№ 185/7023/17

Постанова

Іменем України

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 185/7023/17

провадження № 61-3360св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2021 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання договору поруки припиненим.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») (правонаступник - АТ КБ «ПриватБанк»), третя особа - ОСОБА_2 , про визнання договору поруки припиненим.

Позов мотивований тим, що 24 травня 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступник - АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику 30 250,00 дол. США зі сплатою за користування кредитом 12 % річних на строк до 24 травня 2020 року.

Для забезпечення виконання вказаного договору між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_1 зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання обов`язків ОСОБА_2 .

Оскільки позичальник востаннє сплатив черговий платіж 23 січня 2015 року, тому банк був зобов`язаний звернутись з позовом до поручителя протягом шести місяців починаючи з 24 лютого 2015 року. Отже, виходячи із положень частини четвертої статті 559 ЦК України, порука припинилася.

Крім того, банк в односторонньому порядку без повідомлення поручителя збільшив процентну ставку, що також є підставою для припинення поруки відповідно до частини першої статті 559 ЦК України.

З огляду на зазначене ОСОБА_1 просив суд:

- визнати припиненою поруку за договором між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» від 24 травня 2005 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року позов задоволено.

Визнано припиненою поруку ОСОБА_1 як поручителя ОСОБА_2 по кредитному договору, який укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» від 24 травня 2005 року.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що оскільки боржник востаннє здійснив погашення чергового платежу 15 лютого 2015 року, а кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явив вимогу до поручителя, порука ОСОБА_1 за договором від 24 травня 2005 року, припинилася.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2019 року скасовано.

У задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 960,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сплата періодичних платежів передбачена на строк дії договору до 24 травня 2020 року, а доказів про те, що банк звертався до позичальника та поручителя з вимогою про дострокове повернення кредиту матеріали справи не містять, тому суд першої інстанції помилково припинив поруку ОСОБА_1 щодо забезпечення зобов`язань за кредитним договором № DOK0GF40000338. Зміна процентної ставки з 12 % річних до 28,2 % річних відбулася у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання в порядку, передбаченому кредитним договором. Тому підстави для застосування положень частини першої статті 559 ЦК України відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

11 травня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18, від 05 червня 2019 року у справі № 9901/847/18, у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 804/2385/18, від 28 листопада 2019 року у справі № 367/2025/18 та інших.

В касаційній скарзі зазначається, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що у представника АТ КБ «ПриватБанк» відсутні належні повноваження на підписання та подання апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції безпідставно поновив строк відповідачу на оскарження рішення суду та неправильно встановив обставини справи.

В касаційній скарзі зазначається, що банк втратив будь-які права за кредитним договором, оскільки відбулося відступлення прав вимоги кредитора.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало письмові пояснення на касаційну скаргу у яких зазначає, що викладені доводи касаційної скарги є необґрунтованими, а тому касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

У червні та серпні 2021 року ОСОБА_2 надіслав пояснення у яких зазначає, що у вказаній справі є всі наявні підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 24 травня 2005 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № DOK0GF40000338 за умовами якого позичальник отримав кредитні кошти у вигляді непоновлювальної кредитної лінії в розмірі 30 250,00 дол. США на строк до 24 травня 2020 року.

За умовами пункту 1.1 договору погашення заборгованості відбувається щомісячними платежами в сумі 337,73 дол. США, яка складається з суми заборгованості за кредитом, процентами, комісії та інших витрат банку, в період з «15» по «20» число кожного місяця.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 24 травня 2005 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір поруки, згідно положень якого поручитель зобов`язується відповідати за виконання зобов`язань боржника за договором від 24 травня 2005 року № DOK0GF40000338 в повному обсязі.

Згідно пункту 6 договору поруки, договір припиняється з виконанням зобов`язань в повному обсязі.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо вирішення справи по суті

Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов`язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов`язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов`язання боржника та кредитором боржника.

Обсяг зобов`язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов`язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини перша, друга статті 553 ЦК України).

За змістом частин першої та четвертої статті 599 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Згідно з пунктом 1.1 кредитного договору кредит видано на строк до 24 травня 2020 року.

Матеріали справи не містять доказів про те, що банк звертався до позичальника та поручителя з вимогою про дострокове повернення кредиту.

Зміна строку виконання основного зобов`язання є правом кредитора, яким він може скористатися на власний розсуд.

Строк виконання основного зобов`язання за цим договором - 24 травня 2020 року, тому суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що відсутні підстави для припинення поруки ОСОБА_1 щодо забезпечення зобов`язань за кредитним договором № DOK0GF40000338 у зв`язку з пропуском шестимісячного строку, встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України.

Відповідно до змісту частини першої статті 559 ЦК України, внесення без згоди поручителя змін до кредитного договору про зміну зобов`язання, забезпеченого порукою, зокрема збільшення процентної ставки, що призвело до збільшення обсягу відповідальності як боржника, так і поручителя, є підставою для визнання поруки такою, що припинена.

Із розрахунку заборгованості вбачається, що зміна процентної ставки з 12 % річних до 28,2 % річних відбулася у зв`язку з простроченням виконання зобов`язання в порядку, передбаченому кредитним договором (пункти 1.1, 1.5 кредитного договору).

Укладаючи договір поруки поручитель погодився з умовами кредитного договору, тому висновок суду апеляційної інстанції про те, що відсутні підстави для застосування положень частини першої статті 559 ЦК України, є правильним.

Щодо повноважень представника АТ КБ «ПриватБанк»

Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України).

Представництво за своєю природою - це організаційне правовідношення, змістом якого є повноваження однієї особи (представника) діяти від імені, в інтересах іншої особи, яке виникає з договору, закону, акта органу публічної влади. Крім того, представництвом є діяльність представника, спрямована на реалізацію наданих йому повноважень. Змістом відносин представництва є повноваження, без яких останнє не може існувати. Як повноваження розуміють систему двох суб`єктивних прав представника, одне з яких є абсолютним, інше - відносним. Абсолютне право представника містить у собі можливість вчинення певних дій від імені та в інтересах особи, а відносне право полягає у тому, що представник вправі розраховувати на те, що всі юридичні наслідки, створені його діями, виникнуть лише для особи, яку він представляє, а не для самого представника.

Відповідно до частини першої статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Згідно з частиною четвертою статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

У частинах першій та другій статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документом, що посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги може бути, зокрема, довіреність.

У разі подання представником до суду заяви, скарги, клопотання він додає довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо в справі немає підтвердження такого повноваження на момент подання відповідної заяви, скарги, клопотання (частина восьма статті 62 ЦПК України).

З урахуванням наведено, тлумачення статті 62 ЦПК України дає підстави для висновку, що належним і достатнім підтвердженням повноважень адвоката як представника сторони можуть бути або ордер, або довіреність цієї сторони, що посвідчує такі повноваження.

Довіреність, яку видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката.

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері. Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви (частини перша, друга, четверта статті 64 ЦПК України).

З матеріалів справи відомо, що до апеляційної скарги додано довіреність від 20 листопада 2018 року № 5078-К-О, видану АТ КБ «ПриватБанк», якою уповноважено Бондаренка В. О. представляти інтереси банку в судах всіх інстанцій (т. 1 а. с. 234).

Враховуючи вищезазначене, доводи скаржника про те, що у представника АТ КБ «ПриватБанк» відсутні належні повноваження на підписання та подання апеляційної скарги є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно поновив АТ КБ «ПриватБанк» строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є необґрунтованими, тому що судом встановлено, що відповідач пропустив строк зповажних причин, оскільки про наявність рішення суду у вказаній справі дізнався лише 08 листопада 2019 року.

Доводи про те, що банк втратив будь-які права за кредитним договором оскільки відбулося відступлення прав вимоги, Верховний Суд відхиляє, оскільки відповідні докази в суді першої інстанції не подавалися, і цей позов позивач заявив саме до АТ КБ «ПриватБанк», а не до особи, до якої, як вказує позивач у касаційній скарзі, перейшло право вимоги.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18, від 05 червня 2019 року у справі № 9901/847/18, у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2019 року у справі № 804/2385/18, від 28 листопада 2019 року у справі № 367/2025/18 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров