04.02.2023

№ 206/2110/19

Постанова

Іменем України

21 липня 2022 року

м. Київ

справа № 206/2110/19

провадження № 61-6045св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Ліфлянчик Станіслав Ігорович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати 13/50 частини домоволодіння, що знаходиться на АДРЕСА_1 на земельній ділянці 1 350 кв. м та складається з: «А-1» - житловий будинок площею 60,4 кв. м., «Б» - сарай, «В» - сарай, «Г» - душ, «Д» - вбиральня, «Е» - вбиральня, «Ж» - сарай, № 1-9 огорожа, водоколонка, «К», «к» - колодці, «І» - мощення, спільною сумісною власністю сторін та поділити його в натурі в рівних частках.

На обґрунтування позову посилалася на таке. 28 березня 1998 року ОСОБА_2 придбав у власність 13/50 частини домоволодіння, що знаходиться на АДРЕСА_1 , на земельній ділянці 1350 кв. м, що підтверджується договором купівлі-продажу від 28 березня 1998 року.

15 серпня 2000 року відповідач уклав шлюб з ОСОБА_4 , після чого позивачка та її син ОСОБА_3 зареєстрували своє місце проживання разом з відповідачем за адресою: АДРЕСА_1 .

Протягом всього часу проживання однією сім`єю позивачка фактично утримувала сім`ю. Вона весь час працювала, отримувала дохід та вкладала його в утримання спірного домоволодіння, сплату вартості комунальних послуг, а також на забезпечення свого сина та чоловіка всім необхідним.

Відповідач не працював, доходи почав отримувати лише з пенсії з інвалідності. Спірне домоволодіння не утримував, комунальні послуги не сплачував, ремонтні роботи не здійснював, вів марнотратний спосіб життя, пиячив та навіть застосовував фізичну силу до неї.

Водночас сімейні відносини між сторонами тривали, позивачка продовжувала здійснювати свій вклад у спірне домоволодіння.

Внаслідок зроблених за час її шлюбу з відповідачем поліпшень спірне майно значно збільшилось у своїй вартості, а тому відповідно до частини першої статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) 13/50 частини спірного домоволодіння є спільною сумісною власністю позивачки та відповідача.

Фактичні сімейні відносини припинились з грудня 2017 року. 21 серпня 2018 року шлюб між сторонами розірвано, у зв`язку з чим виникла необхідність вирішити питання її майнового права на спірне домоволодіння, яке відповідач не визнає.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2020 року позов задоволено частково. Визнано 13/50 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в будинку

літ. «А-1», та складається з приміщень 1-1, 1-2, 1-3, вбиральні «Е», сараю «Ж», колодязя «к», парканів 1, 5, 6, 7, 8, водоколонки № 9, частини мощення «І», спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Виділено ОСОБА_1 13/100 частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в будинку літ. «А-1», та складається з приміщень 1-1, 1-2, 1-3, вбиральні «Е», сараю «Ж», колодязя к, парканів 1, 5, 6, 7, 8, водоколонки № 9, частини мощення «І». В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що у справі встановлено факт ухилення ОСОБА_2 від проведення технічної інвентаризації спірного домоволодіння, що призвело до неможливості провести експертизу, а тому з урахуванням положень статті 109 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) є підстави для визнання обставини істотного збільшення у своїй вартості спірного домоволодіння внаслідок трудових або грошових затрат позивачки чи обох сторін.

Суд першої інстанції дійшов висновку про виділення позивачці ідеальної частки у спірному майні без його реального поділу, оскільки у матеріалах справи немає технічної документації на спірне домоволодіння після проведених перебудов та перепланувань.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 листопада 2020 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачка не надала належних доказів на підтвердження істотного збільшення вартості спірного домоволодіння.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У квітні 2021 року ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат ОСОБА_2., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідач ухилився від проведення експертизи, не надав експертам необхідних для дослідження матеріалів та перешкоджав у доступі до об`єкта дослідження, а відповідно не було можливості провести технічну інвентаризацію спірного майна. Тому суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, з урахуванням положень статті 109 ЦПК України.

Як на підставу касаційного оскарження, заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 760/3977/15.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Ліфлянчик С. І., на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі продажу від 28 березня 1998 року ОСОБА_2 купив 13/50 частини домоволодіння, що знаходиться на АДРЕСА_1 , на земельній ділянці 1 350 кв. м, де розташовані: «А-1» житловий будинок, «Б» - сарай, «В» - сарай, «Г» -душ, «Д» - вбиральня, «Е» -вбиральня, «Ж» - сарай, № 1-9 - огородження, «к» -колодязь, «І» - мощення, площею 60,4 кв. м.

Згідно з умовами договору відчужується: житловий будинок «А-1», сарай «Ж», вбиральня «Е», колодязь «к», огорожа 1, 5 ,6 ,7 ,8, водоколонка № 9, частина мощення 1, житловою площею14,6 кв. м, що складає 13/50 ідеальної частки (т. 1, а. с. 20).

Відповідно до плану земельної ділянки від 20 січня 1998 року на АДРЕСА_1 розташовані: «А-1» - житловий будинок; «Б» - літня кухня; «В» - сарай; «Г» - вбиральня; «Д» - душ; «к» - колодязь; «І» - мощення; № 1-3 - огорожа (т. 1, а. с. 22). Загальна площа зазначеної земельної ділянки - 1 353 кв. м, під забудуванням - 140 кв. м.

