№ 204/9189/19

Постанова

Іменем України

16 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 204/9189/19

провадження № 61-19483св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ковальова Євгенія Євгенівна, Управління - служба у справах дітей Чечелівської районної у місті Дніпрі ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Черкавського Юрія Сергійовича на рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року у складі судді Дубіжанської Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування записів про право власності, посилаючись на те, що в період з 11 жовтня 2008 року по 13 січня 2014 рокувона перебувала з ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2 . Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року у справі № 2-1876/2011 з ОСОБА_3 на її користь присуджено стягувати аліменти на сина ОСОБА_2 в розмірі 400 грн щомісячно. На підставі вказаного рішення було видано виконавчий лист, який вона пред`явила до виконання. Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 05 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У зв`язку з несплатою аліментів 21 лютого 2018 року державний виконавець виніс постанову, якою наклав арешт на все майно боржника.Незважаючи на наявність арешту, в березні 2018 року вищезгадане домоволодіння було відчужене на користь ОСОБА_4 , про що свідчать відповідні договори купівлі-продажу. Крім того, через ухилення від виконання рішення суду про сплату аліментів 21 березня 2019 року ОСОБА_3 було оголошено в розшук. Віднайдений поліцією боржник повідомив, що не укладав жодних договорів купівлі-продажу, тим паче, що йому було відомо про проживання в житловому будинку колишньої дружини з дитиною. Вважає, що як відчуження майна, на яке накладено арешт, так і укладення спірних договорів з метою уникнення виконання рішення суду, свідчить про недійсність таких правочинів. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 березня 2018 року № 161, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , щодо продажу 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 14 березня 2018 року № 163, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , щодо продажу 1/2 частини домоволодіння по АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності № 25229146 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 ; скасувати запис про право власності № 25210218 приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ковальової Є. Є. про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_4 на 1/2 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 .

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що пред`явивши вимогу про визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу з підстав, передбачених статтями 215 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження наявності умислу в діях ОСОБА_3 щодо ухилення від виконання рішення суду про стягнення аліментів, зокрема щодо його обізнаності про сам факт існування такого рішення та встановленого ним зобов`язання. Більше того, з тексту рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року у справі № 2-1876-201 вбачається, що під час його ухвалення відповідач не був присутній. Також матеріали справи не містять жодних доказів обізнаності ОСОБА_3 про наявність виконавчого провадження з виконання згаданого рішення суду, що виключає можливість встановити умисність його дій під час відчуження майна, зокрема існування мети уникнення сплати боргу по аліментах. Посилання позивача нате, що на час укладення в березні 2018 року оспорюваних правочинів існувала заборона на відчуження майна ОСОБА_3 , не заслуговують на увагу, оскільки лише 06 липня 2018 року державний виконавець вніс до Державного реєстру обтяжень інформацію про накладення арешту на нерухоме майно боржника на підставі винесеної постанови від 21 лютого 2018 року. Тому за відсутності в реєстрі обтяження на спірне домоволодіння у приватного нотаріуса не було підстав для відмови в посвідченні договорів купівлі-продажу. Отже, враховуючи недоведеність посилань на умисність дій ОСОБА_3 щодо уникнення виконання судового рішення про стягнення аліментів та сплати боргу, потенційна можливість реалізації ОСОБА_1 її прав як стягувача та отримувача аліментів шляхом звернення стягнення на майно боржника була втрачена саме внаслідок бездіяльності державного виконавця. В розумінні практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) помилка державного виконавця не може виправлятися за рахунок відповідача ОСОБА_4 , оскільки це може призвести до покладення на неї надмірного тягаря. Задоволення позовних вимог матиме наслідком позбавлення ОСОБА_4 , яка є добросовісним набувачем та мала легітимні очікування щодо правомірного отримання майна у власність, права володіння житловим будинком, що призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аргументи ОСОБА_1 про те, що її колишній чоловік особисто не підписував оспорювані договори і його волевиявлення на вчинення правочинів було відсутнє, є неспроможними з огляду на те, що при укладені договорів купівлі-продажу від імені ОСОБА_3 діяв його представник за довіреністю - ОСОБА_7 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Черкавський Ю. С. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року у справі № 520/17779/14-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 175/1274/15, від 24 червня 2020 року у справі № 725/5992/16-ц, від 04 березня 2021 року у справі № 539/1318/18, від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19, від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справах № 910/7976/17, № 904/7905/16, № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16. Цивільно-правовий договір (в тому числі договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу. Будь-який правочин, вчинений боржником в період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам. ОСОБА_3 знав про наявність рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 рокупро стягнення з нього аліментів, оскільки зі змісту самого рішення вбачається, що відповідач подав до суду заяву про визнання позову. Той факт, що встановлений державним виконавцем в постанові арешт на нерухоме майно боржника не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися таким майном. Крім того, 14 березня 2018 року, тобто на час укладення договору купівлі-продажу другої половини спірного домоволодіння, ОСОБА_3 був внесений до реєстру боржників.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська.

21 грудня 2021 року справа № 204/9189/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 11 жовтня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 13 січня 2014 року. Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2 .

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року у справі № 2-1876/2011 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 присуджено стягувати аліменти на сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 400 грн щомісячно.

22 травня 2014 року державний виконавець Центрального відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) (далі - Центральний відділ ДВС у місті Дніпрі) виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 43385736 за виконавчим листом № 2-1876/2011, виданим на підставі вищезгаданого рішення суду.

Рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 05 червня 2015 року у справі № 204/575/15, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року, визнано за ОСОБА_3 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно з довіреністю від 16 листопада 2015 року, посвідченою приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. та зареєстрованою в реєстрі за № 742, ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_7 вести справу з оформлення спадкових прав на майно, що залишилося після смерті ОСОБА_6 , а також управляти та розпоряджатися всім його майном, з чого воно б не складалося і де б воно не знаходилося, в тому числі укладати всі дозволені законом правочини щодо нерухомого майна. Довіреність видана на строк до 16 листопада 2018 року без права передоручення повноважень іншим особам.

13 березня 2018 року ОСОБА_7 , діючи від імені та в інтересах ОСОБА_3 на підставі довіреності від 16 листопада 2015 року, уклав із ОСОБА_4 договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння АДРЕСА_1 . Правочин посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. та зареєстровано в реєстрі за № 161.

В подальшому 14 березня 2018 року ОСОБА_7 , діючи від імені та в інтересах ОСОБА_3 на підставі довіреності від 16 листопада 2015 року, уклав із ОСОБА_4 договір купівлі-продажу 1/2 частки домоволодіння АДРЕСА_1 . Правочин посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ковальовою Є. Є. та зареєстровано в реєстрі за № 163.

Право власності на вищезгадане домоволодіння в цілому було зареєстроване за ОСОБА_4 14 березня 2018 року, про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Судами також встановлено, що під час примусового виконання рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 аліментів державний виконавець Центрального відділу ДВС у місті Дніпрі своєю постановою від 21 лютого 2018 року наклав арешт на все рухоме і нерухоме майно боржника.

14 березня 2018 року державний виконавець вніс до Державного реєстру обтяжень запис № 26922163, тип обтяження - арешт рухомого майна ОСОБА_3 , а 06 липня 2018 року - інформацію про державну реєстрацію обтяження за № 26922161 на підставі постанови про арешт майна боржника від 21 лютого 2018 року.

Таким чином, на час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваних договорів купівлі-продажу в реєстрі обтяжень була відсутня інформацію про арешт нерухомого майна відповідача.

Станом на 01 жовтня 2019 року заборгованість ОСОБА_3 зі сплати аліментів становила 50 738,88 грн.

Разом з тим в матеріалах справи відсутні і стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обізнаності відповідача як про існування самого рішення суду про стягнення аліментів, так і про наявність відкритого щодо нього виконавчого провадження з примусового виконання цього рішення, що унеможливлює встановлення того факту, що при укладенні оспорюваних правочинів боржник діяв умисно, зокрема з метою уникнення виконання рішення суду та сплати боргу по аліментах за рахунок відчуженого майна.

Пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Сутність та правова природа представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України).

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, тому що він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Положеннями статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що визнання правочину недійсним є одним з визначених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення зобов`язання зі сплати грошових коштів, в тому числі на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.

Боржник (продавець), який відчужує майно на користь іншої особи після виникнення в нього зобов`язання зі сплати грошових коштів, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно потерпілої сторони, оскільки укладається договір, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

В постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) вказано, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Згідно з частинами першою-четвертою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Виконавець за потреби може обмежити право користування майном, здійснити опечатування або вилучення його у боржника та передати на зберігання іншим особам, про що він виносить постанову або зазначає обмеження в постанові про арешт. Вид, обсяг і строк обмеження встановлюються виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі. Копії постанов, якими накладено арешт на майно (кошти) боржника, виконавець надсилає банкам чи іншим фінансовим установам, органам, що здійснюють реєстрацію майна, реєстрацію обтяжень рухомого майна, в день їх винесення.

Відповідно до статті 2 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу (далі - Закон № 1952-IV), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав.

Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IVречові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Державній реєстрації прав підлягають заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження (пункт 4 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV).

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 10 Закону № 1952-IV державним реєстратором є: державний виконавець, приватний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону, а також у разі державної реєстрації припинення іпотеки у зв`язку з придбанням (передачею) за результатом прилюдних торгів (аукціонів) нерухомого майна, що є предметом іпотеки.

Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій (частина перша статті 12 Закону № 1952-IV).

У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема у разі, якщо: наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно (пункти 5, 6 частини першої статті 24 Закону № 1952-IV).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що наявність у Реєстрі запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що матеріали справи не містять і стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обізнаності відповідача як про існування самого рішення суду про стягнення аліментів, так і про наявність відкритого щодо нього виконавчого провадження з примусового виконання цього рішення, що свідчить про недоведеність того факту, що при укладенні оспорюваних правочинів боржник діяв умисно, зокрема з метою уникнення виконання рішення суду та сплати боргу по аліментах за рахунок відчуженого майна.

При цьому суди правильно виходили з того, що саме по собі винесення державним виконавцем постанови про накладення арешту на нерухоме майно відповідача, за відсутності на час укладення договорів купівлі-продажу у відповідному державному реєстрі запису про таке обтяження, а також - доказів щодо обізнаності боржника про встановлену заборону відчужувати майно не може бути підставою для визнання оспорюваних правочинів недійсними.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у зв`язку з безпідставністю та недоведеністю заявлених позовних вимог, при цьому правильно вказавши, що в даному випадку позбавлення ОСОБА_4 , яка є добросовісним набувачем, спірного домоволодіння призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року у справі № 520/17779/14-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц, від 18 травня 2020 року у справі № 175/1274/15, від 24 червня 2020 року у справі № 725/5992/16-ц, від 04 березня 2021 року у справі № 539/1318/18, від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19, від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справах № 910/7976/17, № 904/7905/16, № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року у справі № 520/17779/14-ц предметом розгляду була скарга заявника на постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

З огляду на викладене висновки щодо застосування норм права, що містяться у вищезгаданій постанові Верховного Суду, на яку послався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом. Однак суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справах № 910/7976/17, № 904/7905/16, № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 вказано, що боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦІК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Відмовляючи у позові, суд першої інстанції залишив поза увагою, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, адже встановлені судом обставини свідчать про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме виведення нерухомості з власності позивача без отримання оплати за це майно під час існування майнового спору за участю позивача як кредитора та відповідача як боржника у цьому спорі, невиконання рішення суду, яке набрало законної сили, з метою уникнути виконання відповідного грошового зобов`язання. Також поза увагою суду першої інстанції залишилося те, що відповідачу було відоме судове рішення про стягнення з нього грошових коштів, не зважаючи на що він уклав оспорюваний правочин.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 175/1274/15 вказано, що у судовому засіданні під час прийняття та проголошення ухвали про накладення арешту на майно відповідач була присутня. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд правильно встановив, що позивач має право на судовий захист законного інтересу щодо виконання судового рішення про стягнення на її користь грошових коштів з відповідача, на майно якої ухвалою суду накладено арешт, що унеможливлює вчинення будь-яких дій щодо відчуження майна, оскільки суд в ухвалі від 16 травня 2014 року в межах заявленої суми цивільного позову у розмірі 1 020 554,10 грн наклав арешт на майно, про який відповідач була обізнана на час вчинення оспорюваних договорів. Арешт майна на підставі рішення суду не має відповідних винятків, які б надавали право особі, майно якої арештоване, відчужувати його. Запроваджена судом заборона на вчинення дій щодо майна, яке стало предметом оспорюваного договору, не залежить від обізнаності іншої сторони з зазначеною забороною. Той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, не може слугувати підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу було відомо. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Цивільно-правовий договір (зокрема, договір дарування, договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин в порушення вимог закону щодо обов`язковості ухвали суду про накладення арешту на майно.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 червня 2020 року у справі № 725/5992/16-ц зазначено, що укладаючи договір купівлі-продажу спірного приміщення, відповідач знав, що є боржником у виконавчому провадженні, однак при відкритому виконавчому провадженні і постанові державного виконавця про арешт майна, порушив заборону державного виконавця щодо реалізації (відчуження) арештованого майна. Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав, відповідно до статей 203 215 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки укладення оспорюваного правочину між сторонами та перехід до іншої особи права власності на це майно унеможливлює звернення стягнення на нього при виконанні виконавчого напису, чим порушаються права стягувача.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 04 березня 2021 року у справі № 539/1318/18 вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а тому така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Встановивши, що договір дарування квартири, укладений між подружжям, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів із відповідача, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19 зазначено, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору після виникнення у нього зобов`язання із повернення боргу діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач за нотаріально посвідченою згоду чоловіка, укладаючи оспорювані договори дарування, безоплатно відчужила у такий спосіб належне їм на праві спільної сумісної власності нерухоме майно своєму сину, ще до ухвалення судового рішення про стягнення з них боргового зобов`язання перед позивачем, яке виникло з договору позики на суму 850 000 грн, тобто відповідачі відчужили спірне майно на той момент, коли у відповідача як позичальника вже виникло вказане боргове зобов`язання та це зобов`язання було простроченим.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 вказано, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника). У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно, був обізнаний про невиконане ним грошове зобов`язання за договором позики в розмірі 630 193 доларів США. Висновки судів про те, що договір купівлі-продажу нерухомого майна не порушує прав позивача і в момент його укладення жодних обмежень щодо його відчуження не існувало є необґрунтованими, оскільки перехід права власності на спірний будинок через вісім днів після відкриття провадження у справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі договору позики.

Однак у справі, яка переглядається, судами встановлено, що стороною позивача не надано доказів на підтвердження ані обізнаності відповідача про існування самого рішення суду про стягнення аліментів, ані наявності відкритого щодо нього виконавчого провадження з примусового виконання цього рішення, в тому числі й про винесену державним виконавцем постанову про накладення арешту на нерухоме майно боржника, запис про який був відсутній у відповідному державному реєстрі обтяжень на час укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Що стосується підстави, з якої відкрито касаційне провадження у справі, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то її обґрунтування, наведене представником заявника в касаційній скарзі, не свідчить про помилковість застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, оскільки викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 знав про наявність рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року про стягнення з нього аліментів, оскільки зі змісту самого рішення вбачається, що відповідач подав до суду заяву про визнання позову, є неспроможними з огляду на таке.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 174 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення вищезгаданого рішення про стягнення аліментів, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Отже, саме по собі подання відповідачем до суду письмової заяви про визнання позову не може свідчити про те, що суд ухвалить рішення про задоволення позову. При цьому під час розгляду справи позивач може відмовитися від позову або подати заяву про залишення позову без розгляду.

Обов`язок ОСОБА_3 утримувати дитину був встановлений саме рішенням Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 30 березня 2011 року, однак стороною позивача не надано доказів на підтвердження отримання відповідачем копії такого рішення, а отже, не доведено, що останній був обізнаний про покладення на нього судом зобов`язання щодо сплати аліментів.

Посилання в касаційній скарзі на те, що 14 березня 2018 року, тобто на час укладення другого договору купівлі-продажу 1/2 частки спірного домоволодіння, ОСОБА_3 був внесений до реєстру боржників, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що державний виконавець вніс відповідача до такого реєстру до прийняття приватним нотаріусом рішення про державну реєстрацію за покупцем ОСОБА_4 права власності на частку в спірному майні на підставі вказаного правочину.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Черкавського Юрія Сергійовича залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 17 лютого 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко Є. В. Петров В. В. Сердюк В. А. Стрільчук