№ 185/8832/16-ц

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 185/8832/16-ц

провадження № 61-15917св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач -Комунальне підприємство «Затишне місце» Павлоградської міської ради, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2019 року у складі судді Гаврилова В. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до Комунального підприємства «Затишне місце» Павлоградської міської ради (далі - КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради) про визнання наказу в частині звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що з 16 листопада 2015 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради та займала посаду начальника договірного відділу.

На підставі наказу КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року ОСОБА_1 звільнено у зв`язку зі скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Позивач зазначає, що звільнення відбулося незаконно, оскільки їй не було запропоновано всіх наявних вакансій, на які вона могла претендувати з урахуванням спеціальності, кваліфікації, досвіду трудової діяльності та стану здоров`я.

На одну з двох запропонованих посад, зокрема посаду заступника начальника дільниці благоустрою, ОСОБА_1 погодилася, проте їй було відмовлено у зайнятті вказаної посади, оскільки в неї відсутня інженерно-технічна освіта та стаж роботи на інженерно-технічних посадах.

Також вказує, що на час звільнення вона перебувала на амбулаторному лікуванні, тому на підставі частини третьої статті 40 КЗпП України не могла бути звільнена.

Таким чином, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила визнати наказ КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року № 121-к в частині звільнення ОСОБА_1 у зв`язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України незаконним, поновити на роботі на посаді начальника договірного відділу КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради з 28 вересня 2016 року, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28 вересня 2016 року по день ухвалення рішення суду у розмірі 317 337,35 грн та допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за один місяць, а також стягнути моральну шкоду у розмірі 500 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2019 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

Позивача було вчасно попереджено про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України та запропоновано вільні посади, які були наявні на підприємстві, у зв`язку з чим звільнення її проведено відповідно до діючого трудового законодавства, доказів протилежного не надано.

Листок непрацездатності, виданий 28 вересня 2016 року Комунальним закладом «Павлоградська міська лікарня», не є належним доказом у справі, оскільки про наявність захворювання позивач не повідомила відповідача і 28 вересня 20198 року відпрацювала повний робочий день, після одужання листок непрацездатності не пред`являла відповідачу.

Отримання листка непрацездатності після звільнення не може бути обставиною, за наявності якої працівник не підлягає звільненню.

Крім того, позивач пропустила місячний строк звернення до суду та не заявляла клопотання про поновлення цього строку. Натомість відповідач заявив про застосування позовної давності.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 липня 2019 року без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачем не порушено порядок звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Позивачу були запропоновані всі наявні у відповідача у період з 28 липня 2016 року по 27 вересня 2016 року вакансії з урахуванням документів, які містяться в особовій справі та були зазначені в особовій картці, особовому листку з обліку кадрів.

Від запропонованих посад, а саме: робітника благоустрою, робітника з благоустрою (чистка ливн. кан.), прибиральника службових приміщень (громадського туалету), ловця бездоглядних тварин, майстра з благоустрою, інспектора з благоустрою, ОСОБА_1 відмовилася.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами спричинення їй відповідачем моральної шкоди.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 08 жовтня 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник послалася на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказувала, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 755/7825/17 (провадження № 61-15227св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 207/5608/14-ц (провадження № 61-33729св18), від 28 листопада 2018 року в справі № 372/6055/14-ц (провадження № 61-9792св18), від 27 березня 2019 року у справі № 212/9737/15-ц (провадження № 61-41972св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 544/682/18 (провадження № 61-11054св19), від 11 березня 2020 року у справі № 209/533/18 (провадження № 61-10655св19), від 18 березня 2020 року у справі № 537/5884/16-ц (провадження № 61-11419св19), від 27 травня 2020 року у справі № 180/196/18 (провадження № 61-46766св18), від 06 серпня 2020 року у справі № 760/1867/19 (провадження № 61-17647св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про відсутність порушення порядку звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України є передчасним, оскільки не надано оцінки усім наданим доказам.