15 серпня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб, який зареєстрований виконкомом Раївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, про що 15 серпня 2000 року видано свідоцтво про одруження серії НОМЕР_1 , зроблено запис № 5 (т. 1, а. с. 19).

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 21 серпня 2018 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірваний (т. 1, а. с. 34).

04 грудня 2018 року ОСОБА_6 та ОСОБА_4 уклали шлюб, зареєстрований Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом держаної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, про що 04 грудня 2018 року видано свідоцтво про одруження серії НОМЕР_1 , зроблено актовий запис № 754, прізвище « ОСОБА_4 » змінено на « ОСОБА_4 » (т. 1, а. с. 236).

Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 19 жовтня 2018 року № 8580 за адресою: АДРЕСА_1 , до складу сім`ї/зареєстрованих осіб входять: відповідач ОСОБА_2 , який є власником 13/50 частини, син ОСОБА_3 та позивачка ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 35).

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи від 08 січня 2019 року № 02.03-13/50 ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , з 25 квітня 2002 року до цього часу (т. 1, а. с. 36).

На підтвердження своєї участі у ремонті домоволодіння позивачка надала копію договору на встановлення натяжних стель від 06 червня 2013 року № 533, відповідно до умов якого 06 червня 2013 року ОСОБА_4 уклала договір на встановлення натяжних стель у приміщенні за адресою: АДРЕСА_2 , на загальну суму 4 600,00 грн (т. 1, а. с. 51).

Згідно з виписками з особових рахунків ОСОБА_4 в АТ КБ «ПриватБанк» від 10 жовтня 2018 року № G7N84AB1AC3ILTC9 та №39BOFEUNV2SQ1NR1 позивачка оплачувала комунальні послуги у період з 21 липня 2017 року до 10 жовтня 2018 року, загальна сума платежів становить 28 984,30 грн (т. 1, а. с. 37-48).

Також з наданої позивачка виписки з особового рахунку ОСОБА_4 в АТ КБ «ПриватБанк» від 10 жовтня 2018 року № M0TQVE9JT6MCNUSG випливає, що позивачка у період з 11 квітня 2015 року до 06 вересня 2017 року здійснювала купівлю товарів у мережах аптек на загальну суму 5 982,88 грн (т. 1, а. с. 49).

Згідно з довідкою-характеристикою від 19 березня 1998 року № 030704, що міститься у матеріалах інвентарної справи, загальна вартість домоволодіння, розташованого на АДРЕСА_1 , становить 21 121 грн станом на 1998 рік (т. 1, а. с. 137).

Майнові відносини, які складаються між подружжям урегульовано нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) (чинного на час укладення шлюбу та здійснення будівництва) та СК України.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.

Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

У статті 22 КпШС України та 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Втручання у право власності може бути обґрунтованим та дотримано балансу інтересів подружжя у разі наявності сукупності двох факторів:

1) істотність збільшення вартості майна;

2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не надаватиме підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами.

Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості саме по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач має довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені його окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження

№ 14-114цс20).

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18).

У справі, яка переглядається, саме на позивачку покладається обов`язок доведення існування підстав, передбачених частиною першою статті 62 СК України, оскільки спростовується презумпція особистої приватної власності відповідача.

Суд апеляційної інстанції, встановив, що позивачка не надала суду належних доказів того, що за рахунок спільних трудових чи грошових затрат, або її затрат істотно збільшилась вартість спірного домоволодіння, а тому відмовив у задоволенні позову.

Суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані позивачкою докази щодо проведення нею ремонту у спірному домоволодінні, не свідчать про поліпшення, що призвело до істотного збільшення вартості спірного майна, а сплата нею комунальних послуг не може бути підставою для визнання спірного домоволодіння спільним майном подружжя, оскільки позивачка зареєстрована у спірному домоволодінні та є споживачем комунальних послуг.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин статтю 109 ЦПК України, з огляду на таке.

Відповідно до статті 109 ЦПК Україниу разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні

Згідно зі статями 12 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами, встановленими статтею 89 цього Кодексу.

Суд апеляційної інстанції встановив, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження її позовних вимог, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Тому, з урахуванням предмета спору та предмета доказування, встановлених апеляційним судом обставин, непроведення експертизи, яку просила призначити позивачка, не вплинуло на правильність по суті вирішення спору.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 760/3977/15-ц (провадження

№ 61-2081зпв18).

У справі № 760/3977/15-ц позовом ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про встановлення факту батьківства. Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що відповідачами чинились перешкоди у проведенні посмертної судово-медичної молекулярно-генетичної експертизи, тому відповідно до положень статті 146 ЦПК України 2004 року визнав факт батьківства на підставі зібраних у справі доказів, належним чином оцінивши їх.

Заявниця у касаційній скарзі лише послалася на постанову Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 760/3977/15-ц, проте не зазначила й не обґрунтувала, які норми права застосував суд апеляційної інстанції у справі, що переглядається, без урахування висновків у вказаній постанові.

Тому Верховний Суд відхиляє зазначені доводи касаційної скарги як необґрунтовані.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Ліфлянчик Станіслав Ігорович, залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик