№ 174/793/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 174/793/23

провадження № 61-6941св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа- державний нотаріус Вільногірської державної нотаріальної контори Канюга Ольга Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2023 року у складі судді Ілюшик І. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., Лопатіної М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2023 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - державний нотаріус Вільногірської державної нотаріальної контори Канюга О. В., про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 18 березня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком (далі - ЗАТ КБ) «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNV0GK0000000002, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредитні кошти у розмірі 15 050 доларів США на термін до 18 березня 2015 року.

Оскільки ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором у визначений строк не виконала, банк був змушений звернутися до суду з позовом про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року № DNV0GK0000000002.

Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 26 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 листопада 2016 року у справі № 174/107/16-ц, стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 березня 2008 року № DNV0GK0000000002 у розмірі 30 981,01 доларів США та судові витрати.

Посилалося на те, що під час розгляду вказаної справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 відчужила належне їй єдине нерухоме майно на підставі безоплатного договору дарування.

Так, 23 вересня 2016 року державним нотаріусом Вільногірської державної нотаріальної контори Канюгою О. В. було посвідчено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 810, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала вказану квартиру ОСОБА_2

21 липня 2017 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження із примусового виконання виконавчого листа № 174/107/16-ц, виданого 05 грудня 2016 року Вільногірським міським судом Дніпропетровської області, а 19 травня 2020 року вказаний виконавчий лист було повернуто банку у зв`язку з відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Зазначало, що укладаючи 23 вересня 2016 рокудоговір дарування ОСОБА_1 діяла недобросовісно, оскільки справжня мета оспорюваного правочину - уникнути цивільно-правової відповідальності та убезпечити нерухомість від потенційного звернення стягнення на неї. На момент укладення договору дарування квартири відповідачка знала, що має невиконані та прострочені грошові зобов`язання перед банком, а також те, що банк вже звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року № DNV0GK0000000002. Отже, оспорюваний договір дарування порушує майнові інтереси банку як кредитора.

Ураховуючи наведене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 23 вересня 2016 рокудержавним нотаріусомВільногірської державної нотаріальної контори Канюгою О. В. за реєстровим № 810.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Судові рішення мотивовані недоведеністю АТ КБ «ПриватБанк» позовних вимог, оскільки судами не встановлено порушення прав банку, як кредитора, при укладенні відповідачами оспорюваного договору дарування квартири. Суд першої інстанції зазначив, що на момент укладання оспорюваного правочину не існувало будь-яких заборон відчуження належного ОСОБА_1 нерухомого майна.

Районним судом ураховано, що виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором забезпечено іпотекою, про що позивач не зазначив у позовній заяві та на виконання ухвали суду про витребування доказів копію договору іпотеки від 18 березня 2008 року № DNV0GK0000000002 не надав.

Суд відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності, оскільки позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» вважав необґрунтованими.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, виходив із того, що районним судом правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2023 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

У вересні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.

Вважає, що ОСОБА_1 , відчужуючи спірну квартиру, діяла очевидно недобросовісно та зловживала правами стосовно кредитора, оскільки уклала договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій не досліджено докази, що доводять умисел боржника в уникненні від виконання зобов`язань та виведення майна з-під можливого звернення на нього стягнення у рахунок погашення кредитної заборгованості.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень АТ КБ «ПриватБанк» вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 07 жовтня 2002 року у справі № 755/17944/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18, від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц, 17 серпня 2022 року у справі № 450/441/19, від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 та від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також АТ КБ «ПриватБанк» зазначає про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме, судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу не подано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Згідно із частинами першою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідні ознаки фіктивного правочину заначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 (провадження № 14-260цс19) та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) викладено правовий висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірний договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 23 вересня 2016 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована), який посвідчений державним нотаріусом Вільногірської державної нотаріальної контори Канюгою О. В. за реєстровим № 810. Оспорюваний договір дарування було вчинено під час розгляду Вільногірським міським судом Дніпропетровської області цивільної справи № 174/107/16-ц за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 18 березня 2008 року № DNV0GK0000000002. Крім того, між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 18 березня 2008 року було укладено договір іпотеки № DNV0GK0000000002 належної ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_2 для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність порушення прав банку, як кредитора, при укладенні відповідачами оспорюваного договору дарування квартири.

Колегія суддів вважає, що банком не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачка діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб та те, що відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника, відтак права кредитора оспорюваним правочином не порушуються, ураховуючи те, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, було укладено договір іпотеки.

Верховний суд вважає, що суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку спірним правовідносинам та правильно застосували до них норми матеріального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду та спростовуються їх змістом.

Посилання касаційної скарги на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 07 жовтня 2002 року у справі № 755/17944/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18, від 13 квітня 2022 року у справі № 757/62043/18-ц, 17 серпня 2022 року у справі № 450/441/19, від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 та від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на його думку, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Вільногірського міського суду Дніпропетровської області від 01 грудня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 10 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. Ю. Гулейков

Д. Д. Луспеник