№ 161/528/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2024 року

м. Київ

справа № 161/528/23

провадження № 61-17869св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року, ухвалене у складі судді Присяжнюк Л. М., та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з ОСОБА_2 у період з 10 липня 2015 року до 11 серпня 2022 року перебувала у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 серпня 2022 року у справі № 161/6304/22 було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася донька ОСОБА_3 .

Під час перебування сторін у шлюбі ними було набуто нерухоме майно, зокрема, квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,8 кв. м. житловою площею 16,5 кв. м, на АДРЕСА_2 ; холодильник марки «Samsung», 190 см, бежевого кольору; пилосос марки «Samsung», синього кольору; витяжку марки «Pyramida»; пральну машинку марки «LG»; стіл та стільці на кухню; ліжко дерев`яне з підйомним механізмом, 160/200; телевізор марки «Grunhelm», діагональ 40 дюймів; шафу-купе з двома дзеркалами 80/15; матрац 160/200 марки «Dreamzone f100»; кухонний гарнітур; варочну газову поверхню марки «Pyramida»; ванну марки «Kaldewei», 170 см; унітаз марки «Cersanit»; набір кранів марки «Groe».

ОСОБА_1 зазначала, що майно, набуте у шлюбі, колишнім подружжям придбавалося за спільні кошти. Після розірвання шлюбу сторони не дійшли згоди щодо розподілу спільного майна.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- в порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 , а іншу 1/2 частину цієї квартири залишити у власності ОСОБА_2 ;

- в порядку поділу спільного майна подружжя виділити їй наступне майно: холодильник марки «Samsung», 190 см, бежевого кольору; пилосос марки «Samsung», синього кольору; витяжку марки «Pyramida»; пральну машинку марки «LG»; стіл та стільці на кухню; матрац 160/200 марки «Dreamzone f100», а ОСОБА_2 виділити таке майно: шафу-купе з двома дзеркалами 80/15; ліжко дерев`яне з підйомним механізмом, 160/200; кухонний гарнітур; варочну газову поверхню марки «Pyramida»; ванну марки «Kaldewei», 170 см; унітаз марки «Cersanit»; набір кранів марки «Groe».

01 серпня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали спільну заяву, в якій узгодили поділ рухомого майна і просили виділити ОСОБА_1 таке майно: холодильник марки «Samsung», 190 см, бежевого кольору; пилосос марки «Samsung», синього кольору; витяжку марки «Pyramida»; пральну машинку марки «LG»; стіл та стільці на кухню; ліжко дерев`яне з підйомним механізмом, 160/200; телевізор марки «Grunhelm», діагональ 40 дюймів, а ОСОБА_2 виділити таке майно: шафу-купе з двома дзеркалами 80/15; матрац марки «Dreamzone f100», 160/200; кухонний гарнітур; варочну газову поверхню марки «Pyramida»; ванну марки «Kaldewei», 170 см; унітаз марки «Cersanit»; набір кранів марки «Groe».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виділено ОСОБА_1 таке майно: холодильник марки «Samsung», 190 см, бежевого кольору; пилосос марки «Samsung», синього кольору; витяжку марки «Pyramida»; пральну машинку марки «LG»; стіл та стільці на кухню; ліжко дерев`яне з підйомним механізмом, 160/200; телевізор марки «Grunhelm», діагональ 40 дюймів.

Виділено ОСОБА_2 таке майно: шафу-купе з двома дзеркалами 80/15; матрац марки «Dreamzone f100» 160/200; кухонний гарнітур; варочну газову поверхню марки «Pyramida»; ванну марки «Kaldewei», 170 см; унітаз марки «Cersanit»; набір кранів марки «Groe».

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У решті позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що в судовому засіданні сторони подали спільну заяву про поділ рухомого майна, тому суд в цій частині задовольнив позовні вимоги з урахуванням домовленостей сторін. Відмовляючи в частині визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, суд виходив з того, що відповідач довів суду, що спірна квартира хоча і придбана в період подружнього життя, є його особистою власністю, оскільки частину коштів за квартиру було сплачено ним за його особисті кошти, які він вкладав на депозитні рахунки в банках до шлюбу, та кошти його батька, а тому режим спільної сумісної власності не поширюється на дані правовідносини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просила суд скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року в частині вирішення питання про розподіл квартири, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог про поділ квартири.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, зазначаючи, що спірну квартиру було придбано за особисті кошти ОСОБА_2 , які зберігалися ним на депозитних рахунках, відкритих до укладення шлюбу з ОСОБА_1 , не звернули увагу на те, що ці рахунки були закриті ОСОБА_2 ще в 2015 році до укладення шлюбу.

