Постанова
Іменем України
22 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 204/4295/18
провадження № 61-12877св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Дундар І. О.(суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань № 4», Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року у складі судді Дубіжанської Т. О., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року у складі колегії суддів Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О.,
ВСТАНОВИВ
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» (далі - ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)»), Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з Казначейства України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 120 000 грн моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що 13 червня 2013 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська задовольнив подання прокурора про застосування до позивача запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та того ж дня позивач був поміщений до Дніпропетровського слідчого ізолятора м. Дніпропетровська, який пізніше змінив назву на ДУ «Дніпровська установа виконання покарань № (4)». Провадження досі триває в Амур-Нижньодніпровському районному суді м. Дніпропетровська. Протягом всього періоду (з 12 червня 2013 року по 06 вересня 2014 року) його перебування в різних камерах Дніпропетровського слідчого ізолятора умови його тримання суперечили нормам національного законодавства та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Позивач стверджує, що у камерах № 613, 624, 625, 631, 630, 633, 634, 636, розмір яких складав 6,71 кв. м. жилої площі, одночасно з ним перебували ще 1-2 ув`язнених, відповідно на кожного припадало приблизно 2,2 та 3,3 кв. м загальної площі камери. Камери не провітрювались, вікна в камерах не відкривались, а штучна вентиляція не працювала. При цьому співкамерники позивача постійно палили цигарки, в результаті в камерах стояли клуби тютюнового диму і позивач був змушений бути пасивним курцем. Камери знаходились в антисанітарних умовах, відсутні необхідні санітарні зручності, в камерах відсутня гаряча вода, предмети першої необхідності та особистої гігієни не видавались, постільна білизна видавалась в поганому стані та не змінювалась протягом перебування в слідчому ізоляторі, що, у випадку позивача, становило близько 1 року 3 місяців. Від тривалого використання м`яка начинка матраців ущільнена по їх краях, що фактично не дозволяє використовувати матраци за їх призначенням. Харчування погане, одноманітна їжа, відсутні свіжі овочі або фрукти, м`ясо не видається. Право митися надавалось один раз на тиждень протягом 15 хвилин. Неодноразові усні скарги на вищевказані порушення умов тримання, висловлювання прокурору по нагляду за додержанням законності в місцях попереднього ув`язнення при прокурорських обходах та керівництву установи були залишені без уваги і не призвели до покращення умов тримання. Позивач вважає, що умови його тримання під вартою у Дніпропетровському слідчому ізоляторі були несумісними з людською гідністю. Більшу частину строку, проведеного у Дніпропетровському слідчому ізоляторі, позивач провів у камерах, площа яких є меншою за мінімальну, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини «Іглін проти України», «Мельник проти України», «Давиденко та інші проти України», «Горбатенко проти України», «Ігнатов проти України», «Тітаренко проти України» та інші, вважає, що вказаних фактів достатньо для висновку, що умови тримання позивача в ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» є такими, що принижують гідність, поводження в порушення ст. 3 Конвенції. Зазначає, що бездіяльність керівництва ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» як державного органу не сприяла зміцненню авторитету держави та призвела до глибоких моральних та психологічних страждань. Вважає, що тримання позивача під вартою в ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», в умовах, що принижують честь і гідність громадянина, має прямий зв`язок з моральною шкодою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)», Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в сумі 704,80 грн.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, тому норми статті 56 Конституції України та статей 1173 1174 ЦК України не підлягають застосуванню та такий спосіб захисту обраний помилково. Позивачем не доведено протиправності чи незаконності поведінки заподіювача шкоди та причинного зв`язку такої поведінки із заподіяною шкодою, а також не заявлено вимог про встановлення неправомірності дій або бездіяльності заподіювача шкоди.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, посилаючись на те, що позовні вимоги про визнання незаконною (неправомірною) бездіяльності чи дій відповідача Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» або їх посадових чи службових осіб, ОСОБА_1 не заявляв, жодних судових рішень, якими б було встановлено незаконність або протиправність таких дій відповідача чи його працівників, до суду не надав.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасувати та направити справу до суду першої інстанції для нового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що службові або посадові особи ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» належать до посадових осіб Державної кримінально-виконавчої служби України. Під час виконання своїх службових обов`язків керуються відповідними положеннями та нормативно-правовими актами, які закріплені в Законі України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та Законі України «Про попереднє ув`язнення», Кодексом етики та службової поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та Конвенцією. Таким чином, співробітники ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» є службовими особами державного органу виконавчої гілки влади, а отже, матеріальна та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою відповідно до статті 56 Конституції України.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скарги до Верховного суду від учасників справи не надано.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі № 204/4295/18 та витребувано справу з суду першої інстанції.
У вересні 2019 року цивільна справа надійшла до Верховного Суду та 09 вересня 2019 року передана судді-доповідачу Дундар І. О.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів частково приймає аргументи касаційної скарги з огляду на наступне.
Судами встановлено, що в період з 14 червня 2013 року по 06 вересня 2014 року позивач ОСОБА_1 утримувався під вартою в Дніпропетровському слідчому ізоляторі Управління державної пенітенціарної служби України у Дніпропетровській області, який в подальшому було перейменовано у ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)».
06 вересня 2014 року направлений до Менської ВК-91.
Під час перебування у ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» ОСОБА_1 утримувався в таких камерах: з 14 червня 2013 року в камері № 624, з 17 червня 2013 року в камері № 631, з 25 серпня 2013 року в камері № 630, з 26 листопада 2013 року в камері № 613, з 29 листопада 2013 року в камері № 630, з 10 лютого 2014 року в камері № 636, з 17 лютого 2014 року в камері № 633, з 20 березня 2014 року в камері № 625, з 14 травня 2014 року в камері № 634.
Розміщення ОСОБА_1 в Державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» у камерах № 613, 624, 625, 630, 631, 633, 634, 636 відповідало нормі житлової площі в камері для однієї особи, встановленій Законом України «Про попереднє ув`язнення», та не було меншим за 2,5 кв.м.
Однак, разом з цим, визначена частиною 2 статті 11 Закону України «Про попереднє ув`язнення» норма площі в камері для однієї взятої під варту особи є меншою, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилається на те, що тримання його в умовах ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» було таким, що принижує його гідність, а поводження з ним було таким, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
За змістом статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У разі невідповідності правового акту міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.
Так, відповідно до статті 3 Конвенції, на яку посилається позивач у своєму позові, нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
24 січня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, яка набрала чинності в Україні 01 вересня 1997 року. Вказаною конвенцією передбачено створення Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - Комітет). Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.
Зазначений Комітет надав Україні рекомендаційні норми, згідно з якими на одного ув`язненого в камері, призначеній для кількох ув`язнених, чи в приміщенні гуртожитку має припадати не менше 4 кв. м площі.
Зазначене також знайшло своє відображення у численних рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах «Невмержицький проти України», № 54825/00, п. 66, ECHR 2005?II (витяги)); «Мельник проти України», № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року, «Яковенко проти України», № 15825/06, п. 84, від 25 жовтня 2007 року; «Двойних проти України», № 72277/01, п. 66, від 12 жовтня 2006 року); «Іглін проти України» № 39908/05 від 12.04.2012 року; «Давидов та інші проти України», № № 17674/02 і 39081/02 від 01 липня 2010 року; «Горбатенко проти України».
У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки заявники утримувалися в СІЗО в камерах, де на них припадало площі менше, ніж рекомендовано Україні Комітетом, у зв`язку з браком особистого простору було визнано умови тримання заявників під вартою нелюдськими і такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
При цьому статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї та практику Суду як джерело права.
Колегія суддів не може погодитись із висновком судів про відмову в позові ОСОБА_1 у зв`язку з обранням позивачем неправильного способу захисту його порушених прав.
Обґрунтовуючи свої висновки, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вказував, що позивач, звертаючись із позовом до ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», як на підставу своїх позовних вимог посилається на положення статті 56 Конституції України, відповідно до якої кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Аналогічне положення також міститься у статтях 1173 1174 ЦК України, які визначають, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.
До суб`єктів відповідальності згідно з нормами статей 1173 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади.
Норми статті 56 Конституції України не поширюються на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб.
Суди встановили, що ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» (ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 14316882) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом).
З огляду на вказане у сукупності суди дійшли висновку, що ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», в умовах якої позивач тримався під вартою у період з 16 грудня 2013 року до 25 березня 2015 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому норми статті 56 Конституції України та, відповідно, статей 1173 1174 ЦК України в цьому випадку застосуванню не підлягають, і такий спосіб захисту позивач обрав помилково.
Однак, дійшовши таких висновків, суди не взяли до уваги, що відповідачем у позові також визначено Державну казначейську службу України, а по суті таким відповідачем є держава Україна, яка гарантує дотримання прав громадян та інших осіб (іноземців, осіб без громадянства), у тому числі і під час відбування покарання. В разі встановлення порушення таких прав саме за рахунок держави відшкодовується завдана шкода.
Таке положення відповідає правовим висновкам, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19 (пункти 30, 43, 44, 43).
Крім того, висновок судів першої й апеляційної інстанцій про те, що визначивши відповідачем у справі про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок тримання в умовах, що принижує гідність, а також внаслідок поводження всупереч статті 3 Конвенції, установу відбування покарання, яка не є державним органом, позивач помилково послався на норми статті 56 Конституції України та, відповідно, статей 1173 1174 ЦК України, не відповідає вимогам чинного законодавства України.
Статтею 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров`я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.
ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4) є складовою Державної кримінально-виконавчої служби України, на яку покладено завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (стаття 1 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»), отже, є установою, яка шляхом виконання відповідних повноважень здійснює правозастосовні та правоохоронні функції держави Україна. У своїй діяльності державна установа виконання покарань керується, зокрема, кримінально-виконавчим законодавством України, завданням якого, крім іншого, є визначення правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав і законних інтересів.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що тримання позивача в умовах ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» було таким, що принижує його гідність протягом тривалого часу.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
У зв`язку з наведеним Верховний Суд зазначає, що в межах розгляду цієї справи права позивача, які були порушені бездіяльністю відповідача - ДУ «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», можуть бути відновлені шляхом компенсації моральної шкоди у розмірі 4 000,00 грн, розмір якої визначено судом за критеріями, що мають істотне значення та належать до характеру порушень, обставин справи з урахуванням критерію справедливості відшкодування.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 , з урахуванням вимог розумності і справедливості, підлягають частковому задоволенню шляхом стягнення з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в сумі 4 000,00 грн.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 412 ЦПК України (в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову з мотивів, наведених у цій постанові.
Керуючись статтями 400 409 412 415 416 ЦПК України(в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасувати.
Позовні вимогиОСОБА_1 до Державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», Державної казначейської служби України, про відшкодування моральної шкодизадовольнити частково.
Стягнути з держави України шляхом списання з єдиного казначейського рахунка на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 4 000,00 грн.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. О. Дундар
Судді: Н. О. Антоненко
В. І. Журавель
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук