Постанова
Іменем України
23 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 204/8089/17
провадження № 61-6961св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , на заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 лютого 2018 року у складі судді Черкез Д. Л. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину на квартиру та визнання права власності на частку квартири,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що він є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після смерті батька відкрилась спадщина на все належне йому майно, яке складається із квартири АДРЕСА_1 , яка належала на праві спільної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 07 жовтня 1993 року, виданого Південним машинобудівним заводом згідно з розпорядженням (наказом) за № 1251.
Спадщина після смерті батька прийнята наступним чином: мати - шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном та подачею заяви про прийняття спадщини; а він - шляхом подачі 16 липня 1996 року заяви про прийняття спадщини, про що заведена спадкова справа № 535/1996.
Згідно з Інформаційної довідки зі Спадкового реєстру № 48596152 від 31 липня 2017 року та за даними Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори, за заявою ОСОБА_2 № 1237 також заведено спадкову справу № 1053/1996 на майно померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіка ОСОБА_4 .
30 грудня 1996 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частку квартири, яке було видано їй державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. та зареєстроване в реєстрі за №3-3019, не повідомивши при цьому про наявність інших спадкоємців ( ОСОБА_1 та іншого сина - ОСОБА_5 , який із заявою про прийняття спадщини не звертався, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Відповідач не повідомила нотаріусу про наявність інших спадкоємців, а нотаріус не з`ясувала коло осіб, які заявили свої спадкові права на майно (зважаючи на заведену спадкову справу № 535/1996), чим фактично позбавила його права на спадкування на 1/4 частки майна після смерті батька, оскільки отримала усю спадщину (1/2 частину квартири).
Враховуючи викладене, свідоцтво про право на спадщину є недійсним з моменту його видачі.
Однак, постановою від 31 липня 2017 року державний нотаріус Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину його матері - відповідачу у справі на спадкове майно та рекомендував вирішити зазначене питання у судовому порядку.
У зв`язку з помилковим заведенням державною нотаріальною конторою двох спадкових справ після смерті ОСОБА_4 та оформленням спадкового майна лише на одного із спадкоємців, у нього існують перешкоди для оформлення своїх спадкових прав у нотаріальному порядку на квартиру у вигляді 1/4 частки, оскільки внаслідок цього квартира фактично вже зареєстрована за іншою особою.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року, видане державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. на ім`я ОСОБА_2 , зареєстроване в реєстрі за № 3-3019;
- визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 52,1 кв. м, житловою площею 29,5 кв. м, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 лютого 2018 року позов задоволено частково.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року, видане державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г., на ім`я ОСОБА_2 , зареєстроване в реєстрі за № 3-3019 в частині визначеної в ньому частки успадкованого майна.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 52,1 кв. м, житловою площею 29,5 кв. м, після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що при видачі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. не було враховано наявність у спадкодавця ОСОБА_4 іншого спадкоємця першої черги ОСОБА_1 , який також подавав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та мав у рівних з ОСОБА_2 частках успадкувати майно померлого ОСОБА_4 , тобто по 1/4 частині спірної квартири, тому право позивача на спадкування належного йому спадкового майна було порушено.
Підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року недійсним в цілому суд не вбачає, оскільки нотаріусом помилково визначено лише частку успадкованого відповідачем майна, та замість 1/4 частки було видано право на спадщину на 1/2 частку.
Позивач прийняв спадщину, що залишилася після смерті його батька, оскільки у встановлений законом строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, в порядку, встановленому ЦК УРСР 1963 року, чинному на час відкриття спадщини, а отже спадщина належить йому з часу відкриття спадщини, тобто з дня смерті спадкодавця, з 27 травня 1996 року.
Додатковим рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 02 серпня 2019 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, занесеною до протоколу судового засідання, залучено ОСОБА_3 до участі у справі як правонаступника ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , задоволено частково. Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 лютого 2018 року в частині визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року, виданого державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г., на ім`я ОСОБА_2 , зареєстроване у реєстрі за № 3-3019 частково недійсним, в частині визначеної в ньому частки успадкованого майна та додаткове рішення цього ж суду від 02 серпня 2019 року скасовано та у скасованій частині ухвалено нове судове рішення, яким свідоцтво про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року, видане державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. (зареєстроване в реєстрі за № 3-3019), ОСОБА_2 спадкоємцю ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недійсним щодо 1/2 частки спадкового майна, яке складається з однієї другої частини квартири АДРЕСА_1 ). В іншій частині заочне рішення залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року, виданого державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. на ім`я ОСОБА_2 , зареєстрованого в реєстрі за № 3-3019, частково недійсним. Однак, судом безпідставно не визначено, в якій саме частині вказане свідоцтво підлягає визнанню недійсним.
Залишаючи без змін рішення місцевого суду, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції надавши належну оцінку доказам у їх сукупності, встановивши помилкове заведення Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою двох спадкових справ №№ 535/96, 1053/96 щодо майна ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заявами спадкоємців ОСОБА_1 (сина) та ОСОБА_2 (дружини), приймаючи до уваги, що при видачі свідоцтва про права на спадщину ОСОБА_2 державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. не було враховано наявність у спадкодавця ОСОБА_4 іншого спадкоємця першої черги, що прийняв спадщину, а саме позивача ОСОБА_1 , встановивши, що позивачу відмовлено у видачі йому свідоцтва про право на 1/4 частину спірної квартири після смерті ОСОБА_4 , на яку він має, дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову та обґрунтовано визнав за позивачем право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 ) загальною площею 52,1 кв. м, житловою площею 29,5 кв. м, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2020 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 лютого 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що місцевий суд помилково послався на положення статті 1301 ЦК України, оскільки правила Книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким із спадкоємців, право на спадкування яких виникло до норм статей 529-531 ЦК УРСР, аналогічний висновок, висловлений у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2018 року № 359/7354/16-ц та від 01 квітня 2020 року у справі № 693/485/17.
Апеляційний суд переглядаючи рішення не спростував доводи апеляційної інстанції щодо викладеного.
Позивачем не заявлено клопотання про поновлення строку звернення до суду з цим позовом, тому в задоволенні позовних вимог слід було відмовити за спливом позовної давності, який розпочав свій перебіг 30 грудня 1996 року (дата видачі оскаржуваного свідоцтва) та закінчився 30 грудня 1999 року (аналогічний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі № 613/781/15-ц).
Позивач також не довів той факт, що він не міг дізнатися протягом 21 року про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів неможливості довідатися про порушення свого права починаючи з 1996 року до дня звернення до суду із позовом у 2017 році, та неможливості дізнатися за ким зареєстровано право власності на спірну частину квартири.
Відмовляючи їй у застосуванні позовної давності до вимог позивача апеляційний суд безпідставно послався на статтю 392 ЦК України, при тому, що у даному судовому спорі вказана норма не може бути застосована, оскільки вона регулює правовідносини виключно щодо власника майна якщо це право оспорюється. На час подання позову позивач не був власником майна.
На час апеляційного перегляду справи припинив існувати предмет спору, який існував на час звернення до суду з позовом, оскільки відповідач у справі померла, а позивач є її правонаступником, тобто станом на 18 лютого 2020 року позивач подав позов сам до себе, спірне нерухоме майно зареєстровано за позивачем, що свідчить про неналежний склад сторін у справі, неналежну підставу позову та відсутність предмета спору.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У червні 2020 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що ЦК УРСР не містить норми, яка б прямо передбачала можливість оспорити свідоцтво про право на спадщину.
Він у встановлений законом строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , тому посилання ОСОБА_3 на постанову Верховного Суду у справі № 693/485/17 є недоречним.
Про порушення свого права на частку у спадковому майні йому стало відомо лише з постанови державного нотаріуса Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. від 31 липня 2017 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_4 , у зв`язку з тим, що свідоцтво на все спадкове майно видане лише одному спадкоємцю - ОСОБА_2 , а із позовом він звернувся у грудні 2017 року, тобто в межах позовної давності.
ОСОБА_3 одночасно вказує на необґрунтованість позову та застосування позовної давності, проте ці підстави для відмови є взаємовиключними.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська.
07 грудня 2020 року справа № 204/8089/17 надійшла до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 2.3.50 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України, пункту 3.3 Тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, у справі призначено повторний автоматизований розподіл.
Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Грушицького А. І.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Батьками ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого Міським бюро РАЦС міста Дніпропетровська 22 липня 1952 року, актовий запис № 1706.
З 07 жовтня 1993 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної власності в рівних частках батькам позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 07 жовтня 1993 року, виданим Південним машинобудівним заводом згідно з розпорядженням (наказом) № 1251 від 07 жовтня 1993 року, зареєстрованим в МБТІ в реєстрову книгу за № 31п-45.
ІНФОРМАЦІЯ_1 батько позивача - ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого Відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Кіровської районної Ради народних депутатів міста Дніпропетровська 10 червня 1996 року, актовий запис № 1019.
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина на належне останньому нерухоме майно, а саме на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , були його дружина - відповідач ОСОБА_2 , та сини - ОСОБА_5 та ОСОБА_1
16 липня 1996 року ОСОБА_1 звернувся до Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою № 661 про прийняття спадщини після смерті його батька - ОСОБА_4 , в якій зазначив, що крім нього, спадкоємцем є син померлого - ОСОБА_5 та дружина померлого - ОСОБА_2 .
На підставі вказаної заяви ОСОБА_1 від 16 липня 1996 року Третьою дніпропетровською нотаріальною конторою була заведена спадкова справа № 535/96.
30 грудня 1996 року ОСОБА_2 також звернулась до Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори із заявою № 1237 про прийняття спадщини після смерті її чоловіка - ОСОБА_4 та просила видати свідоцтво про право на спадщину. У своїй заяві № 1237 про прийняття спадщини від 30 грудня 1996 року ОСОБА_2 вказала про те, що інших спадкоємців, що прийняли спадщину після померлого ОСОБА_4 немає.
На підставі заяви ОСОБА_2 від 30 грудня 1996 року № 1237 Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою була заведена ще одна спадкова справа № 1053/96.
ОСОБА_2 прийнято спадщину після смерті її чоловіка ОСОБА_4 , оскільки подружжя на час смерті ОСОБА_4 спільно проживали та були зареєстровані за однією адресою (по АДРЕСА_1).
Інший спадкоємець першої черги щодо майна після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 - його другий син ОСОБА_5 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
Докази щодо прийняття ОСОБА_5 спадщини в порядку пункту 1 частини першої статті 549 ЦК УРСР 1963 року суду не надано.
Отже, після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщину прийняли спадкоємці першої черги - позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які успадкували спадкове майно (що складається з 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 )), у рівних частках, тобто по 1/4 частині зазначеної квартири.
Однак, Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою замість приєднання заяви ОСОБА_2 про прийняття спадщини від 30 грудня 1996 року до спадкової справи № 535/96, яка була заведене раніше за заявою позивача від 16 липня 1996 року, помилково було заведено дві спадкові справи щодо спадкового майна померлого ОСОБА_4 , а саме спадкова справа № 535/96 від 16 липня 1996 року та спадкова справа № 1053/96 від 30 грудня 1996 року.
30 грудня 1996 року державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К. Г. на ім`я ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , яка складається з: 1 - коридор, 2 - жила кімната, 3 - кухня, 4 - ванна, 5 - туалет, 6 - кладова, 7 - жила кімната, зареєстроване в реєстрі за № 3-3019.
31 липня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Третьої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою № 1217 про видачу йому свідоцтва про право на спадщину щодо майна його померлого батька ОСОБА_4 , а саме на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .
Постановою державного нотаріуса Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Демуш Є. В. від 31 липня 2017 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частину спірної квартири після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 батька ОСОБА_4 , у зв`язку з тим, що 30 грудня 1996 року Третьою дніпропетровською державною нотаріальною конторою вже було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 на все спадкове майно померлого ОСОБА_4 , тобто на 1/2 частину спірної квартири.
Судом апеляційної інстанції також встановлено, що ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом ДРАЦС ГТУЮ у Дніпропетровській області 27 листопада 2018 року, про що складено відповідний актовий запис № 2165.
Згідно із копією спадкової справи № 714/2018, заведеної Третьою дніпровською державною нотаріальною конторою, ОСОБА_2 12 грудня 2005 року склала заповіт, згідно з яким заповіла земельну ділянку для садівництва АДРЕСА_2 ОСОБА_3 , АДРЕСА_3 ОСОБА_1 , а квартиру АДРЕСА_1 ) ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в рівних частках кожному.
Із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , звернулась 14 грудня 2018 року ОСОБА_3 , а 20 грудня 2018 року - ОСОБА_1 .
Спірні правовідносини щодо права на спадщину ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , регулюються нормами ЦК УРСР 1963 року, оскільки виникли до 01 січня 2004 року і спадкоємці ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли спадщину.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Тому відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК України на вказані правовідносини поширюється дія ЦК УРСР 1963 року.
Згідно з статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.
Відповідно до частини першої статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.
Статтею 548 ЦК УРСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.
Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що, крім осіб, що заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Свідоцтво про право держави на спадщину в усіх випадках видається не раніше як через шість місяців з дня відкриття спадщини (стаття 561 ЦК УРСР).
Відповідно до пункту 112 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, чинної на час виникнення спірних правовідносин (далі - Інструкція), свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною третьою статті 549, частиною другою статті 551 ЦК Української РСР, - не раніше зазначених строків. Свідоцтво про право на спадщину при спадкоємстві як за законом, так і за заповітом, може бути видане і раніше встановлених законом строків, якщо в державній нотаріальній конторі є відомості про те, що, крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.
Пунктом 113 цієї Інструкції передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто таким, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.
Згідно з пунктом 10 Інструкції при вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу громадянина, його представника або представника підприємства, установи, організації, що звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, приєднуються до примірника угоди, свідоцтва про право на спадщину та ін., що залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса (пункт 21 Інструкції).
Відповідно до пункту 109 Інструкції свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім`я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.
Відповідно до частини першої статті 68 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, державний нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна.
Відповідно до частини першої статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із вимогами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши, що 30 грудня 1996 року державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/2 частину спірної квартири видано лише ОСОБА_2 , тобто не враховано наявність у спадкодавця ОСОБА_4 іншого спадкоємця першої черги - ОСОБА_1 , який також подавав заяву про прийняття спадщини та мав у рівних з ОСОБА_2 частках успадкувати майно померлого ОСОБА_4 , дійшов обґрунтованого висновку про порушення права позивача на спадкування належного йому спадкового майна.
Скасовуючи рішення місцевого суду про визнання оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року частково недійсним в частині визначеної в ньому частки успадкованого майна та приймаючи в цій частині нову постанову про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року недійсним щодо 1/2 частки спадкового майна, яке складається з однієї другої частини квартири АДРЕСА_1 ), апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що висновок місцевого суду про наявність підстав для визнання свідоцтва про право на спадщину за законом від 30 грудня 1996 року частково недійсним є правильним, однак суд безпідставно не визначив, в якій саме частині вказане свідоцтво підлягає визнанню недійсним.
Визнаючи за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину спірної квартири після смерті батька ОСОБА_4 , суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 , як спадкоємець за законом першої черги, від спадщини не відмовився, прийняв її в установленому законом порядку у встановлений законом строк, тому є таким, що прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_4 .
Крім того, суди попередніх інстанцій правильно зазначили про те, що позивач успадкував за законом право на частину нерухомого майна у вигляді 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 , право на яку мав спадкодавець, та в установленому порядку не має можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на вказане майно, через те, що нотаріус не врахував наявність ще одного спадкоємця першої черги та порушив права позивача на спадкування належної йому частини спадщини, а у подальшому відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому успадковане право позивача підлягає захисту в судовому порядку.
Викладене узгоджується із практикою Верховного Суду висловленою, зокрема у постанові від 11 листопада 2020 року у справі № 592/11686/15-ц (провадження № 61-23208св19)
Посилання у касаційній скарзі на те, що на час апеляційного перегляду справи припинив існувати предмет спору, який існував на час звернення до суду з позовом, оскільки відповідач у справі померла, а позивач є її правонаступником, тобто станом на 18 лютого 2020 року позивач подав позов сам до себе, спірне нерухоме майно зареєстровано за позивачем, що свідчить про неналежний склад сторін у справі, неналежну підставу позову та відсутність предмета спору, також не заслуговують на увагу, оскільки особами, які претендують на спадкове майно крім ОСОБА_1 є також ОСОБА_3 .
Аргументи касаційної скарги про те, суди попередніх інстанцій розглянули спір без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 754/17329/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 908/2609/17, від 28 жовтня 2019 року у справі № 461/1497/16-ц та від 08 квітня 2020 року у справі № 613/781/15-ц є помилковими, оскільки у цій справі та у справах, на які посилається заявник у касаційній скарзі, встановлені різний предмет та фактичні обставини справи.
Крім того, доводи касаційної скарги щодо пропусків позивачем позовної давності були предметом розгляду апеляційного суду, який належним чином їх перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Заочне рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 14 лютого 2018 року у нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька А. І. Грушицький