Відповідач не запропонував позивачу всіх наявних у нього вакансій, у зв`язку з чим не виконав обов`язок щодо працевлаштування працівника.

Згідно з довідкою про наявні на підприємстві вакансії станом на 28 вересня 2016 року на підприємстві були вакантні посади, які не пропонувались позивачу. Хоча на одну з таких посад, а саме слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування, позивач могла претендувати враховуючи спеціальність, кваліфікацію й тривалий досвід трудової діяльності за цією спеціальністю.

Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що в день звільнення позивачу видано листок непрацездатності, у зв`язку з чим розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути обґрунтованим.

Строк звернення позивача до суду, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, не пропущено, оскільки в останній день цього строку вона здала позовну заяву з додатками до неї на пошту, що підтверджується фіскальним чеком від 28 жовтня 2016 року.

У лютому 2021 року КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради подало до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, в якому вказувало, що доводи касаційної скарги є безпідставними і необґрунтованими, а рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суди попередніх інстанцій в повному обсязі встановили права і обов`язки сторін, обставини справи, перевірили доводи і надали їм належну правову оцінку.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи.

16 грудня 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно з наказом КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 13 листопада 2015 року № 74-к ОСОБА_1 прийнята на роботу начальником договірного відділу з 16 листопада 2015 року з випробувальним терміном один місяць (а. с. 57, т. 1).

Згідно з наказом КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 21 липня 2016 року № 321 на підставі рішення Павлоградської міської ради Дніпропетровської області 8 сесії VII скликання від 21 червня 2016 року № 282-8/ VII «Про затвердження результатів конкурсу з визначення виконавців послуг з вивезення побутових відходів», на підставі частини третьої статті 64 Господарського кодексу України, пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, виниклою необхідністю внесення істотних змін в організацію виробництва та структуру підприємства наказано провести скорочення штатних одиниць працівників КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради з додержанням статей 43 49-2 КЗпП України, в тому числі начальника договірного відділу (а. с. 62, т. 1).

Згідно з протоколом засідання комісії по скороченню штатів, затвердженим директором КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради Коріневським В. В. 22 липня 2016 року, комісія одноголосно проголосувала за скорочення ОСОБА_1 , яка працює на посаді начальника договірного відділу, у зв`язку з рішенням Павлоградської міської ради Дніпропетровської області 8 сесії VII скликання від 21 червня 2016 року № 282-8/ VII «Про затвердження результатів конкурсу з визначення виконавців послуг з вивезення побутових відходів» та відсутністю необхідності укладення договорів на виконання послуг з вивезення ТПВ (а. с. 64-65, т. 1).

На підставі наказу КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 27 липня 2016 року № 325 ОСОБА_1 попереджено про скорочення штату працівників за два місяці (а. с. 66, т. 1).

28 липня 2016 року затверджено зміни до штатного розкладу КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради (наказ КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 липня 2016 року № 333а).

28 липня 2016 року ОСОБА_1 отримала попередження про скорочення та майбутнє звільнення з посади після закінчення двох місячного терміну з моменту одержання цього персонального попередження на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Одночасно ОСОБА_1 запропоновано переведення на посади: робітник з благоустрою, робітник з благоустрою (чистка лив. кан.), прибиральник службових приміщень (громадський туалет), ловець бездоглядних тварин, майстер з благоустрою, диспетчер (а. с. 74, т. 1).

27 вересня 2016 року ОСОБА_1 запропоновано переведення на посади: менеджер з закупівель 2 категорії, заступник начальника дільниці благоустрою, озеленювач (а. с. 75, т. 1).

28 вересня 2016 року ОСОБА_1 подала заяву про надання згоди на переведення на посаду заступника начальника дільниці благоустрою (а. с. 76, т. 1).

Для розгляду питання щодо переведення ОСОБА_1 на посаду заступника начальника дільниці благоустрою створено комісію (наказ КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року № 424) та повідомлено ОСОБА_1 про засідання комісії, яке призначено на 28 вересня 2016 року об 11.00 годині (а. с. 77-78, т. 1).

Згідно з протоколом засідання комісії від 28 вересня 2016 року ОСОБА_1 не може бути прийнята на посаду заступника начальника дільниці благоустрою, оскільки в неї відсутня інженерно-технічна освіта та стаж роботи на інженерно-технічних посадах (а. с. 79-80, т. 1).

Наказом КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року № 212-к звільнено ОСОБА_1 начальника договірного відділу у зв`язку зі скороченням штату на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 28 вересня 2016 року (а. с. 58-59, т. 1).

Станом на 28 вересня 2016 року на підприємстві були вакантні 17 посад, зокрема: робітник з благоустрою, робітник з благоустрою (чистка лив. кан.), прибиральник службових приміщень (громадський туалет), ловець бездоглядних тварин, майстер з благоустрою, диспетчер, інспектор з благоустрою, менеджер з закупівель 2 категорії, заступник начальника дільниці благоустрою, озеленювач, водій автотранспортних засобів, механізатор, тракторист, машиніст екскаватору, машиніст-оператор навантаж. машин, економіст І категорії (декретна посада), слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування (а. с. 86, т. 1).

Згідно з атестатом Державного комітету Української РСР по професійно-технічній освіті, виданим 15 липня 1983 року Павлоградським міським професійно-технічним училищем № 3 Дніпропетровської області, ОСОБА_1 має кваліфікацію апаратника хімічних підприємств 3 розряду, електрика 2 розряду (а. с. 32, т. 1).

У дублікаті трудової книжки ОСОБА_1 , оформленому 20 липня 2009 року, занесені відомості про роботу та, зокрема, зазначено, що з 20 липня 1983 року по 31 березня 1999 року вона займала посаду електромонтера з обслуговування електрообладнання 2 розряду, а з 01 квітня 1999 року по 11 березня 2001 року - електромонтера з обслуговування електрообладнання 3 розряду на Державному підприємстві «Науково-виробниче об`єднання «Павлоградський хімічний завод» (а. с. 17-18, т. 1)

Згідно з листком непрацездатності, виданим 28 вересня 2016 року Комунальним закладом «Павлоградська міська лікарня», ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні з 28 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року включно (а. с. 36, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, зокрема, що відповідачем було порушено порядок звільнення з посади у зв`язку з скороченням штату працівників, на час звільнення не запропоновано всіх наявних вакансій, а також, що внаслідок неправомірних дій відповідача їй завдано моральної шкоди.

Крім того, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду із цим позовом, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України.

Натомість Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Статтею 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне звільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Таким чином, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 28 липня 2016 року ОСОБА_1 пропонувалося переведення на посади: робітник з благоустрою, робітник з благоустрою (чистка лив. кан.), прибиральник службових приміщень (громадський туалет), ловець бездоглядних тварин, майстер з благоустрою, диспетчер, 27 вересня 2016 року - менеджер з закупівель 2 категорії, заступник начальника дільниці благоустрою, озеленювач.

Згідно з заявою ОСОБА_1 , остання надала згоду на переведення на посаду заступника начальника дільниці благоустрою. Проте, згідно з висновком комісії, утвореної КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради, згідно з наказом від 28 вересня 2016 року № 424, для розгляду питання про переведення ОСОБА_1 , вона не може бути прийнята на цю посаду у зв`язку з відсутністю у неї інженерно-технічної освіти та стажу роботи на інженерно-технічних посадах.

Заперечуючи проти позову, КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради надало до суду довідку про вакантні посади станом на 28 вересня 2016 року, за змістом якої на час звільнення підприємстві були наявні 17 вакансій, а саме: робітник з благоустрою, робітник з благоустрою (чистка лив. кан.), прибиральник службових приміщення (громадський туалет), ловець бездоглядних тварин, майстер з благоустрою, диспетчер, інспектор з благоустрою, менеджер з закупівель 2 категорії, заступник начальника дільниці благоустрою, озеленювач, водій автотранспортних засобів, механізатор, тракторист, машиніст екскаватору, машиніст-оператор навантаж. машин, економіст І категорії (декретна посада), слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування.

У позовній заяві та під час розгляду справи ОСОБА_1 зазначала, що вона має кваліфікацію апаратника хімічних підприємств 3 розряду, електрика 2 розряду, згідно з атестатом Державного комітету Української РСР по професійно-технічній освіті, виданим 15 липня 1983 року Павлоградським міським професійно-технічним училищем № 3 Дніпропетровської області (а. с. 32, т. 1), та починаючи з 20 липня 1983 року по 31 березня 1999 року займала посаду електромонтера з обслуговування електрообладнання 2 розряду, а з 01 квітня 1999 року по 11 березня 2001 року - електромонтера з обслуговування електрообладнання 3 розряду на Державному підприємстві «Науково-виробниче об`єднання «Павлоградський хімічний завод» (а. с. 17, т. 1).

Вирішуючи спір та зазначаючи, що у період з 28 липня 2016 року по 27 вересня 2016 року позивачу були запропоновані всі наявні вакантні посади, суд апеляційної інстанції не надав оцінки всім доказам у справі, не з`ясував чи пропонувалися позивачу, крім запропонованих, інші вакантні посади, які були наявні на підприємстві на час звільнення позивача, в тому числі і посада слюсар-електрика з обслуговування та ремонту електроустаткування, а також не надав оцінки доводам позивача, що вона могла займати посаду слюсар-електрик з обслуговування та ремонту електроустаткування, оскільки має спеціальність, кваліфікацію та тривалий стаж роботи на такій посаді.

Щодо звільнення позивача у період тимчасової непрацездатності

Відповідно до першого речення частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці.

Аналіз положень частини третьої статті 40 КЗпП України свідчить про те, що закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).

В матеріалах справи міститься листок непрацездатності від 28 вересня 2016 року, згідно з яким ОСОБА_1 перебувала на амбулаторному лікуванні з 28 вересня 2016 року по 07 жовтня 2016 року, а звільнено її з роботи з 28 вересня 2016 року.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції у порушення вищевказаних вимог трудового законодавства дійшов хибного висновку про те, що позивач не перебувала на лікуванні під час звільнення її з роботи.

Отже, невстановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, в частині дотримання роботодавцем норм трудового законодавства та процедури звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України зумовило передчасний висновок суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Щодо строку звернення позивача до суду

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 221 КЗпП України трудові спори розглядаються районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.

Положеннями статті 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, у частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, - встановлюються судом (стаття 67 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

Згідно зі статтею 69, частинами другою, третьою статті 70 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв`язку (частини п`ята, шоста статті 70 ЦПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

Трудовий договір з ОСОБА_1 розірвано на підставі наказу КП «Затишне місце» Павлоградської міської ради від 28 вересня 2016 року № 121-к, з яким працівник ознайомлений 28 вересня 2016 року.

Згідно зі штампом на конверті ОСОБА_1 здала на пошту позовну заяву та додані до неї матеріали 28 жовтня 2016 року (а. с. 7, т. 1).

Згідно з квитанцією Державного підприємства «Укрпошта» від 28 жовтня 2016 року прийнято рекомендований лист, адресований Павлоградському міськрайонному суду Дніпропетровської області, 28 жовтня 2016 року об 13.35 годин (а. с. 6, т. 2).

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду без поважних причини, суд апеляційної інстанції не з`ясував всі докази у справі, не встановив коли закінчується строк, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, та коли позивач звернулася до суду із цим позовом, не звернув увагу, що позовна заява була подана до суду шляхом здачі її на пошту та відправленням на адресу суду рекомендованим листом.

Таким чином суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, не врахував вищевказаних обставин та вимог процесуального законодавства, належним чином не перевірив доводів сторін, що призвело до неправильного вирішення справи.

Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83-84 228 229 235 243 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , в якій заявник посилалася на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм права та суперечність рішення суду практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

ПостановуДніпровського апеляційного суду від 28 вересня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв