№ 161/18955/17

Постанова

Іменем України

06 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 161/18955/17

провадження № 61-1429св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - Волинський обласний учбовий центр підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Волинського обласного учбового центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу на постанову Волинського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Матвійчук Л. В., Русинчука М. М., Федонюк С. Ю.,

у справі за позовом Волинського обласного учбового центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення та зняття з реєстрації.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року Волинський обласний учбовий центр підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення із займаного приміщення та зняття з реєстрації, обґрунтовуючи його тим, що житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 є об`єктом державної власності в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України і перебуває в оперативному управлінні та на балансі Волинського обласного учбового центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу (далі - ВОУЦ АПК), як гуртожиток. Вказував, що згідно Положення про гуртожиток ВОУЦ АПК визначено, що гуртожиток призначений для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання. Заселення проводиться на підставі ордеру з обов`язковим щорічним укладенням договору з мешканцями не більше ніж на 1 рік, жила площа надається в гуртожитку за спеціальним рішенням адміністрації ВОУЦ АПК та профспілкового комітету, на підставі рішення адміністрація видає спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення.

У кімнатах № 105 - 107 зазначеного гуртожитку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Позивач вважав, що вказані особи проживають в гуртожитку без законних підстав, ніколи не працювали, не навчалися в учбовому центрі, не було спільного рішення адміністрації ВОУЦ АПК та профспілкового комітету, їм не було видано ордер на проживання в даному гуртожитку, договору найму (оренди) не було укладено. Дані особи мають інше житло за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідач ОСОБА_1 витрат по утриманню квартири в гуртожитку не несе, самовільно переобладнала приміщення, чим порушила права інших осіб, які проживають в гуртожитку. На підставі наведеного позивач просив виселити відповідачів з займаного приміщення та зняти з реєстрації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 серпня 2018 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з займаного приміщення за адресою: АДРЕСА_1, без надання їм іншого жилого приміщення. Вирішено питання судових витрат. В решті позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов в даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до статті 116 ЖК України відповідачі підлягають виселенню із житлового приміщення, як такі що самоправно зайняли спірне жиле приміщення.

Постановою Волинського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 серпня 2018 року в частині задоволення позовних вимог про виселення та стягнення судового збору в даній справі скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким в позові Волинського обласного учбового центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення відмовлено. В решті рішення залишено без змін. Вирішено питання судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив чи дотриманий принцип пропорційності при позбавленні відповідачів житла та виселенні відповідачів із займаної квартири, чи дотриманий розумний баланс між інтересами позивача, який має довести необхідність виселення відповідачів та самих відповідачів, не взяв до уваги строк проживання відповідачів у спірному житловому приміщені та дійшов передчасного висновку про необхідність виселення відповідачів з займаного приміщення за адресою: АДРЕСА_1, без надання їм іншого жилого приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2019 року до Верховного Суду, ВОУЦ АПК , посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Луцького міськрайонного суду Волинської області.

02 жовтня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі самоправно зайняли приміщення, а тому підлягають виселенню, оскільки проживають в гуртожитку без законних підстав, ніколи не працювали, не навчалися в учбовому центрі, не було спільного рішення адміністрації ВОУЦ АПК та профспілкового комітету, їм не було видано ордер на проживання в даному гуртожитку, договору найму (оренди) не було укладено.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , є об`єктом державної власності в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України і перебуває в оперативному управлінні та на балансі ВОУЦ АПК, як гуртожиток для проживання слухачів, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно індексний номер 25620821 від 15 серпня 2014 року, листом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 23 липня 2012 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний номер 25621022 від 15 серпня 2014 року, з якого вбачається, що рішення про державну реєстрацію права власності прийнято 17 червня 2014 року (т . 1 а. с. 5 - 7, 11).

Відповідно до книги видачі ордерів, будь-якому члену сім`ї ОСОБА_1 ордер на заселення кімнати в гуртожитку АДРЕСА_1 , не видавався.

16 лютого 1994 року ВОУЦ АПК на адресу Рокинівської селищної ради направлено лист № 16 з проханням зареєструвати місце проживання відповідача, її чоловіка та сина - ОСОБА_4 в кімнаті № 560 гуртожитку (п`ятий поверх будівлі). Дочка відповідача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 теж зареєстрована в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 ( т. 1 а. с. 72).

Згідно листа Рокинівської селищної ради № 79/1.10-2 від 10 лютого 2012 року, ОСОБА_1 також зареєстрована в даному гуртожитку з 18 лютого 1994 року (т. 1. а. с. 73).

У 2003 році через необхідність ремонту 4, 5 поверхів гуртожитку, на спільному засіданні голови виконкому селищної ради, начальника ВУЖКГ смт Рокині, дирекції учбового центру та мешканців гуртожитку ВОУЦ АПК було прийнято рішення про переселення мешканців, зокрема ОСОБА_1 з четвертого поверху гуртожитку на перший. Дане рішення оформлене протоколом № 1 від 03 жовтня 2003 року (т. 1 а. с. 75 - 76).

Згідно довідки ВОУЦ АПК № 53 від 26 лютого 2018 року у ОСОБА_1 станом на 27 лютого 2018 року відсутня заборгованість за квартплату та електроенергію (т. 1 а. с. 81).

14 травня 2012 року між ОСОБА_1 та КП «Рокині» було укладено договір про надання послуг на постачання холодної води та відвід стічних вод.

Згідно довідки КП «Рокині» № 95 від 22 лютого 2018 у відповідача станом на 01 лютого 2018 відсутня заборгованість за надані комунальні послуги (т. 1 а. с. 82 - 87).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з пунктом 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).

У пункті 36 вказаного рішення Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Враховуючи викладене Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки відповідачі тривалий час мешкають у спірному житлі та іншого житла не мають.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Волинського обласного учбового центру підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів агропромислового комплексу залишити без задоволення.

Постанову Волинського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. В. Сердюк І. М. Фаловська