№ 205/4349/16-ц

Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м.Київ

справа № 205/4349/16-ц

провадження № 61-15065св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Висоцької В.С.,

суддів: Грушицького А.І., Калараша А.А., Петрова Є.В. (суддя-доповідач), ТкачукаО.С.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,

відповідачі: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , яка також діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_9 ,

треті особи: 19 окремий мостовий загін 26 об`єднаного загону Міністерства інфраструктури України (військова частина НОМЕР_1 ), Управління-служба у справах дітей Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , подану адвокатом Токарєвим Валентином Васильовичем, на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 05 квітня 2018 року у складі судді Нижного А.В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019року у складі колегії суддів: Красвітної Т.П., Свистунової О.В., ЄлізаренкоІ.А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 рокуОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , звернулися до суду з позовом до ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , яка також діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_9 , треті особи: 19 окремий мостовий загін ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), Управління-служба у справах дітей Ленінської районної у м.Дніпропетровську ради, про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, виселення та вселення.

Позовна заява мотивована тим, що відповідачі самоправно, без жодних правових підстав, заселились до квартири АДРЕСА_1 та відмовляються виселятись з неї, внаслідок чого позивачі позбавлені можливості користуватись цією квартирою, незважаючи на те, що ОСОБА_1 та членам його сім`ї у серпні 2000 року видано ордер на цю квартиру, а місце їх постійного проживання зареєстроване саме у ній.

Прийняті заходи керівництвом військової частини щодо звільнення житла результатів не дали.

Враховуючи зазначене, уточнивши позовні вимоги, позивачі просили зобов`язати ОСОБА_10 , ОСОБА_7 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_11 , 2009 року народження) та ОСОБА_8 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_9 , 2016 року народження) усунути перешкоди в користуванні жилим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 , шляхом допуску відповідачами до проживання в зазначеній квартирі позивачів, передачі відповідачами ключів від зазначеної квартири позивачам; вселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , 2009 року народження, та ОСОБА_5 , 2014 року народження), в жиле приміщення квартиру АДРЕСА_1 ; виселити відповідачів ОСОБА_10 , ОСОБА_7 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_11 ) та ОСОБА_8 (яка також діє в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_9 ) із зазначеного жилого приміщення, як осіб, які самоправно зайняли зазначене жиле приміщення, без надання їм іншого жилого приміщення.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2018року у задоволенні позову відмовлено на підставі статті 267 ЦК України.

Рішення суду мотивоване тим, що до суду не було надано доказів, які підтверджували б надання спірній квартирі статусу службового житла увстановленому законом порядку.

Крім того, до суду не надано доказів надання згоди наймодавцем на заселення відповідачів у спірну квартиру, а також письмового договору піднайму спірної квартири, суд дійшоввисновку, що відповідачі заселились у спірну квартиру без належних правових підстав, тобто самоправно.

Представник ОСОБА_10 звернувся до суду із заявою, у якій просив суд застосувати наслідки пропуску позивачами трирічного строку позовної давності.

Таким чином, оскільки право на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з 02 вересня 2000 року, а позивачі звернулись до суду з позовом лише 06 червня 2016 року та поважних причин пропуску такого строку не встановлено, суд дійшов до висновку, що вони подали вказаний позов після спливу трирічного строку позовної давності (стаття 267 ЦК України).

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (яка також діє в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_4 , 2009року народження та ОСОБА_5 , 2014 року народження) посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просилискасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог уповному обсязі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що з цим позовом позивачі звернулись до суду лише 06 червня 2016 року, враховуючи, що відповідачами до постановлення оскаржуваного судового рішення до місцевого суду подано заяву про застосування позовної давності суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, у зв`язку з пропуском позивачами без поважних причин трирічного строку позовної давності.

Доводи позивачів про те, що вони зареєстровані у спірній квартирі як особи, що проживають, не спростовують правильність висновку суду про порушення позовної давності без поважних причин, оскільки у спірну квартиру позивачі не вселялись та ніколи в ній не проживали, фактично проживають за іншою адресою, що визнано у судовому засіданні суду апеляційної інстанції; самий лише факт реєстрації у спірній квартирі не свідчить про переривання перебігу строку позовної давності за позовом, що заявлений у цій справі.

Крім того, ордер на жиле приміщення є лише підставою для вселення у відповідне житлове приміщення, тоді як право користування житловим приміщенням виникає на підставі договору найму, який укладається в письмовій формі на підставі ордера. Однак, з позивачами договір найму спірного житлового приміщення не укладався, що визнано відповідачами, позивачами та представником військової частини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , через адвоката ТокарєваВ.В. звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу з Ленінського районного суду м.Дніпропетровська.

31 жовтня 2019 року до суду надійшла витребовувана справа.

12 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено необґрунтоване та незаконне рішення, яке повністю протирічить обставинам справи, встановлених в судовому засіданні, та наданих сторонами доказам, а також не відповідає вимогам законодавства України, в результаті чого права позивачів на користування житловим приміщенням, яке вони отримали на законних підставах, залишилися порушеними, а також гарантоване Конституцією України право на житло залишилося невизначеним. При цьому, відповідачі продовжують незаконно без будь-яких підстав утримувати та користуватися житловим приміщенням, яке зайняли самоправно.

ОСОБА_1 неодноразово звертався до службових осіб 19 окремого мостового загону ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), до поліції та безпосередньо до ОСОБА_10 з вимогою щодо звільнення останнім та членами його сім`ї спірної квартири, на підтвердження чого до матеріалів справи долучено копії листів та висновку від 22 січня 2013 року, 14квітня 2016 року, 25 квітня 2016 року, 26 травня 2016 року, 27 травня 2016 року.

Крім того, судом першої інстанції не була розглянута подана позивачами заява про поновлення строку звернення до суду, що є порушенням норм процесуального права.

Заявники вказують, що відповідачі навмисно та в протиправний спосіб, позбавили позивачів та малолітніх дітей позивача права на користування зазначеною квартирою, порушили право на недоторканність житла позивачів та малолітніх дітей позивача, чим грубо порушили особисті немайнові права позивачів, що єнеприпустимим та потребує захисту в судовому порядку.

Відзиву на касаційну скаргу до Верховного Суду від інших учасників справи не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Власником будинку АДРЕСА_2 ) є держава в особі Міністерства інфраструктури України; тип будинку житловий будинок ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до витягу про державну реєстрацію (т. 1 а. с. 16).

22 серпня 2000 року ОСОБА_1 та членам його сім`ї дружині ОСОБА_2 , дочці ОСОБА_12 , сину ОСОБА_13 було видано ордер № 000120 на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_4 ) (т. 1 а. с. 17).

На зазначеному ордері міститься рукописний напис «службовий», однак суд встановив, що вказаній квартирі, у передбаченому законодавством порядку, статус службового житлового приміщення не надавався.

Згідно з листом Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради від 12 червня 2009року № 1/16-279 повідомлено, зокрема, що житловим приміщенням увійськовому містечку № НОМЕР_2 в/ч НОМЕР_1 статус службових рішеннями виконавчого комітету Ленінської районної у м. Дніпрі ради не надавався.

Відповідно до розпорядження міського голови Дніпропетровської міської ради від 14 березня 2007 року № 190р «Про присвоєння адрес будівлям, спорудам та житловим будинкам уЛенінському районі», зокрема, адресу зазначеного жилого приміщення у військовому містечку АДРЕСА_3 було змінено на адресу на АДРЕСА_4 (т. 1 а. с.18 20).

В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно інформація щодо права на спірну квартиру немає.

Також суд встановив, що позивачі у спірну квартиру не вселялись та ніколи вній не проживали, однак 31 серпня 2000 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зареєстрували своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується копіями паспортів ОСОБА_1 серії НОМЕР_3 , ОСОБА_2 серії НОМЕР_4 , довідкою від 23 березня 2016року. Згідно з вказаною довідкою у спірній квартирі, окрім зазначених вище осіб, зареєстровані малолітні діти ОСОБА_3 ОСОБА_4 , 2009 року народження, ОСОБА_5 , 2014 року народження (т.1а.с. 14).

З часу видачі позивачам ордера від 22 серпня 2000 року № 000120 та до тепер у спірній квартирі фактично проживають ОСОБА_6 з дружиною ОСОБА_7 та донькою ОСОБА_14 ; з 2016 року у спірній квартирі також проживає донька ОСОБА_14 ОСОБА_9 , 2016 року народження. Відповідачі відмовляються звільняти займану квартиру у добровільному порядку, що визнається сторонами, підтверджується письмовими матеріалами справи. Вспірній квартирі також проживає без реєстрації ОСОБА_11 , яка до участі у справі не залучалась.

Згідно з довідкою військової частини від 23 листопада 2016 року, ОСОБА_6 здійснює оплату комунальних послуг по спірній квартирі з травня 2000 року по час видачі довідки. З ОСОБА_15 , у зв`язку з користуванням спірною квартирою, були укладені договори про користування електричною енергією від 11 вересня 2000 року, від 07вересня 2002 року, відкритий відповідний особовий рахунок.

Відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 заселились до спірної квартири у травні 2000 року на підставі усної домовленості з попереднім квартиронаймачем ОСОБА_16 , який фактично проживав за іншою адресою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьоїстатті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15січня 2020року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані ірозгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним іобґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності єспільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29січня 2013 року).

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, єпідставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну іспеціальну.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення узацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право впримусовому порядку через суд.

Позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду звимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Вказані приписи про застосування строку позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Для вирішення питання про те, чи міг суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з`ясувати, до якого різновиду позовів віндикаційного чи негаторного належить позов про виселення особи зі службового житла.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані зпозбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення зпозовом до суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №653/1096/16-ц зроблено висновок про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод укористуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

Поки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. Атому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

З огляду на зазначене суди помилково відмовили у задоволенні позовних вимог уцій справі у зв`язку з пропуском позивачем трирічного строку позовної давності.

Також суди в своїх рішеннях зазначали, що позовні вимоги є обґрунтованими, однак залишили поза увагою дослідження позовних вимог та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам.

У позовній заяві позивач посилався на те, що в зазначеному житловому приміщенні без законних на те підстав проживають відповідачі, які відмовляються добровільно звільнити безпідставно займане житлове приміщення, на яке позивачем отримано ордер.

Згідно зі статтею 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення. Форма ордера встановлюється Радою Міністрів УкраїнськоїРСР. Видача ордерів на жилі приміщення у військових містечках провадиться в порядку, передбаченому законодавством Союзу СРСР.

Статтею 118 ЖК УРСР встановлено, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Як встановлено судами та відомо з матеріалів справи, що 22 серпня 2000року командиром військової частини ОСОБА_1 та членам його сім`ї видано ордер № 000120 на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ( АДРЕСА_4 ) (т.1а.с.17). Однак, суди не перевірили чи була вільною квартира, тобто чи були законні підстави для видачі ордеру ОСОБА_1 та членам його сім`ї, оскільки відповідно до частини другої статті 58 ЖК УРСР, ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Статтею 122 ЖК УРСР визначено, що єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, який видає виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів на підставі рішення про надання службового жилого приміщення. Однак з вказаного ордера вбачається, що він виданий за підписом командира військової частини та дійсний протягом десяти днів. Таким чином, суди не встановили, на якій підставі ордер видано командиром військової частини та чи здійснено вселення до спірного житла протягом встановленого строку дії ордера.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності єнепорушним.

Право власності це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положенням частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

У частині другій статті 14 Закону України «Про Збройні Сили України» закріплено, що майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення.

У справі, що переглядається, встановлено, що власником будинку АДРЕСА_2 ) є держава в особі Міністерства інфраструктури України; тип будинку житловий будинок 19 окремого мостового загону 26 об`єднаного загону Державної спеціальної служби транспорту, відповідно до витягу про державну реєстрацію. Однак до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, виселення та вселення звернулись особи, які вважали, що порушено їх право користування спірним житлом, оскільки їм видано ордер на квартиру та зареєстровано там їх місце проживання.

Однак суди не встановили чи належало право на звернення до суду ОСОБА_17 та членам його сімї, чи державі в особі Міністерства інфраструктури України.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

При новому розгляді судом першої інстанції має дати оцінку всім вимогам позовної заяви, у тому числі щодо виселення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Це унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої та апеляційної інстанції скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка також діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , подану адвокатом Токарєвим Валентином Васильовичем, задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2018року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 червня 2019року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, єостаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.С. Висоцька Судді: А.І. Грушицький А.А. Калараш Є.В. ПетровО.С. Ткачук