№ 204/1611/17

Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 204/1611/17

провадження № 61-3374св19

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Третя Дніпровська державна нотаріальна контора,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Третя Дніпровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , Третя Дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом.

Уточнена позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його баба ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його дід ОСОБА_5 , який проживав в квартирі АДРЕСА_1 , спадкоємцем якого він є за законом, оскільки ще за життя діда, ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер його батько ОСОБА_6 .

ОСОБА_1 вважає, що державним нотаріусом Третьої Дніпровської державної нотаріальної контори всупереч вимогам статей 41 48 560 561 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції 1963 року, далі - ЦК Української РСР) та пункту 109 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, 13 листопада 2003 року було видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом за ОСОБА_5 , без особистого волевиявлення останнього.

Крім того, ОСОБА_3 (його двоюрідна сестра) на момент смерті баби ОСОБА_4 була неповнолітньою особою та перебувала під її опікою, а тому ОСОБА_2 потрібен був дозвіл органу опіки та піклування на отримання свідоцтва про право на спадщину за законом. ОСОБА_4 за життя такого дозволу також не надавала.

ОСОБА_1 вважає, що він мав таке ж саме право, як і ОСОБА_2 на успадкування майна баби ОСОБА_4 . Тому видача нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом порушує його права.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 листопада 2003 року, видане державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3-2771 на підставі заяви ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_5 , щодо спадкування майна його жінки ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У січні 2017 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_1 , Третя Дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та визнання перебування на утриманні.

Уточнена позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її баба ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її дід ОСОБА_5 , спадкоємцем якого вона є за законом, оскільки за його життя, ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла її мати ОСОБА_3 Відповідно до законодавства, яке діяло на час подання заяви та отримання свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_5 повинен був особисто скласти та подати заяву про отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, проте сам ОСОБА_5 заяву про надання йому свідоцтва про право на спадщину, нотаріусу не подавав. Свідоцтво про право на спадщину на ім`я ОСОБА_5 видано за заявою ОСОБА_2 без особистого волевиявлення на це ОСОБА_5 .

Крім того, вона на момент смерті своєї баби ОСОБА_4 була неповнолітньою особою та перебувала під її опікою, а тому для видачі спірного свідоцтва про право на спадщину потрібен був дозвіл органу опіки та піклування. Однак ОСОБА_4 такого дозволу від органу опіки та піклування не видавалося.

28 грудня 2016 року Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою їй було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки вона не підтвердила факту своєї реєстрації за місцем проживання баби на день її смерті.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 листопада 2003 року, видане державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори за реєстровим № 3-2771 на підставі заяви ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_5 , щодо спадкування майна його дружини ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та встановити, що вона перебувала на утриманні та проживала разом з її бабою ОСОБА_4 з ІНФОРМАЦІЯ_3 (час смерті її матері ОСОБА_3 ) до 14 квітня 2000 року.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2017 року позов третьої особи, ОСОБА_3 , яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 в одному провадженні.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Суди виходили із того, що позивачами не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту відсутності у ОСОБА_5 волевиявлення на отримання свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті його дружини ОСОБА_4 . Таким чином, державним нотаріусом Третьої Дніпровської державної нотаріальної контори було видано ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом відповідно до вимог чинного законодавства України.

ОСОБА_3 на час смерті ОСОБА_4 виповнилось 16 років, тому вона могла самостійно у передбачений законодавством строк звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, що нею зроблено не було.

Щодо встановлення факту перебування ОСОБА_3 на утриманні ОСОБА_4 , то цей факт ніким не оспорюється, він встановлений законом, тому підстави для його встановлення відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення її позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не було розглянуто позовну вимогу про встановлення факту перебування ОСОБА_3 на утриманні ОСОБА_4 та їхнього спільного проживання з 20 грудня 1995 року до 14 квітня 2000 року.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги те, що відповідно до законодавства України у редакції, чинній на час відкриття спадщини, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_5 повинен був особисто подавати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після померлої ОСОБА_4 .

Також судами попередніх інстанцій не надано оцінки тому, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 13 листопада 2003 року видане ОСОБА_5 без дозволу органу опіки та піклування, хоча ОСОБА_4 відповідно до рішення виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 20 травня 1998 року № 305/3 була опікуном ОСОБА_3 .

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 ОСОБА_2 зазначила, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу від Третьої Дніпровської державної нотаріальної контори не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року і витребувано із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська цивільну справу № 204/1611/17.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню.

Фактичні обставини справи

Відповідно до свідоцтва про народження батьками ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є ОСОБА_6 та ОСОБА_8 .

Згідно з витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження батьками ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_6 помер. Після його смерті спадкова справа не заводилася, що підтверджується листом Третьої Дніпровської державної нотаріальної контори від 30 грудня 2015 року № 3049/02-14.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , яка є бабою ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Після її смерті відкрилася спадщина на належне їй нерухоме майно і була заведена спадкова справа № 887/2003.

За життя подружжю ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 1999 року, виданого бюро приватизації Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровський машинобудівний завод» згідно з розпорядженням від 28 січня 1999 року № 3343, належала на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки про склад сім`ї від 15 жовтня 2002 року № 635, виданої ОСОБА_5 , з ним проживала та була зареєстрована з 28 червня 1974 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 (день смерті) його дружина ОСОБА_4 , а з 14 квітня 2000 року ОСОБА_5 проживав один.

13 листопада 2003 року ОСОБА_2 , яка діяла за дорученням, посвідченим Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 19 липня 2002 року за реєстровим № 2-1203, звернулася від імені ОСОБА_5 із заявою про видачу на ім`я ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину за законом. 13 листопада 2003 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. було видано свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно з яким спадкоємцем майна ОСОБА_4 є її чоловік ОСОБА_5 .

Відповідно до листа Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради від 10 квітня 2013 року № 3218 станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі містяться відомості про те, що ОСОБА_5 на праві власності належить 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 січня 1999 року, виданого бюро приватизації Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровський машинобудівний завод», згідно з розпорядженням від 28 січня 1999 року № 3343, та 1/2 частина цієї квартина на підставі свідоцтва про право на спадщину від 13 листопада 2003 року, посвідченого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за № 3-2771.

19 липня 2002 року ОСОБА_5 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Хилько Л. А. за реєстровим № 2-1202, в якому заповів все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому майно, зокрема, на квартиру АДРЕСА_1 .

19 березня 2010 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори була заведена спадкова справа № 191/2010, згідно з матеріалами якої із заявою про прийняття спадщини за заповітом звернулася ОСОБА_2 25 травня 2010 року із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом звернувся ОСОБА_1

29 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом та видачі свідоцтва про право на спадщину на частину квартири АДРЕСА_1 , після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4

29 серпня 2016 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І. В. прийнято постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, відповідно до якої ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину квартири АДРЕСА_1 , після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини (том 1, а. с. 197).

28 грудня 2016 року державним нотаріусом Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Янковою І. В. прийнято постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій, згідно з якою відмовлено ОСОБА_3 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частину квартири АДРЕСА_1 , після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 ,у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини, а також відповідно до довідки єдиного абонентського відділу № 2 Комунального підприємства «Міські комунальні платежі» м. Дніпропетровська від 28 грудня 2015 року № 33716 щодо реєстрації місця проживання/перебування особи, ОСОБА_3 не була зареєстрована з ОСОБА_4 на день її смерті, тобто факт прийняття нею спадщини спільним проживанням та реєстрацією не підтверджується (том 1, а. с. 198).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом

Частиною першою статті 58 Конституції Українипередбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

У пункті 1 постанови Пленум Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини. У разі, коли спадщина, яка відкрилась до набуття чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Таким чином, оскільки спадщина після смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась у період чинності ЦК Української РСР, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно із статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Статтею 529 ЦК Української РСР передбачено, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).

Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Судами першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначено, що відповідно до вимог статті 549 ЦК Української РСРчоловік померлої ОСОБА_4 . ОСОБА_5 фактично вступив в управління та володіння спадковим майном, оскільки проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 до дня її смерті та продовжував там проживати.

Онуки ОСОБА_5 і ОСОБА_4 і ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , на обґрунтування своїх позовних вимог посилаються на те, що ОСОБА_2 відповідно до вимог чинного на час прийняття спадщини, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , законодавства України не мала права від імені ОСОБА_5 звертатися до Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , оскільки у ОСОБА_5 не було особистого волевиявлення на прийняття спадщини після смерті його дружини, а якби він мав таке волевиявлення, то йому необхідно було особисто звернутися до нотаріальної контори із відповідною заявою.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено і не спростовано матеріалами справи, що 13 листопада 2003 року ОСОБА_2 звернулася від імені ОСОБА_5 до Третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 , відповідно до доручення, посвідченого 19 липня 2002 року Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-1203.

Відповідно до пункту 112 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, чинної на час виникнення спірних правовідносин (далі - Інструкція), свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною третьою статті 549, частиною другою статті 551 ЦК Української РСР, - не раніше зазначених строків. Свідоцтво про право на спадщину при спадкоємстві як за законом, так і за заповітом, може бути видане і раніше встановлених законом строків, якщо в державній нотаріальній конторі є відомості про те, що, крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.

Пунктом 113 цієї Інструкції передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Згідно з пунктом 10 Інструкції при вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу громадянина, його представника або представника підприємства, установи, організації, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, приєднуються до примірника угоди, свідоцтва про право на спадщину та ін., що залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса (пункт 21 Інструкції).

Відповідно до пункту 109 Інструкції свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанції обґрунтовано зазначено, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 не мала права звертатися до нотаріальної контори від імені ОСОБА_5 із заявою про отримання свідоцтва про прийняття спадщини за законом, а також того, що у ОСОБА_5 не було волевиявлення для отримання цього свідоцтва. Тому державний нотаріус діяв відповідно Закону України «Про нотаріат» та Інструкції під час видання ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 .

Судами попередніх інстанцій встановлено та не спростовано матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не зверталися у передбачений законодавством строк до нотаріальної контори із заявами про отримання спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Також ОСОБА_3 , обґрунтовуючи свої позовні вимоги, зазначила, що вона була неповнолітньою особою, перебувала під опікою та на утриманні ОСОБА_4 і має право на обов`язкову частку спадщини, а оскаржуване свідоцтво про право на спадщину за законом видано без відповідного дозволу органу опіки і піклування, що є порушенням вимог Інструкції.

Статтею 535 ЦК Української РСР передбачено, що право на обов`язкову частку в спадщині мають неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов`язкова частка).

Таким чином, право на обов`язкову частку є особистим, персоніфікованим.

Відповідно до підпункту «в» пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 року № 2 «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» спадкоємець, який претендує на обов`язкову частку у спадщині повинен подати заяву про прийняття спадщини. Фактичне прийняття обов`язкової частки у спадщині законодавством не передбачено.

Згідно з пунктом 114 Інструкції якщо про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом просить особа, яка вважає себе утриманцем спадкодавця, державний нотаріус повинен упевнитись, що вона перебувала на утриманні спадкодавця не менше одного року перед його смертю, а також, що ця особа була непрацездатною на день відкриття спадщини. На доказ факту перебування на утриманні можуть бути подані такі документи: довідка виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи місцевої держадміністрації, житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу або з місця роботи спадкодавця про наявність у нього утриманців; довідка органу соціального захисту населення про призначення пенсії в зв`язку із втратою годувальника; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту перебування на утриманні. Ці документи повинні містити дані про час і період, коли особа перебувала на утриманні спадкодавця. Непрацездатність утриманця, пов`язана з віком, перевіряється за паспортом, свідоцтвом про народження; непрацездатність, пов`язана зі станом здоров`я, - за пенсійною книжкою або довідкою, виданою відповідним органом медико-соціальної експертизи.

Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва про право на спадщину відповідно до статті 560 ЦК Української РСР, яка діяла на момент відкриття спадщини, є правом, а не обов`язком спадкоємця.

Відповідно до статті 14 ЦК Української РСР за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.

Неповнолітні віком від п`ятнадцяти до вісімнадцяти років вправі укладати угоди за згодою свої батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частина перта статті 13 ЦК Української РСР).

Суди попередніх інстанцій встановили, що на час смерті ОСОБА_4 . ОСОБА_3 виповнилося 16 років, у передбачений законодавством строк ні вона, ні її законні представники до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 не зверталися.

Згідно з статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Відповідно до статті 550 ЦК Української РСР строк для прийняття спадщини, встановлений законом, може бути продовжено судом, якщо він визнає причини пропуску строку поважними. Спадщина може бути прийнята після закінчення зазначеного строку і без звернення до суду при наявності згоди на це всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.

Аналогічна норма міститься у статті 1272 ЦК України.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 31 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року, у справі № 204/6071/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відмовлено. Рішення набрали законної сили.

Також суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги посилання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на те, що вони не були обізнані про наявність спадкового майна, тому вчасно не звернулися до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини, оскільки необізнаність особи про наявність спадкового майна не є поважною причиною пропуску строку звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_3 про встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_4 .

Відповідно до рішення виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 20 травня 1998 року № 305/3 про призначення опікуна над неповнолітньою ОСОБА_3 було призначено опікуном над неповнолітньою ОСОБА_3 її бабусю ОСОБА_4 .

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що факт перебування ОСОБА_3 на утриманні ОСОБА_4 ніким не оспорюється і в цій частині права позивача не порушені. Також зазначене підтверджується в установленому законом порядку, тому немає підстав для захисту такого права позивача.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовів.

Доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для задоволення касаційних скарг немає.

Щодо розподілу судових витрат

Оскільки касаційні скарги залишаються без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк