№ 199/8568/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 199/8568/18

провадження № 61-7186св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцева Вікторія Миколаївна, Одинадцята Київська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником Віталієм Станіславовичем, на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2023 року у складі судді Якименко Л. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Четверта дніпровська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцева В. М., Одинадцята Київська державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім`єю, зміну черговості та визнання права на спадкування за законом та заповітом, визнання недійсними заповітів та відмови від спадщини.

Позовна заява мотивована тим, що вони з ОСОБА_3 з вересня 1989 року проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу. За період спільного проживання ними, як подружжям, був придбаний автомобіль легковий автомобіль та мікроавтобус для пасажирських перевезень з метою отримання прибутку для потреб сім`ї. У період їх спільного проживання ОСОБА_3 разом із донькою - ОСОБА_4 приватизували квартиру АДРЕСА_1 . Він разом з ОСОБА_3 здійснювали ремонт у вказаній квартирі, в якій вони продовжували проживати разом, а також доглядали за будинком та земельною ділянкою матері ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , та на вказаній земельній ділянці побудували гараж.

Вказував, що влітку 2015 року ОСОБА_3 тяжко захворіла та була прикута до ліжка, у зв`язку із чим він здійснювався за нею постійний догляд. У той час, коли ОСОБА_3 знаходилася у тяжкому стані, до неї у довіру увійшла ОСОБА_6 , яка запропонувала свою допомогу у лікуванні, проте жодних дій, направлених на організацію медичного лікування, не здійснила, взявши за це відповідні кошти. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла та він здійснив її поховання.

Зазначав, що після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на частину квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_3 та її доньці - ОСОБА_4 .

За домовленістю між ним та ОСОБА_4 (донькою померлої ОСОБА_3 ), вона 11 січня 2016 року склала на його користь заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Стародубцевою В. М. за реєстровим № 15, та видала на його ім`я довіреність. Також він та донька померлої - ОСОБА_3 домовилися, що у зв`язку із наявністю у неї тяжкого захворювання, нею буде проданий будинок бабусі - ОСОБА_5 , а грошові кошти від його продажу будуть використані на оплату її лікування та на потреби Київського Свято-Флорівського жіночого монастиря.

Вказував, що 02 липня 2016 року він звернувся до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , а 02 серпня 2016 року подав заяву про відмову від спадщини.

Посилався на те, що є юридично необізнаною людиною, заяву про відмову від спадщини написав власноруч, але під диктовку нотаріуса, не усвідомлюючи зміст і суть цієї відмови. Вказана заява не відповідала його дійсним намірам. Крім того, нотаріусом не було роз`яснено його майнових прав та наслідків вчинення вказаної нотаріальної дії. Вважав, що заява про відмову від прийняття спадщини була складена ним унаслідок помилки, тому на підставі положень статті 229 ЦК України, підлягає визнанню недійсною.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 , а 27 січня 2017 року він звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 .

На думку позивача, наявні підстави для одержання ним права на спадкування разом зі спадкодавцем першої черги за законом після її смерті, оскільки він та покійна ОСОБА_3 проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, починаючи з 1989 року та до моменту смерті останньої.

У березні 2017 року йому стало відомо про те, що ОСОБА_4 склала заповіт на користь ОСОБА_2 . Вона, на його думку, шахрайським шляхом увійшла в довіру до ОСОБА_4 , яка на той час перебувала у монастирі, та змусила її скласти на своє ім`я довіреність із правом продажу житлового будинку з господарчими будівлями, що знаходиться за адресою:АДРЕСА_2 , а у серпні 2016 року переконала оформити два заповіти, а саме: від 05 серпня 2016 року, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-177, та від 12 серпня 2016 року, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-185.

Вважав, що ОСОБА_2 змусила ОСОБА_4 скласти заповіти на свою користь, оскільки волевиявлення останньої не відповідало її волі.

Зазначав, що 08 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бурлака О. В. із заявою про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 , а 06 серпня 2017 року звернулася до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину - житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

- встановити факт його проживання однією сім`єю, як чоловіка та жінки, без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 , у період з вересня 1989 року до 07 січня 2016 року (дня смерті спадкодавця) за адресою: АДРЕСА_3 ;

- визнати недійсною його відмову від спадщини від 02 серпня 2016 року, подану до Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори;

- змінити черговість одержання права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , надавши йому право на спадкування за законом у першій черзі поряд зі спадкоємцями цієї черги;

- визнати за ним право на спадкування квартири АДРЕСА_1 , як спадкоємця четвертої черги за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заповітом ОСОБА_4 від 11 січня 2016 року;

- визнати недійсними заповіти ОСОБА_4 від 05 серпня 2016 року, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-177, та від 12 серпня 2016 року, посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 4-185.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року,позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з вересня 1989 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 - дня смерті спадкодавця, за адресою: АДРЕСА_3 .

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 ,суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем надано належні та допустимі докази у розумінні статей 77 78 ЦПК України на підтвердження факту спільного проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу разом з ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період часу з вересня 1989 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 - дня смерті спадкодавця, за адресою: АДРЕСА_3 .

Суд першої інстанції, ураховуючи показання свідків та досліджені письмові докази, зробив висновок, що починаючи з 1989 року позивач із ОСОБА_3 вели спільне господарство, формували спільний бюджет, планували спільний побут та здійснювали заходи щодо його втілення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсною його відмови від спадщини від 02 серпня 2016 року, поданої Четвертій Дніпровській державній нотаріальній конторі; визнання недійсними заповітів, складених ОСОБА_4 05 серпня 2016 року та 12 серпня 2016 року, суди попередніх інстанцій виходили із недоведеності вказаних позовних вимог, оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що заява про відмову від прийняття спадщини була складена ним внаслідок помилки щодо природи вказаного правочину або його було введено в оману третіми особами. Також позивачем не надано доказів, які б підтверджували наявності підстав, передбачених статтями 203, 215, 231 ЦК України, з якими закон пов`язує недійсність правочину, вчиненого під впливом насильства, зокрема, факту застосування фізичного або психологічного тиску на заповідача ОСОБА_4 з боку відповідачки чи інших осіб, відсутності бажання заповідача щодо укладення правочину, наявності причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і укладенням заповіту, а також відсутності волевиявлення заповідача щодо укладення заповіту.

Встановивши, що спадкування спірної квартири здійснювалося за заповітом, складеним ОСОБА_3 23 грудня 2015 року, посвідченим державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко О. В. за реєстром № 5-1038, на користь її доньки ОСОБА_4 , який є чинним, районний суд вважав, що відсутні правові підстави для задоволення позовної вимоги щодо зміни черговості одержання права на спадщину після смерті ОСОБА_3 , а решта вимог є похідними, і тому не підлягають задоволенню.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що районний суд забезпечив повний та всебічний розгляд справи й ухвалив законне, справедливе та обґрунтоване судове рішення. При цьому апеляційний суд послався на релевантну практику Верховного Суду.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2023 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю в апеляційному порядку не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник В. С., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2023 року, постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в частині незадоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасувати та направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 28 травня 2024 року у задоволенні клопотання заявника про звільнення від сплати судового збору за подання касаційної скарги або зменшення його розміру відмовлено, а касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником В. С., залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником В. С., мотивована тим, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди не дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову.

Посилається на те, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, безпідставно не взяли до уваги надані ОСОБА_1 докази, медичні документи померлої ОСОБА_3 , які підтверджують факт безпорадності її стану та потреби у сторонній допомозі.

Вважає, що заява про відмову від спадщини була складена ним внаслідок помилки, що відповідно до статті 229 ЦК України є підставою для визнання цього правочину недійсним. Також суди залишили поза увагою те, що оспорювану заяву ним було складено в тяжкому психоемоційному стані внаслідок смерті цивільної дружини, що вплинуло на можливість усвідомлення своїх дій та їх наслідків.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник В. С. вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 753/11731/15-ц (провадження № 61-13246св18), від 16 квітня 2018 року у справі № 638/7528/15-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 331/6453/18 (провадження № 61-380св21), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником В. С., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини від 02 серпня 2016 року

Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

За частиною першою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Статтею 1258 ЦК України передбачено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Згідно із частинами першою, п`ятою і шостою статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу (частина п`ята статті 1274 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , посилаючись на вчинення 02 серпня 2016 року відмови від прийняття спадщини під впливом помилки, оскільки є юридично необізнаною людиною, заяву про відмову стосовно спадщини написав під диктовку державного нотаріуса Циганко О. В., не усвідомлюючи зміст і суть відмови, визначив правовою підставою позову правила статті 229 ЦК України.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписами частини першої статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

За змістом наведеної норми обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі, пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі.

Ураховуючи наведене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини від 02 серпня 2016 року є правильними та обґрунтованими, оскільки у розумінні положень статті 229 ЦК України позивач не довів наявність в його діях помилки при здійсненні правочину у вигляді відмови від прийняття спадщини, так як нотаріусом було роз`яснено суть його дії та зміст статтей ЦК України, які регламентують право спадкоємця на відмову від спадщини. Отже, підписуючи заяву про відмову від спадщини позивач свідомо позбавив себе права на частку у спадщині.

