про те, що після завершення будівництва право власності на вказане майно буде зареєстровано по 1/2 частці за кожною зі сторін договору.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 22 травня 2017 року суди встановили, що 17 червня 2016 року державний реєстратор Комунального підприємства «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації» Гейзер С. А. провів державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на станцію автосервісу та магазин автозапчастин загальною площею 418,5 кв.м, розташований на АДРЕСА_2 .
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після чого відкрилась спадщина на його майно. Спадкоємцями першої черги після
ОСОБА_7 є його батьки - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , сестра - ОСОБА_4 , на користь якої відмовились від спадщини батьки спадкодавця, та син
ОСОБА_7 - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
9 січня 2018 року судовим експертом Волинського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Музичук О. П. складено висновок експертного дослідження № 43, яким встановлено, що підписи, розміщенні ближче до лівого нижнього кута лицьової та зворотної сторони першого-третього аркушів, лицьової сторони четвертого аркуша та розділу 15 «Підписи та реквізити сторін Сторона-1» зворотної сторони четвертого аркуша договору про спільну діяльність від 1 березня 2015 року та підпис розміщений навпроти прізвища « ОСОБА_7 » заяви ОСОБА_7
від 10 січня 2017 року - виконані однією особою.
Суди встановили, що відповідно до висновку судового експерта Рівненського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України Скрипника М. М. № 1.1-149/20 від 15 червня 2020 року встановити, чи виконані підписи від імені ОСОБА_7 в лівому нижньому кутку з першої до восьмої сторінки та в графі «Сторона-1» навпроти прізвища ОСОБА_7 дев`ятої сторінки договору про спільну діяльність від 1 березня 2015 року, укладеного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 та ОСОБА_1 , особисто ОСОБА_7 чи іншою особою, не видається можливим.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
За змістом частини першої статті 626, статті 628 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У пунктах 48-49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня
2019 року у справі № 916/2500/15 (провадження № 12-274гс18) зазначено, що «згідно зі статтями 1130-1132 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності. За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Відповідно до частини першої статті 1133 та частини першої статті 1134 цього ж Кодексу вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом».
Звертаючись із первісним позовом, ОСОБА_1 , вважаючи станцію автосервісу та магазин автозапчастин, розташовані на АДРЕСА_2 , набутими разом з ОСОБА_7 внаслідок їх спільної діяльності на підставі укладеного цими сторонами договору про спільну діяльність
від 1 березня 2015 року, просила визначити її частку в майні у розмірі 1/2 та визнати за нею відповідне право власності.
Пунктом 1.1 укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_7 договору про спільну діяльність визначено, що сторони за даним договором зобов`язуються шляхом об`єднання майна, грошових коштів і зусиль спільно діяти в сфері технічного обслуговування транспортних засобів для досягнення наступних господарських цілей: будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин, утримання об`єднаного майна в належному стані, спільного користування ним, отримання доходів в результаті господарської діяльності.
За змістом пункту 1.3 цього договору сторони домовились, що після завершення будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин на АДРЕСА_1 право власності на це нерухоме майно буде зареєстровано в органах, що здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно по 1/2 частці вказаного майна за кожним.
Цей договір є невід`ємною частиною документа, що підтверджує право власності кожної зі сторін (пункт 1.4 договору про спільну діяльність).
В цей же час, пунктом 3.4 договору сторони погодили, що майно, створене або придбане за рахунок внесків або в процесі спільної господарської діяльності, належить сторонам договору на праві спільної часткової власності (частки сторін визначаються порівну). Кожна зі сторін вправі розпорядитися своєю часткою (продати або іншим шляхом розпорядитися), повідомивши про це не менше як за місяць іншу сторону договору.
Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього ж Кодексу.
У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначені загальні правила тлумачення змісту правочину, які умовно можна поділити на три рівні.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першим підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (у разі безрезультатності перших двох) є врахування: а) мети правочину; б) змісту попередніх переговорів; в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою); г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.
Такий висновок про загальні правила тлумачення договору про спільну діяльність викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові
від 10 квітня 2019 року у справі № 916/2500/15 (провадження № 12-274гс18).
Здійснюючи тлумачення пункту 1.1 договору про спільну діяльність, суд апеляційної інстанції не врахував, що цим договором сторони погодили декілька господарських цілей, а саме: 1) будівництво станції автосервісу та магазину автозапчастин; 2) утримання об`єднаного майна в належному стані; 3) спільне користування ним; 4) отримання доходів в результаті господарської діяльності.
Порівнюючи пункти 1.1 та 1.3 договору про спільну діяльність як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, можна зробити висновок, що сторони погодили як декілька цілей (мети) цього правочину, так і різні обставини, які вказують на досягнення таких цілей (мети).
Зокрема, на обставину досягнення мети правочину в частині будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин вказує пункт 1.3 договору (завершення будівництва вказаного об`єкта нерухомого майна та реєстрація вказаного майна за сторонами договору по 1/2 частці), а пункт 3.4 договору, в свою чергу, зазначає про належність створеного або придбаного за рахунок внесків або в процесі спільної господарської діяльності майна сторонам договору на праві спільної часткової власності.
В цей же час пунктом 3.5 договору гарантовано право сторони спільної часткової власності вимагати виділення належної їй частки зі складу майна, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.
Відмовляючи у задоволенні позову, пред`явленого стороною договору до спадкоємців іншої сторони, суд апеляційної інстанції виходив з припинення договору про спільну діяльність у зв`язку зі смертю ОСОБА_7 та погодження сторонами в пункті 14.4 договору, що зобов`язання та права, які виникли у них внаслідок дії цього договору, є такими, що тісно пов`язані з особою кожної зі сторін та не допускають правонаступництва.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.
Частиною першою статті 1134 ЦК України визначено, що внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
Системний аналіз статей 1130-1134 ЦК України в сукупності свідчить про те, що укладення договору простого товариства є підставою виникнення спільної часткової власності на майно, виділене для спільної діяльності, а також створене в результаті її здійснення. Виняток із правила, закріпленого у частині першій статті 1134 ЦК України, може бути встановлено договором простого товариства, зокрема, в частині непоширення режиму спільної часткової власності на вклади учасників.
Оскільки ЦК України не встановлює порядку визначення розміру часток учасників простого товариства у спільній власності, такий розмір має встановлюватись за домовленістю сторін, а у разі спору - з урахуванням розміру вкладу кожного з учасників у спільну діяльність. При цьому частка у спільній власності, яка виникла на підставі договору простого товариства (в тому числі, у створеному майні), належить усім сторонам незалежно від того, які цінності майнового або немайнового характеру вносились окремими учасниками в якості вкладу.
Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно (частини третя, четверта статті 355 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1141 ЦК України договір простого товариства припиняється у разі:
1) визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
2) оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
3) смерті фізичної особи - учасника або ліквідації юридичної особи - учасника договору простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників або заміщення учасника, який помер (ліквідованої юридичної особи), його спадкоємцями (правонаступниками);
4) відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
5) спливу строку договору простого товариства;
6) виділу частки учасника на вимогу його кредитора, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
7) досягнення мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим.
Згідно з частиною другою статті 1141 ЦК України у разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.
Слід мати на увазі, що термін «припинення договору простого товариства», як і будь-якого іншого договору, є суто умовним. Юридичні факти, перелічені
в статті 1141 ЦК України, дійсно припиняють договір, але тільки спільно з іншими юридичними фактами. Тому настання юридичних фактів, названих
у статті 1141 ЦК України, не виключає застосування умов договору простого товариства до відносин щодо розрахунків між учасниками та розподілу (повернення) майна. Договір у таких випадках як регулятор відносин між учасниками діє аж до моменту виконання учасниками всіх обов`язків та реалізації прав, передбачених договором. Більше того, він діє аж до моменту виконання обов`язків і реалізації прав, встановлених актами цивільного законодавства, оскільки до змісту цивільно-правового договору входять і ці права та обов`язки (частина 1 статті 628 ЦК України). Отже, договір простого товариства припиняється одночасно з припиненням зобов`язань, які на ньому ґрунтуються, шляхом їх належного виконання. У межах зобов`язань, які виникли на підставі договору простого товариства і які продовжують існувати після настання юридичних фактів, перелічених в частині першій статті 1141 ЦК України, здійснюються розрахунки, розподіл спільного майна, в тому числі і результатів спільної діяльності, а також повернення майна, якщо це передбачено договором прямо чи випливає із нього.
Суд апеляційної інстанції, не здійснивши належне тлумачення умов договору про спільну діяльність та не врахувавши вказані норми матеріального права,
не встановив обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення цієї справи, а саме: чи досягли сторони договору про спільну діяльність мети цього договору в частині будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин; чи набули ОСОБА_7 та ОСОБА_1 вказане майно у спільну власність як учасники договору після закінчення будівництва; чи перейшло новозбудоване майно у спільне володіння сторін договору.
Встановлення таких обставин має значення для вирішення питання про існування у ОСОБА_1 права заявити вимогу про фактичний поділ майна, що увійшло до спільній власності учасників простого товариства за життя
ОСОБА_7 , та, як наслідок, надання оцінки ефективності способу захисту прав.
Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з посиланням на пункт 14.4 договору, зазначивши про те, що цим договором не передбачено його збереження для спадкоємців учасника договору або заміщення учасника договору його спадкоємцями, оскільки у випадку встановлення судом обставин переходу нежитлового приміщення станції автосервісу та магазину автозапчастин у спільну власність ОСОБА_7 та ОСОБА_1 після завершення будівництва та за життя ОСОБА_7 , право власності на таке майно договором про спільну діяльність не регулюється.
Крім того, суд апеляційної інстанції не встановив підстави припинення договору про спільну діяльність в частині досягнення його мети щодо будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин відповідно до частини першої
статті 1141 ЦК України, а саме: у зв`язку з досягненням мети товариства або настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим
(пункт 1), чи внаслідок смерті ОСОБА_7 (пункт 2).
Встановлення підстав припинення договору про спільну діяльність в цій частині має значення для вирішення питання про правильність обраного ОСОБА_1 способу захисту права, оскільки у випадку встановлення обставин про досягнення мети простого товариства в частині будівництва станції автосервісу та магазину автозапчастин і набуття його сторонами майна у спільну часткову власність, позивач може захистити своє право як співвласник майна у спосіб, обраний нею в цій справі.
У випадку ж настання обставин, коли досягнення мети товариства стало неможливим, та одночасно смерті учасника простого товариства, який набув у власність майно внаслідок їх спільної діяльності, позивач вправі вимагати відшкодування внесених нею у спільну діяльність коштів, в тому числі, і за рахунок спадкоємців такого учасника у визначених частиною першою
статті 1282 ЦК України межах. Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2021 року в справі № 149/1071/16-ц
(провадження № 61-6146св19).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Згідно з положеннями статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня
2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).
Апеляційний суд не врахував конкретні обставини даної справи та не встановив обставини, які мають істотне значення для правильного її вирішення, тому дійшов передчасного висновку про обрання ОСОБА_1 неефективного способу захисту порушеного права.
За таких обставин касаційна скарга є частково обґрунтованою, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1
частини другої статті 389 ЦПК України, щодо застосування апеляційним судом норми права без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19) підтверджено під час касаційного провадження.
Відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, передчасно вважаючи, що ОСОБА_1 обрала неефективний спосіб захисту порушених прав та інтересів, фактично не переглянув рішення суду першої інстанції по суті, не перевірив висновків суду першої інстанції щодо встановлених ним обставин набуття позивачем права власності на 1/2 частку спірного майна внаслідок спільної діяльності з ОСОБА_7 .
Касаційний суд, з урахуванням встановлених статтею 400 ЦПК України меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, процесуальної можливості усунути допущені апеляційним судом недоліки не має, так як не може переоцінювати докази, встановлювати та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Оскільки суд апеляційної інстанцій фактично не переглянув рішення суду першої інстанції на предмет його законності та обґрунтованості, прийнята апеляційним судом постанова в частині вирішення первісного позову відповідно
до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з направленням у цій частині справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, переглянути справу за наявними в ній доказами та перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, розглянувши справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.
Касаційна скарга не містить доводів про незаконність та необґрунтованість постанови апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову; позивачі за зустрічним позовом, реалізовуючи свої процесуальні права на власний розсуд, рішення судів попередніх інстанцій у вказаній частині в касаційному порядку не оскаржили.
Враховуючи зміст клопотання, викладеного в касаційній скарзі, про скасування постанови суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні пред`явленого до ОСОБА_1 зустрічного позову, остання фактично не оскаржує постанову апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову, якою в цій частині рішення місцевого суду залишено без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Волинського апеляційного суду від 30 червня 2021 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук