Постанова
Іменем України
01 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 204/7582/19
провадження № 61-7024св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 ,
третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної в м. Дніпрі ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної в м. Дніпрі ради, про усунення перешкод в користуванні квартирою та виселення.
Позов мотивований тим, що йому на підставі договору дарування від 26 вересня 2001 року належала квартира АДРЕСА_1 . Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року вказану квартиру було визнано спільною сумісною власністю подружжя та виділено її у власність ОСОБА_5 , втім рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року заочне рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року в частині визнання квартири спільною сумісною власність та виділенню її у власність ОСОБА_5 було скасовано та в задоволенні цієї частини позовних вимог відмовлено.
На підставі рішення суду від 22 травня 2015 року його колишня дружина ОСОБА_6 26 січня 2016 року подарувала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , яка 25 жовтня 2016 року подарувала її своєму малолітньому сину ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що судовим рішенням, яке набрало законної сили, квартиру витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 в особі його законного представника ОСОБА_2 , втім не дивлячись на те, що єдиним законним власником квартири є він, відповідачі до квартири його не пускають, а тому просив суд ухвалити рішення, яким усунути йому перешкоди в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Усунено перешкоди ОСОБА_1 в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 та малолітнього ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 768,40 грн судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (в інтересах якого діє відповідач) відсутнє як право власності так і окремі його складові - володіння та користування зазначеною квартирою, що встановлено судовими рішенням, законний власник, яким є позивач - має законні підстави заявляти вимоги про їх виселення. Будь-яких пільг щодо виселення з обов`язковим наданням іншого житла відповідачі не мають, а отже, позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції виходив з того, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві. Рядом судових рішень, які набрали законної сили, була встановлена неправомірність вибуття з законного володіння позивача ОСОБА_1 спірної квартири, спочатку на підставі заочного рішення Бубашкінського районного суду від 22 травня 2015 року, а потім на підставі договорів дарування від 26 січня 2016 року та 25 жовтня 2016 року. ОСОБА_2 разом із сином ОСОБА_3 вселилася та проживала у спірній квартирі саме на підставі договору дарування, який було вчинено під час дії заочного рішення Бабушкінського районного суду від 22 травня 2015 року, та який на даний час фактично є нікчемним правочином. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року, яке набрало законної сили, спірна квартира витребувана з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 в особі його законного представника ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 . Таким чином суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 в частині того, що вона є донькою позивача, а ОСОБА_3 є його онуком, не можуть слугувати підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки у спірну квартиру вона разом із сином вселилась на підставі договору дарування від 26 січня 2016 року, а не як член сім`ї позивача, який є законним власником даної квартири. Доводи апеляційної скарги в частині того, що у позивача ОСОБА_1 у власності є інше житло не може слугувати підставою для скасування рішення суду та відмови у задоволенні позову. Посилання апеляційної скарги на процесуальні порушення під час вирішення відводу судді колегією суддів відхилені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , подала касаційну скаргу підписану представником ОСОБА_4 , просить скасувати рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що правочини (договори дарування) не визнані судом недійсні, а згідно статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину). Самоправність зайняття відповідачем разом із дитиною жилого приміщення - виключається, а відтак вони не можуть бути виселені на підставі частини третьої статті 117 ЖК України без надання іншого жилого приміщення. Відповідач, як і її малолітня дитина на законних підставах вселилися і проживали у спірній квартирі. При цьому вони не були учасниками справи, за якою Бабушкінським районним судом м. Дніпропетровська 22 травня 2015 року ухвалено заочне рішення і яке було згодом скасоване. В свою чергу, відповідач з дитиною, на відміну від позивача, не мають іншого житла для проживання, що також встановлено судами обох інстанцій. Суди першої та апеляційної інстанцій незаконно надали пріоритет захисту права власності позивача над захистом житлових прав малолітньої дитини. Суди порушили норми процесуального права, оскільки виявили упереджене ставлення до вирішення клопотання про зупинення провадження у справі № 204/7582/19 і взагалі до розгляду справи. Не виходячи до нарадчої кімнати і не вирішивши клопотання по суті, суддя одразу призначила наступне судове засідання на 17 серпня 2020 року о 15:00 год. На підставі чого було заявлено відвід судді Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська Дубіжанській Т. О., в якому також було необґрунтовано відмовлено.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , про зупинення дії рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року відмовлено.
У травні 2021 року матеріали цивільної справи № 204/7582/19 надійшли до Верховного Суду та 28 травня 2021 року передані судді-доповідачу.
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 29 квітня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 186/397/16-ц, від 29 листопада 2017 року у справі № 344/17748/15-ц та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України.
Фактичні обставини
Суди встановили, що ОСОБА_1 належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування квартири від 26 вересня 2001 року, посвідченого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою І.М. і зареєстрованого в реєстрі за № 2-4488.
Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі № 200/4501/15-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, крім іншого, квартиру АДРЕСА_1 було визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та виділено її у власність ОСОБА_5 .
Таким чином установлено, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 на підставі заочного рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі № 200/4501/15-ц.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 липня 2016 року рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 травня 2015 року у цивільній справі № 200/4501/15-ц в частині визнання майна спільною сумісною власністю та його поділу було скасоване і ухвалено в цій частині позовних вимог нове рішення, яким ОСОБА_5 відмовлено в задоволенні її вимог.
Отже, правочин, тобто рішення суду, на підставі якого спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника, було скасовано у передбаченому законом порядку.
Згідно з договором дарування квартири від 25 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кот Ю. А., зареєстрованого в реєстрі за №1710, квартиру АДРЕСА_1 відчужено на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який станом на 24 травня 2019 року значився як власник квартири.
До відчуження спірного нерухомого майна ОСОБА_7 воно належало ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 26 січня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. і зареєстрованого в реєстрі за № 568.
Рішенням Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 в особі його законного представника ОСОБА_2 , третя особа, орган опіки та піклування виконавчого комітету Чечелівської районної у місті Дніпрі ради, витребувано з чужого незаконного володіння - у ОСОБА_3 в особі його законного представника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначене рішення суду було залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року та набрало законної сили.
03 вересня 2019 року державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради Дніпропетровської області Логвіновою Л. І. право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_1 .
Постановою Верховного Суду від 25 березня 2020 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 24 квітня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року залишено без змін.
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 жовтня 2020 року у справі № 204/1033/20 відмовлено в задоволенні позовної заяви законного представника малолітньої дитини ОСОБА_3 - ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , державного реєстратора Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР Логвінової Л. І. про визнання неправомірним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності та відновлення становища, яке існувало до порушення.
Сторонами під час розгляду справи визнавалося, що відповідач ОСОБА_2 та її малолітній син ОСОБА_3 продовжують проживати у квартирі АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц (провадження № 61-10093св19) зазначено, що:
«відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).
У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41 та § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, пункту 148 та пункт 155).
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Висновки судів про відмову в позові з врахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотримання розумного балансу інтересів сторін є обґрунтованими, оскільки позивач не довела того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні та володінні квартирою і відповідно не довела наявності законних підстав для її виселення.
Доводи касаційної скарги про те, що проживання у квартири відповідача чинить позивачу перешкоди у користуванні належною їй власністю, відповідач у квартирі проживає незаконно, позивач не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
Так, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі № 555/571/20 (провадження № 61-3911св21) вказано, що:
«у своїй практиці Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».
У справі, що переглядається, суди не надали оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але виселення без надання іншого житлового приміщення можливе лише за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
За таких обставин суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц (провадження № 61-10093св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2021 року у справі № 555/571/20 (провадження № 61-3911св21), дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_3 та підписана представником ОСОБА_4 ,задовольнити частково.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 року скасувати.
Передати справу № 207/7582/19 на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 січня 2021 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 квітня 2021 рокувтрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. Ю. Тітов