Районний суд правильно зазначив, що позивачем не зазначено обставин щодо яких під час складання заяви про відмову від спадщини його було введено в оману третіми особами та не надано належних й допустимих доказів на підтвердження того, що мав місце обман або ним неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними заповітів, складених ОСОБА_4 05 серпня 2016 року та 12 серпня 2016 року

Відповідно до частини першої статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1235 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтею 1247 ЦК України, згідно якої загальними вимогами до форми заповіту є складання заповіту в письмовій формі із зазначенням місця та часу його складання, заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем.

Стаття 1257 ЦК України передбачає вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним, в якій передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Таке ж положення міститься і у частині третій статті 203 ЦК України, за якою волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

З огляду на зміст наведених норм закону дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Частиною першою статті 231 ЦК України визначено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях.

Під насильством розуміється фізичний або психічний тиск на особу з метою примушення її до вчинення правочину. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).

Для визнання правочину недійсним підлягають доведенню наступні обставини: 1) факт застосування до потерпілої сторони правочину фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 червня 2019 року у справі № 342/139/16-ц (провадження № 61-21701св18), від 25 червня 2020 року у справі № 319/559/18 (провадження № 61-22758св19) та від 22 вересня 2021 року у справі № 760/8650/19 (провадження № 61-2962св21).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частина третя статті 89 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними заповітів, складених ОСОБА_4 05 серпня 2016 року та 12 серпня 2016 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем за допомогою належних та допустимих доказів факту застосування фізичного або психологічного тиску на заповідача ОСОБА_4 з боку відповідачки чи інших осіб, відсутності бажання заповідача щодо укладення правочину, наявності причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і укладенням заповіту, а також відсутності волевиявлення заповідача щодо укладення заповіту.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про зміну черговості одержання права на спадкування після смерті ОСОБА_3

Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК України.

Статтею 1264 ЦК України визначено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали із спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Відповідно до частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями цієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, які безпосередньо закликаються до спадкування. Право на пред`явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом.

Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність таких юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 18 лютого 2019 року у справі № 569/18047/17-ц (провадження № 61-40302св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №552/8452/17 (провадження№61-48561св18), від 17 вересня 2020 року у справі № 755/14155/16-ц (провадження №61-23350св19), 02 грудня 2020 року у справі № 592/1045/18-ц (провадження № 61-820св20), від 27 серпня 2020 року у справі № 266/2391/16 (провадження № 61-1300св20), від 01 березня 2021 року у справі № 233/5990/18 (провадження № 61-19232св19).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо зміни черговості одержання права на спадкування, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності перерахованих вище юридичних фактів у їх сукупності, за наявності яких у нього могло виникнути право на зміну черговості спадкування з підстав, передбачених частиною другою статті 1259 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги надані медичні документи померлої ОСОБА_3 , які підтверджують факт безпорадності її стану та потреби у сторонній допомозі, є безпідставними, оскільки суди ухвалили рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, дослідивши та оцінивши докази у справі щодо їх належності, допустимості та достатності. Крім того, потреба у сторонньому догляді за спадкодавцем не підтверджена медичними документами ОСОБА_3 та не зазначено про необхідність стороннього догляду за нею.

За відсутності умов для задоволення вимог про визнання недійсними заповітів, складених ОСОБА_4 05 серпня 2016 року та 12 серпня 2016 року, правові підстави для задоволення похідної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права на спадкування квартири АДРЕСА_1 , як спадкоємця четвертої черги за законом після смерті ОСОБА_3 та за заповітом ОСОБА_4 від 11 січня 2016 року, відсутні.

Верховний суд вважає, що суди попередніх інстанцій надали правильну оцінку спірним правовідносинам та правильно застосували до них норми матеріального права.

Посилання касаційної скарги на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 753/11731/15-ц (провадження № 61-13246св18), від 16 квітня 2018 року у справі № 638/7528/15-ц та від 22 квітня 2021 року у справі № 331/6453/18 (провадження № 61-380св21) колегія суддів відхиляє, оскільки такі зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що у зазначених справах та справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено різні фактичні обставини й доказування позовних вимог.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником В. С., фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на її думку, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Мельником Віталієм Станіславовичем, залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. Ю. Гулейков

Д. Д. Луспеник