Підставою касаційного оскарження рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанови Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального та матеріального права, зокрема суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 756/14404/15-ц (провадження № 61-24789св18), від 22 лютого 2021 року у справі № 264/2232/19 (провадження № 61-10958св20).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Терлецький О. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що викладені в касаційній скарзі обставини не відповідають дійсності, оскільки матеріали справи містять належні, достовірні та допустимі докази придбання спірної квартири ОСОБА_2 за власні кошти та кошти його батька ОСОБА_4 , тому квартира не може бути спільною сумісною власністю подружжя.

Просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати за надання правничої допомоги у розмірі 5 000,00 грн.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У січні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 10 липня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 серпня 2022 року у справі № 161/6304/22 було розірвано.

Під час перебування сторін у шлюбі у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

27 листопада 2017 року між Обслуговуючим кооперативом «Житловий-будівельний кооператив «Атлант 15» (ЖБК) (далі - ОК «ЖБК «Атлант 15») та ОСОБА_2 (учасник) укладено договір про сплату внесків у ОК «ЖБК «Атлант 15», відповідно до умов якого ЖБК зобов`язалося організувати будівництво житлового будинку на АДРЕСА_2 за рахунок внесків учасника.

Об`єктом нерухомості є квартира АДРЕСА_4 (пункт 1.5 договору).

У додатку № 1 визначено, що вартість об`єкта нерухомості 440 700,00 грн, які учасник має сплатити таким чином: не пізніше 01 грудня 2017 року - 100 000,00 грн; не пізніше 30 січня 2018 року - 340 700,00 грн.

Кошти були внесені таким чином: 01 грудня 2017 року - 100 000,00 грн, 16 січня 2018 року - 200 000,00 грн, 17 січня 2018 року - 80 000,00 грн, 18 січня 2018 року - 60 700,00 грн.

20 серпня 2019 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_5 .

Відповідно до довідки Публічного акціонерного товариства «Діамантбанк» (далі - ПАТ «Діамантбанк») від 08 лютого 2023 року № 19 у ОСОБА_2 в ПАТ «Діамантбанк» були депозитні рахунки: вклад 20 000,00 грн, сплачені відсотки - 1 082,07 грн, період з 19 березня 2012 року до 02 липня 2012 року; вклад 50 000,00 грн, сплачені відсотки - 8 443,63 грн, період з 15 січня 2015 року до 05 січня 2016 року; вклад 50 000,00 грн, сплачені відсотки 10 752,83 грн, період з 31 грудня 2015 року до 17 березня 2017 року.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства «Дельта Банк» (далі - АТ «Дельта Банк») від 28 лютого 2023 року № 05-3424228 у ОСОБА_2 був відкритий депозитний рахунок у АТ «Дельта Банк», вклад 50 000,00грн, період з 03 січня 2015 року до 07 жовтня 2015 року.

29 травня 2015 року ОСОБА_2 відкрито депозитний рахунок в Акціонерному товаристві «ПриватБанк» (далі - АТ «ПриватБанк»), закритий 29 травня 2016 року, сума вкладу 50 000,00 грн., до якого 12 жовтня 2015 року внесено 50 000,00 грн, знятих з депозиту в АТ «Дельта Банк», 12 січня 2016 року - 50 000,00 грн, знятих з депозиту в ПАТ «Діамантбанк».

30 травня 2016 року ОСОБА_2 відкрито депозитний рахунок в АТ «ПриватБанк», на який він вніс 150 000,00 грн (кошти з попереднього депозитного рахунку в АТ «ПриватБанк»).

01 грудня 2017 року ОСОБА_2 з депозитного рахунку в АТ «ПриватБанк» були зняті кошти у розмірі 100 000,00 грн, які були сплачені в якості першого внеску за квартиру АДРЕСА_5 .

14 січня 2015 року ОСОБА_2 було відкрито у Акціонерному товаристві «А-Банк» (далі АТ «А-Банк») депозитний рахунок на суму вкладу 50 000,00 грн, закрито 15 січня 2016 року.

12 січня 2016 року ОСОБА_2 відкрито депозитний рахунок у АТ «А-Банк» на суму вкладу 50 000,00 грн (кошти отримані 14 січня 2015 року з депозиту в АТ «ОТП Банк»). На вказаний депозитний рахунок ОСОБА_2 15 січня 2016 року внесено 50 000,00 грн, 06 лютого 2017 року - 50 000,00 грн, 31 травня 2017 року - 47 000,00 грн. 16 січня 2018 року цей депозитний рахунок закрито, кошти у розмірі 200 000,00 грн були спрямовані на другий внесок за спірну квартиру АДРЕСА_5 .

