№ 202/7525/21

Постанова

Іменем України

31 січня 2023 року

м. Київ

справа № 202/7525/21

провадження № 61-11190св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року під головуванням судді Бєсєди Г. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р. у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, про виселення та зняття з реєстрації,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Лівобережна адміністрація Дніпровської міської ради, в якому просив виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та неповнолітню дитину ОСОБА_2 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 , та зняти їх з реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, в забезпечення виконання якого укладено договір іпотеки нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 . Договором іпотеки передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодавець не надав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, банк вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська заочним рішенням від 22 червня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 11 жовтня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення.

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року залишив без змін.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що доказів щодо звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , позивачем суду не надано.

Позивачем не доведено, що реєстрація у квартирі АДРЕСА_2 , членів сім`ї іпотекодавця, серед яких є неповнолітня дитина, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.

Суд вважав, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки гарантії захисту порушених прав іпотекодержателя врегульовано статтями 37, 40 Закону України «Про іпотеку», саме з цих підстав АТ КБ «ПриватБанк» до суду не звертався, тому обраний ним спосіб захисту права шляхом пред`явлення позову про виселення та зняття з реєстрації є неефективним, оскільки не призводить до відновлення порушеного права.

Доводи представника АТ КБ «ПриватБанк», що в пункті 17.12 договору іпотеки від 23 травня 2006 року визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, суд вважав такими, що не заслуговують на увагу, оскільки пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла, яке насамперед охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Разом з тим, апеляційний суд зазначив, що банком в апеляційній скарзі не наведено жодних поважних причин неподання доказів, а саме копії судового рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2012 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, до суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 та Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц.

Відповідно до пункту 17.12 договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя, який ОСОБА_1 порушив.

Крім того, рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2012 року у справі № 2/0417/6004/2012 звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 . Отже, існують всі підстави для виселення відповідачів зі спірної квартири, без надання іншого житлового приміщення.

Разом з тим, суди не зазначили чому даний спосіб захисту не є ефективним та як саме цей спосіб захисту суперечить закону.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 24 листопада 2022 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Індустріального районного суду м. Дніпропетровська.

Справа № 202/7525/21 надійшла до Верховного Суду 06 грудня 2022 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

23 травня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNP0GK00000031, відповідно до якого банк зобов`язувався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 25 000 дол. США, а ОСОБА_1 зобов`язувався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_1 уклали договір іпотеки 23 травня 2006 року, відповідно до пункту 6 якого ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, загальною площею 44,7 кв. м, житловою площею 27,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 17.12 договору іпотеки іпотекодавець зобов`язується не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Згідно з довідкою департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 01 червня 2021 року № 11/5 в квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований з 30 жовтня 2006 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 27 жовтня 2006 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 30 жовтня 2006 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України).

Звертаючись до суду з цим позовом, АТ КБ «ПриватБанк» посилалося на те, що в порушення пункту 17.12 договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у квартирі, який є предметом іпотеки, членів своєї сім`ї. Посилаючись, зокрема, на частину першу статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позивач просив суд зняти відповідачів з реєстрації місця проживання та виселити їх з квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

З аналізу положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України слідує, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Частинами другою-четвертою статті 5 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» передбачено, що батьки або інші законні представники зобов`язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників. Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_3 .

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених ЦПК України (частина друга статті 13 ЦПК України).

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга та четверта статті 83 ЦПК України).

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша та друга статті 367 ЦПК України).

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив виключно із суті заявлених у суді першої інстанції вимог позивача, його аргументів та доказів, наданих суду. Підставами позову про виселення відповідачів із вказаної квартири, який є предметом іпотеки, позивач зазначає порушення ОСОБА_1 пункту 17.12 договору іпотеки, яке, на думку позивача, полягає у реєстрації ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у цій квартирі. Саме так сформульовані вимоги та аргументи позивача у його позові. Відповідно суд першої інстанції аргументував умови, за яких законодавство наділяє його повноваженнями на прийняття рішення про яке просить позивач, і те, що ці умови не доведені позивачем.

Попри вимоги частини третьої статті 12, частин другої та четвертої статті 83 ЦПК України позивач не надав суду першої інстанції інформацію про судове рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2012 року у справі № 2/0417/6004/2012 щодо звернення стягнення на зазначений предмет іпотеки, не вказав причини неможливості подання цього доказу у суді першої інстанції, не аргументував свої вимоги невиконанням відповідачем цього рішення та не доводив цього.

Позивач не посилався та не доводив порушення обов`язку суду першої інстанції щодо збирання ним доказів у цій цивільній справі відповідно до умов частини другої статті 13 ЦПК України. Суд, за деяким виключенням, не здійснює самостійне збирання доказів на користь однієї із сторін спору, оскільки це є порушенням вимог ЦПК України, зокрема статті 6 та частини другої статті 12, відповідно до яких суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності сторін спору перед законом та судом.

При цьому треба враховувати, що згідно із частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Інформацію про судове рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2012 року у справі № 2/0417/6004/2012 позивач подав апеляційному суду без наведення жодних поважних причин неподання відповідного судового рішення до суду першої інстанції. Отже апеляційний суд не мав права приймати до уваги цей доказ, оцінюючи законність судового рішення суду першої інстанції, згідно із вимогами частин першої, другої та третьої статті 367 ЦПК України, про що правильно зазначив апеляційний суд у своїй постанові.

Отже, цей позов заявлений не як позов про виселення з предмета іпотеки, на яке було звернене стягнення.

Сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Також колегія суддів бере до уваги, що відповідно до згоди співвласника від 23 травня 2006 року ОСОБА_3 надала згоду на укладення позичальником договору іпотеки від 23 травня 2006 року № DNP0GK00000031 про надання ним в заставу/іпотеку банку будь-якого майна, що належить ОСОБА_3 на праві спільної власності з ОСОБА_1 (у тому числі майно: двохкімнатна квартира, місцезнаходження: кв. АДРЕСА_1 ), з метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором від 23 травня 2006 року № DNP0GK00000031 та реалізацію майна в разі невиконання позичальником умов кредитного договору.

Це свідчить, що ОСОБА_3 є співвласником, отже має право користування зазначеною квартирою. У той же час позивачем не доведено, що ОСОБА_1 у порушення пункту 17.12 вказаного договору іпотеки надав документи для реєстрації місця проживання ОСОБА_3 та інших осіб у цій квартирі.

Таким чином, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, підстави заявленого позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Аналогічні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21 та від 17 серпня 2022 року у справі № 443/656/21.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 та Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. У кожній справі суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Так, у постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц Верховний Суд дійшов висновку про правомірність виселення відповідачів, виходячи з того, що особа та її неповнолітній син без письмової згоди іпотекодержателя (банку) були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У постанові від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду вважала, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому (з 22 серпня 2016 року) спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з товариством.

Натомість у справі, яка переглядається, АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, позивачем не надано доказів, що реєстрація у зазначеній квартирі членів сім`ї іпотекодавця порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя.

Позивач не позбавлений права захищати будь-які свої інтереси та права, які випливають із судового рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 16 листопада 2012 року у справі № 2/0417/6004/2012, дотримуючись при цьому вимог ЦПК України, які сформульовані в рівній мірі як для суду, так і для сторін судового провадження.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 червня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров