ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 липня 2024 року
м. Київ
справа № 1.380.2019.002425
адміністративне провадження № К/9901/6365/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Берназюка Я.О., Шарапи В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року (головуючий суддя Гавдик З.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року (головуючий суддя: Кухтей Р.В., судді: Нос С.П., Шевчук С.М.) у справі № 1.380.2019.002425 за позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Львівська міська рада, ОСОБА_2 про демонтаж прибудови та сараю,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
У травні 2019 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради (далі - Залізнична РА ЛМР, позивач) звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому просила зобов`язати ОСОБА_1 демонтувати самочинно побудовані прибудову розміром 3,75x4,38м до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літ. 1-5 та сараю під літ «Д» розміром 1,80 x 4,25м, по АДРЕСА_1 , на землях комунальної власності міста.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року у задоволенні позову було відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року залишено без змін.
25 лютого 2021 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивача, надіслана 22 лютого 2021 року, у якій скаржник, з урахуванням уточнення, просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги в частині демонтажу сараю під літ «Д» розміром 1,80х4,25 м на АДРЕСА_1 задовольнити.
В частині зобов`язання демонтувати самочинно побудовану прибудову розміром 3,75 х4,38 до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літ. 1-5 направити на новий розгляд.
Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Цією ж ухвалою витребувано справу з суду першої інстанції.
Ухвалу Верховного Суду від 19 квітня 2021 року було направлено учасникам справи 22 квітня 2021 року.
Від інших учасників відзиву на касаційну скаргу не надходило, що не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів попередніх інстанцій.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також КАС України).
II. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прибудова розміром 3,75x4,38 м, в якій обладнано житлову кімнату під літ. 1-5 та сарай під літ «Д» розміром 1,80 x 4,25 м, встановлені самочинно, без відведення земельної ділянки, з порушенням Правил благоустрою м. Львова.
Відповідач проти позову заперечила, з підстав, що вона не здійснювала спірної прибудови до квартири та сараю, таку прибудову здійснила, ще її покійна бабця.
Також відповідач покликалась на висновок експерта № 7061 від 26 грудня 2018 року судової будівельно-технічної експертизи по матеріалах цивільної справи № 462/3062/17 за позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_1 за участю третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Львівської міської ради, ОСОБА_2 про демонтаж прибудови та сараю. За змістом висновка експерта вказано, що демонтаж прибудови до квартири АДРЕСА_1 , може призвести до пошкодження конструктивних елементів будинку, вплинути на їх міцність, надійність та погіршити їх технічний стан.
ІІI. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 27 січня 2017 року комісією у складі головного інженера ЛКП «Сяйво» Івашківа В.Т., майстрів по експлуатації ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з виходом на адресу : АДРЕСА_1 було складено акт, яким при обстеження квартири АДРЕСА_1 було виявлено, що мешканцями квартири було самовільно здійснено дві цегляні прибудови на фундаментній основі на землях міста, зокрема, одна прибудова розміром 3,75 м х 4,45 м, облаштована під житлову кімнату, а друга розміром 1,8м х 4,25м під господарську будівлю.
14 лютого 2017 року відбулося засідання міжвідомчої комісії при Залізничній РА ЛМР, на якій було розглянуто питання щодо самочинного будівництва, зокрема, вищевказаної прибудови, за результатами чого, заслухавши заяву ОСОБА_2 , мешканки квартири АДРЕСА_6 та інформацію ЛКП «Сяйво», було вирішено рекомендувати гр. ОСОБА_1 демонтувати вказану прибудову.
16 лютого 2017 року головою Залізничної РА ЛМР було прийнято розпорядження № 87 «Про самочинне будівництво, яке здійснила гр. ОСОБА_1 », яким рекомендовано відповідачу в термін до 01 червня 2017 року демонтувати прибудову, розміром 3,75х4,38 м до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літерою 1-5, площею 12,8 кв.м. та сарай під літерою «Д», розміром 1,80м x 4,25 м, самочинно побудовані на землях комунальної власності міста.
20 лютого 2017 року адміністративна комісія при Залізничній РА ЛМР розглянула протокол складений ЛКП «Сяйво» від 09 лютого 2017 року та постановила притягнути гр. ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого статтею 152 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі також КУпАП) та застосувала адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340,00 грн.
У подальшому, 03 березня 2017 року та 10 квітня 2017 року гр. ОСОБА_1 директором ЛКП «Сяйво» скеровувались попередження про необхідність виконання розпорядження № 87 від 16 лютого 2017 року та 15 червня 2017 року складено акт у складі комісії головного інженера ЛКП «Сяйво» Івашківа В.Т., майстрів по експлуатації ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з виходом на адресу : АДРЕСА_1 , яким встановлено, що позивач не виконала його.
У зв`язку з невиконанням законних вимог органу місцевого самоврядування та беручи до уваги ту обставину, що постанова у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 набрала законної сили, Залізнична РА ЛМР звернулась в суд з цим позовом.
ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Відмовляючи у задоволенні позову, суди дійшли висновку про відсутність правових підстав зобов`язувати відповідача здійснювати демонтаж спірного будівництва.
Судом першої інстанції було враховано довідку з місця проживання про склад сім`ї і прописки № 478 від 08 лютого 2017 року, у якій зазначається, що квартира АДРЕСА_1 , є у державній власності, що не заперечується сторонами.
Суд першої інстанції встановив, що відповідачка не є власником вказаної квартири та в справі немає належних доказів, що саме вона здійснювала спірне будівництво, відповідно в суду не має підстав для зобов`язання відповідачки демонтувати самочинно побудовані прибудову розміром 3,75x4,38 м до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літ. 1-5 та сараю під літ «Д» розміром 1,80x4,25 м, на АДРЕСА_1 , на землях комунальної власності міста.
Також судом враховано висновок судової будівельної-технічної експертизи № 7061 від 26 грудня 2018 року, відповідно до якого демонтаж прибудови до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату, може призвести до пошкодження конструктивних елементів будинку, вплинути на їх міцність, надійність та погіршити їх технічний стан.
Суд апеляційної інстанції погодився з таким висновком суду першої інстанції.
Судом апеляційної інстанції було зазначено, що в ході апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, представником позивача було надано суду акт-попередження від 21 жовтня 1997 року, яким встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7, яка проживає по АДРЕСА_1 , здійснила самовільну житлову прибудову, розміром 4,38м х 3,75м, чим порушила вимоги статті 97 КУпАП.
Вказаний акт-попередження листом Залізничної РА ЛМР № 22/1718-02 від 23 жовтня 1997 року, у відповідності до статті 244-6 КУпАП та Положення «Про державний архітектурно-будівельний контроль», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 225 від 25 березня 1993 року, у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 253 від 07 квітня 1995 року, було надіслано для належного реагування начальнику міської інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю м. Львова.
Судом апеляційної інстанції зауважено, що позивачем не було надано суду доказів на підтвердження фіктивності зазначеного акта-попередження.
В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Стверджує, що ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом не було надано жодної оцінки щодо самочинно встановленого сараю під літ. «Д» розміром 1,80х4,25м на АДРЕСА_1 на землях комунальної власності.
На думку скаржника, встановлення сараю під літ «Д» розміром 1,80х4,25 м на землях комунальної власності міста здійснене з порушенням Закону України «Про благоустрій населених пунктів» та Правил благоустрою міста Львова, затверджених ухвалою Львівської міської ради від 21 квітня 2011 року № 376.
Вважає, що самовільно встановлений сарай під літ «Д» 1,80х4,25м на АДРЕСА_1 на землях комунальної власності необхідно демонтувати.
Щодо самочинно побудованої прибудови розміром 3,75x4,38 м до квартири АДРЕСА_1 скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції в порушення норм процесуального права долучено акт-попередження від 21 жовтня 1997 року, за змістом якого вбачається, що ОСОБА_5 - покійна бабуся відповідача здійснила самовільну житлову прибудову.
Вважає, що подання відповідачем зазначено доказу саме до суду апеляційної інстанції позбавило позивача можливості змінити позовні вимоги та залучити до участі у справі інших мешканців квартири АДРЕСА_1 як спадкоємців, оскільки до таких переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва.
Також скаржник не погоджується з висновком судової будівельно-технічної експертизи № 7061 від 26 грудня 2018 року, відповідно до якого демонтаж прибудови до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату, може призвести до пошкодження конструктивних елементів будинку, вплинути на їх міцність, надійність та погіршити їх технічний стан. Зауважує, що за змістом висновка експерта також зазначено, що технічний стан будинку на час проведення дослідження - задовільний, конструктивні елементи будівлі в цілому придатні для експлуатації.
VІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Перевіряючи у межах повноважень, визначених частинами першою - другою статті 341 КАС України, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам скаржника, висловленим у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до статті 25 Закону України № 280/97-ВР від 21.05.1997 «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі також Закон № 280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно із підпунктом 3 пункту «б» частини першої статті 31 Закону № 280/97-ВР (далі також Закон № 280/97-ВР) виконавчим органам делеговано повноваження на здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.
Аналогічні положення містяться у статті 14 Закону України № 2780-XII від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування» (далі також Закон № 2780-XII).
Згідно із статтею 7 Закону № 2780-XII державне регулювання у сфері містобудування здійснюється, в тому числі, органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами в порядку встановленому законодавством.
Відповідно до пункту 1.1 Положення про Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради, затвердженого рішенням Львівської міської ради від 01.11.2016 №977 (далі - Положення № 977) Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради (надалі - районна адміністрація) є виконавчим органом Львівської міської ради відповідно до ухвали Львівської міської ради від 26.05.2016 № 505 "Про затвердження структури виконавчих органів Львівської міської ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів", утвореним відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
У вказаному Положенні передбачені повноваження Залізничної районної адміністрації, до яких, зокрема, належать:
звернення до судових органів з позовними заявами, скаргами щодо справ про виселення громадян з жилих приміщень, у яких вони незаконно проживають; визнання осіб такими, які втратили право на користування жилими приміщеннями; щодо фактів самочинного будівництва; з інших справ, які виникають у процесі здійснення наданих районній адміністрації повноважень (п.4.66.).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 13 Закону України від 06 вересня 2005 року № 2807-IV «Про благоустрій населених пунктів» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі також Закон №2807-IV) прибудинкові території належать до об`єктів благоустрою населених пунктів.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 16 Закону № 2807-IV на об`єктах благоустрою забороняється, зокрема, виконувати роботи без дозволу в разі, якщо обов`язковість його отримання передбачена законом.
Статтею 9 Закону України від 20 травня 1999 року № 687-XIV «Про архітектурну діяльність» (далі також Закон № 687-XIV) передбачено, що будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Процедуру вирішення питань, пов`язаних з самочинним будівництвом на території м. Львова, регламентує Положення про порядок врегулювання питань самочинного будівництва у м. Львові, затверджене рішенням Львівської міської ради від 09 вересня 2011 року № 835 (далі також Положення № 835).
Пунктом 1.3 Положення № 835 передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, без отриманих у встановленому законодавством порядку містобудівних умов та обмежень, архітектурно-планувальних вимог або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Пунктом 2 цього Положення визначено алгоритм дій, які вчиняються у разі виявлення факту самочинного будівництва.
Відповідно до підпункту 2.6 пункту 2 Положення № 835, на особу, яка скоїла порушення, уповноважена посадова особа складає акт-попередження (додається), протокол про адміністративне правопорушення та скеровує його адміністративній комісії при районній адміністрації. Адміністративна комісія, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, виносить постанову по справі.
Акт-попередження у всіх випадках самочинного будівництва складається на момент його виявлення, тобто негайно, та реєструється у журналі реєстру самочинного будівництва (форма довільна). У справах, які належать до повноважень інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області, районні адміністрації скеровують акти-попередження у вказану інспекцію для прийняття відповідного рішення (підпункт 2.7 пункту 2 Положення № 835).
Відповідно до підпункту 2.8 пункту 2 Положення № 835, Інспекція Державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області здійснює накладення стягнення на фізичних та юридичних осіб у порядку, визначеному Кодексом про адміністративні правопорушення, Законом України «Про відповідальність підприємств, їх об`єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування», Положенням про порядок накладення штрафів за правопорушення у сфері містобудування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 244 від 06 квітня 1995 року та іншими нормативно-правовими актами.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що комісією у складі головного інженера ЛКП «Сяйво» Івашківа В.Т., майстрів по експлуатації ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , з виходом на адресу : АДРЕСА_1 було складено акт від 27 січня 2017 року, яким при обстеження квартири АДРЕСА_1 було виявлено, що мешканцями квартири було самовільно здійснено дві цегляні прибудови на фундаментній основі на землях міста, зокрема, одна прибудова розміром 3,75 м х 4,45 м, облаштована під житлову кімнату, а друга розміром 1,8 м х 4,25 м під господарську будівлю.
Пунктом 1.6 Положення № 835 визначено ознаки і класифікація самочинного будівництва, розширення, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, переобладнання, порушення правил експлуатації житлового фонду, охорони і використання пам`яток культурної спадщини, влаштування малих архітектурних форм, серед яких:
1.6.3. Нове будівництво, розширення будинків або споруд без дозволу виконавчого органу міської ради, без належно затвердженої проектної документації, без дозволу інспекції Державного архітектурно- будівельного контролю у Львівській області на виконання будівельних робіт.
Відповідно до пункту 3.1 Положення № 835 розгляд питань за фактами здійсненого (здійснюваного) фізичними та юридичними особами самочинного будівництва (реконструкції) об`єктів за підвідомчістю справ здійснює районна адміністрація відповідного району, у якому здійснено (здійснюється) самочинне будівництво.
Порядок розгляду заяв з питань самочинного будівництва, визначений у розділі 4 цього Положення, згідно з яким при виявленні порушень, що суперечать суспільним інтересам або порушують права інших осіб, у висновку вказується їх зміст, конкретні пункти, параграфи, розділи державних будівельних норм і стандартів та інших нормативно-технічних документів, за якими виявлено порушення.
Висновок департаменту містобудування скеровується на розгляд міжвідомчої комісії при районній адміністрації відповідного району, у якому здійснено (здійснюється) самочинне будівництво.
Відповідно до пункту 5.1.3 Положення № 835 міжвідомчі комісії при районних адміністраціях можуть приймати у кожному конкретному випадку самочинного будівництва одне з рішень, зокрема, про знесення у терміни, визначені розпорядчими документами, самочинного будівництва особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, за її кошти:
у разі неможливості виділення земельної ділянки для цього будівництва;
у разі заперечення виконавчим органом міської ради визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на земельній ділянці, що знаходиться у комунальній власності і не підлягає передачі у власність;
у разі порушення прав інших осіб.
Пунктом 4.8 Положення № 835 передбачено, що висновки міжвідомчої комісії затверджуються розпорядженням голови районної адміністрації.
Відповідно до частини сьомої статті 55 Закону № 280/97-ВР голова районної, обласної, районної у місті ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 16 лютого 2017 року головою Залізничної РА ЛМР було прийнято розпорядження № 87 «Про самочинне будівництво, яке здійснила гр. ОСОБА_1 », яким рекомендовано відповідачу в термін до 01 червня 2017 року демонтувати прибудову, розміром 3,75х4,38 м до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літерою 1-5, площею 12,8 кв.м. та сарай під літерою «Д», розміром 1,80м x 4,25 м, самочинно побудовані на землях комунальної власності міста.
Зазначене розпорядження не оскаржувалося.
Таке розпорядження є лише формою контролю за дотриманням законодавства, що регулює містобудівну діяльність, зокрема і виявлення самочинно збудованих об`єктів.
В свою чергу належність об`єкта до самочинного також підлягає перевірці у справі за позовом уповноваженого органу про його знесення.
Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду у справах №464/3864/15-а (постанова від 24.04.2019), № 462/5892/15-а (постанова від 15.11.2019), № 450/3297/14-а (постанова від 20.11.2019), № 461/4655/16-а (постанова від 29.04.2020) , № 461/2059/17 (постанова від 20.09.2021) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такої висновків під час розгляду даної справи.
За змістом статті 376 Цивільного кодексу України ( далі також ЦК України) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене.
У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Позивач у судах попередніх інстанцій стверджував, що самочинне будівництво здійснила саме ОСОБА_1 . Відповідач про здійснення самочинного будівництва саме нею заперечувала та стверджувала, що спірні прибудови здійснила її покійна бабця.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до довідки з місця проживання № 478 від 08 лютого 2017 року, виданої відділом житлового господарства ЛКП «Сяйво» Залізничної РА ЛМР, квартира АДРЕСА_1 у державній власності, в ній зареєстровано 7 осіб, зокрема, ОСОБА_1 , яка зазначена власником майна, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Проте судами не було встановлено, на якій підставі ОСОБА_1 користується квартирою АДРЕСА_1 та спірними об`єктами, беручи до уваги, що у зазначеній довідці вона значиться, як власник.
Судом апеляційної інстанції взято до уваги докази, які не подавалися до суду першої інстанції.
Так, судом апеляційної інстанції зазначено, що в ході апеляційного перегляду оскаржуваного рішення, представником позивача було надано суду акт-попередження від 21.10.1997, яким встановлено, що ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7, яка проживає по АДРЕСА_1 , здійснила самовільну житлову прибудову, розміром 4,38 м х 3,75 м, чим порушила вимоги статті 97 КУпАП.
Вказаний акт-попередження листом Залізничної РА ЛМР №22/1718-02 від 23.10.1997, у відповідності до статті 244-6 КУпАП та Положення «Про державний архітектурно-будівельний контроль», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 225 від 25.03.1993, у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 253 від 07.04.1995, було надіслано для належного реагування начальнику міської інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю м. Львова.
Беручи до уваги зазначені докази, суд апеляційної інстанції зазначив, що доводи позивача про наявність правових підстав вважати, що саме на ОСОБА_1 слід покласти обов`язок відновити попередній стан будівлі є безпідставними з огляду й на те, що після смерті ОСОБА_5 , в контексті положень Книги шостої Цивільного кодексу України, зокрема статті 1218 цього Кодексу, якою передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, такий може бути покладено на спадкоємців, які прийняли спадщину після її смерті.
Скаржник стверджує, що надання зазначених доказів до суду апеляційної інстанції та ненадання таких до суду першої інстанції позбавило його права на реалізацію своїх процесуальних прав (звернення з заявою про зміну позовних вимог та залучення третіх осіб).
Так, згідно із положеннями частини першої, статті 7, частин першої, четвертої статті 9 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Частинами першою, другою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами, зокрема: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Докази повинні відповідати визначеним у статтях 73-76 КАС України критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, а обов`язок доказування, за загальним правилом, встановленим у частині першій статті 77 цього Кодексу, покладається на кожну з сторін, яка повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
За правилами частин першої, другої статті 90 цього ж Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Водночас межі перегляду судом апеляційної інстанції визначені статтею 308 КАС України, частиною четвертою якої передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Отже, законодавець імперативно визначив можливість прийняття апеляційним судом доказів, які не були подані до суду першої інстанції, виключно за умови, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.
Приписами частин першої, третьої - четвертої статті 79 КАС України унормовано, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.
Своєю чергою, відповідач не повідомляв суд першої інстанції про наміри подати докази у справі, а також не обґрунтовував причини неможливості подання цих доказів на стадії розгляду справи судом першої інстанції.
Рішення суду апеляційної інстанції не містить оцінки причин неможливості подання цих доказів, що є обов`язковою умовою їх прийняття за правилами статті 308 КАС України.
Зазначена в частині четвертій статті 308 КАС України вимога щодо необхідності з`ясування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції не є формальною.
Така вимога процесуального закону має суттєве значення для забезпечення прав учасників та впливає на оцінку рішення суду першої інстанції в контексті вимог частин 1-3 статті 242 КАС України, а також має значення для визначення меж перегляду судом апеляційної інстанції відповідно до статті 308 КАС України.
Своєю чергою, відповідно до приписів статті 353 КАС України, дотримання вимог частини четвертої статті 308 КАС України підпадає під дію частини другої статті 353 КАС України, оскільки впливає на об`єктивність встановлення фактів у контексті належності та допустимості доказів.
Водночас, відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Насамперед, законність рішення залежить від безумовної, точної відповідності його законам та іншим нормативно-правовим актам, що визначається перш за все правильною юридичною кваліфікацією взаємовідносин сторін та інших учасників справи.
Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли суд повністю з`ясував обставини, що мають значення для справи.
Верховний Суд наголошує, що за критеріями обґрунтованості судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або недоведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.
Суди попередніх інстанцій обмежилися оцінкою доводів сторін щодо самочинно побудованої прибудову розміром 3,75x4,38 м до квартири АДРЕСА_1 , в якій обладнано житлову кімнату під літ. 1-5.
Проте судами попередніх інстанцій не надалася оцінки доводам сторін щодо сараю під літ «Д» розміром 1,80 x 4,25м, по АДРЕСА_1, на землях комунальної власності міста.
За вимогами частини четвертої статті 9 КАС України суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Відповідно до приписів статей 73 74 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Верховний Суд наголошує, що принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед в активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи з метою ухвалення справедливого та об`єктивного рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з`ясовує якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а в разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.
Відповідно до положень пункту 25 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» (№ 63566/00) та пункту 13 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Петриченко проти України» (№2586/07), суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше він не виконує свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.
З огляду на зазначене, судові рішення у цій справі не відповідають критеріям законності та обґрунтованості.
За приписами статті 353 КАС України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
З огляду на викладене, Верховний Суд доходить висновку, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не можуть вважатися обґрунтованими та законними, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 345 349 353 355 356 359 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради задовольнити частково.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 22 жовтня 2020 року у справі № 1.380.2019.002425 скасувати.
Справу № 1.380.2019.002425 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін
Я.О. Берназюк
В.М. Шарапа