Внески за квартиру АДРЕСА_5 в розмірі 80 000,00 грн (17 січня 2018 року) та 60 700,00 грн (18 січня 2018 року) були здійснені батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_4

17 січня 2018 року ОСОБА_4 із депозитного рахунку в АТ «А-Банк» в м. Запоріжжі зняв грошові кошти у розмірі 80 000,00 грн, які відразу перерахував на рахунок ОК «ЖБК «Атлант 15», вказавши платником ОСОБА_2 .

18 січня 2018 року ОСОБА_4 зробив внесок у розмірі 60 700,00 грн на рахунок ОК «ЖБК «Атлант 15».

Сума в загальному розмірі 140 700,00 грн внесена батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_4 особисто. Цю обставину останній підтвердив у судовому засіданні 27 червня 2023 року, допитаний в якості свідка та нотаріально посвідченою заявою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо квартири АДРЕСА_5 , тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України оскаржувані судові рішення в іншій частині не переглядаються в касаційному порядку.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується поділу спільного майна подружжя.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Із системного аналізу норм статей 57 60 61 63 65 70 СК України випливає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю незалежно від участі кожного з подружжя у її виникненні, і право визначати порядок здійснення права спільної сумісної власності та частки кожного з подружжя при поділі майна є рівними.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, не спростовано матеріалами справи та сторонами те, що право власності на спірну квартиру було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 20 серпня 2019 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі з липня 2015 року по серпень 2022 року.

При цьому судами також встановлено, що кошти за спірну квартиру вносились чотирма платежами, а саме: 01 грудня 2017 року - 100 000,00 грн, 16 січня 2018 року - 200 000,00 грн, 17 січня 2018 року - 80 000,00 грн, 18 січня 2018 року - 60 700,00 грн.

Відповідач ОСОБА_2 належними та допустимими доказами довів періоди вкладення та зняття коштів з депозитних рахунків банків, відкритих ним ще до укладення шлюбу, та в подальшому переукладення депозитних договорів з цими ж коштами.

Крім того, суди попередніх інстанцій правильно взяли до уваги ту обставину, що останні два платежі за спірну квартиру внесені особисто батьком відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , а позивач вказане не спростувала.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про те, що спірна квартира АДРЕСА_5 хоча і придбана в період шлюбу сторін, однак є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки внески за квартиру було сплачено ним за його особисті кошти та кошти його батька, а тому режим спільної сумісної власності не поширюється на дані правовідносини.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги щодо поділу квартири АДРЕСА_5 як спільного сумісного майна подружжя.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Щодо вирішення клопотання про розподіл судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з положеннями пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати покладаються на позивача.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Відповідно до пункту 4 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Види адвокатської діяльності визначені у статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку із реалізацією права на судовий захист або у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається у такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України)

3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19)).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

При цьому для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 04/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

Правничу допомогу на стадії касаційного розгляду справи № 161/528/23 ОСОБА_2 надавав адвокат Терлецький О. М., який діяв на підставі договору про надання правової допомоги від 09 жовтня 2023 року та ордеру від 09 жовтня 2023 серії АС № 1049629. Зокрема, 10 січня 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Терлецький О. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року, доводи якого було враховано судом касаційної інстанції при перегляді справи у касаційному порядку.

У відзиві на касаційну скаргу адвокат Летошка С. В. - ОСОБА_6 зазначив, що на підставі договору про надання правової допомоги у цій справі очікуваний розмір витрат на правничу допомогу складає 5 000,00 грн.

Відзив надісланий заявнику ОСОБА_1 , про що мається підтвердження.

Від ОСОБА_1 не надійшло заперечень щодо розміру витрат на правничу допомогу або заяви про зменшення витрат на правничу допомогу, понесених ОСОБА_2 .

Ураховуючи наведене, вирішуючи питання про розподіл витрат, понесених ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу на стадії касаційного розгляду, взявши до уваги умови договору на надання правової допомоги від 09 жовтня 2023 року, обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, підтверджених належними та допустимими доказами, колегія суддів дійшла висновку про те, що визначений відповідачем розмір витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді касаційної інстанції є обґрунтованим та необхідний у контексті обставин цієї справи.

Враховуючи складність справи, необхідність надання адвокатом відповідача послуг під час розгляду справи у суді касаційної інстанції за касаційною скаргою позивача та їх характер, а також необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення із позивача на користь відповідача 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу на стадії касаційного розгляду цієї справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судового збору не проводиться.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 5 000,00 (п`ять тисяч) гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць

Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник