Постанова
Іменем України
27 січня 2023 року
м. Київ
справа № 211/3649/17-ц
провадження № 61-9681св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Виконавчий комітет Криворізької міської ради, державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року у складі судді Ніколенко Д. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Остапенко В. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Виконавчий комітет Криворізької міської ради (далі - ВК Криворізької міської ради), державний нотаріус Третьої криворізької державної нотаріальної контори, про визнання недійсним договору дарування домоволодіння.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі рішення ВК Довгинцівської районної у місті ради від 19 липня 2006 року № 282 йому належало домоволодіння на АДРЕСА_1 .
25 лютого 2015 року між ним та його дружиною ОСОБА_2 укладений договір дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори. Земельна ділянка з кадастровим номером 1211000000:03:004:0157 не була приватизована.
На момент укладення договору він перебував у негативному психологічному стані, що було викликано станом його здоров`я. Цим правочином він мав намір схилити свою дружину до догляду за ним при погіршенні стану його здоров`я, оскільки йому було поставлено діагноз - злоякісна пухлина легень, що викликає швидкий розвиток хвороби та тяжкі наслідки. Відповідач наполягала на тому, що необхідно переоформити будинок, щоб вона могла займатися його лікуванням, тому саме під її впливом був укладений оспорюваний договір.
Крім того, цей правочин не потягнув за собою правових наслідків, він фактично залишається власником домоволодіння, продовжує сплачувати податки, особові рахунки хоч і переоформлені на дружину, проте витрати зі сплати за комунальні платежі несе він.
Лише у 2017 році він виявив, що укладений інший договір, а не договір довічного утримання, коли відповідач почала виганяти позивача з дітьми з будинку, стверджуючи, що вона є власником домоволодіння, але цей будинок є його та дітей єдиним місцем проживання, іншого житла вони не мають.
Враховуючи викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Третьої державної нотаріальної контори від 25 лютого 2015 року, укладений між ним та ОСОБА_2 , відповідно до якого він подарував ОСОБА_2 житловий будинок із господарчими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та скасувати державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку, посвідчений державним нотаріусом Третьої Криворізької державної нотаріальної контори від 25 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до якого ОСОБА_1 подарував ОСОБА_2 житловий будинок із господарчими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Скасовано державну реєстрацію прав ОСОБА_2 на житловий будинок із господарчими спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна -583526912110, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 34157566 від 25 лютого 2015 року, запис про право власності № 8859049.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 за станом здоров`я, потребуючи стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодився на передачу домоволодіння, яке є його єдиним житлом та у якому він продовжував проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_2 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем, тому спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним з підстав, викладених у статті 229 ЦК України.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог позивача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У вересні 2022 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року, в якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 24 жовтня 2018 року № 306/1473/16-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 552/2526/16-ц, від 21 грудня 2020 року у справі № 354/914/13-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18, від 01 лютого 2021 року у справі № 442/2196/19.
У грудні 2022 року надійшли пояснення від Виконавчого комітету Криворізької міської ради.
Позиція Верховного Суду
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини, встановлені судами
ОСОБА_1 з 30 березня 2007 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , від якого мають дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Випискою Комунального закладу «Криворізький онкологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради» з амбулаторної карти хворого підтверджено, що ОСОБА_1 вперше звернувся до КЗ «КОД» ДОР» у листопаді 2014 року та йому після перегляду рентгенологічних знімків та первинного огляду лікаря онколога встановлено попередній діагноз: Susp.Cr верхньої долі правої легені кл.гр.1а. Хворому призначено обстеження та госпіталізація в торакальне відділення ОД.
25 лютого 2015 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування передав у власність ОСОБА_2 належний йому на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого згідно з рішенням Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради «Про видачу права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 » від 19 липня 2006 року за № 282, рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 квітня 2010 року, справа № 2-20/2010, житловий будинок з господарчими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою голови квартального (вуличного) комітету № 17 Довгинцівського району м. Кривого Рогу від 30 березня 2018 року, ОСОБА_1 із 2007 року до цього часу зареєстрований та проживає в будинку за адресою: АДРЕСА_1 ,та сплачує комунальні платежі.
Правове обґрунтування
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК Україниволевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 717 ЦК Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У той же час за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилився стосовно правової природи укладеного ним правочину, відповідно існують підстави, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним. Укладаючи цей договір, ОСОБА_1 сподівався на те, що відповідачка буде його довічно утримувати, після діагностування хвороби, а тому під час укладення оспорюваного договору дарування він помилився щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, що вплинуло на його волевиявлення, оскільки вважав, що укладає договір довічного утримання, передаючи належне йому майно ОСОБА_2 .
Спірне нерухоме майно є єдиним житлом ОСОБА_1 , іншого житла позивач не має, сторони не заперечували факт, що після укладення договору дарування останній залишився зареєстрованим та проживає у спірному будинку, сплачує комунальні послуги. Будь-яких дій на виконання умов договору щодо звільнення нерухомого майна сторонами не здійснювалося.
Суди першої та апеляційної інстанцій, врахувавши встановлені обставини щодо стану здоров`я позивача на момент укладення договору дарування, а також відсутності іншого житла, дійшли обґрунтованих висновків про наявність помилки у діях позивача під час підписання ним цього договору.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать наведеним заявником у касаційній скарзі правовим висновкам щодо застосування положень статті 229 ЦК України.
У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц, від 24 жовтня 2018 року № 306/1473/16-ц, від 09 грудня 2019 року у справі № 552/2526/16-ц, від 21 грудня 2020 року у справі № 354/914/13-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 754/15344/18, від 01 лютого 2021 року у справі № 442/2196/19.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд повинен визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для
встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас Верховний Суд, проаналізувавши наведені заявником постанови, дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
У постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц сформульовано висновок про те, що враховуючи передбачений сторонами договору дарування сервітут, та обставина, що позивач після укладення спірного договору продовжує проживати у вказаній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов`язана з відсутністю волі дарувальника, чи помилки щодо природи спірного правочину.
У справі, що переглядається, сторонами договору дарування не встановлювався сервітут для дарувальника у спірному будинку.
У справі № 306/1473/16-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, вказав, що існування неприязних відносин з обдарованою на теперішній час не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника при укладені нею правочину у 2006 році та не може бути підставою для його скасування зі спливом значного періоду часу - десять років.
У справі, що переглядається, суди, визнаючи недійсним договір дарування, виходили з того, що ОСОБА_1 помилився щодо правової природи укладеного ним правочину.
Справа № 552/2526/16-ц стосувалась розірвання договору дарування квартири, тоді як у справі, що переглядається, позивач просив визнати недійсним договір з підстав, передбачених статтею 229 ЦК України, а отже, висновки сформульовані Верховний Судом у цій справі постанові є нерелевантними до спірних правовідносин.
У постанові від 21 грудня 2020 року у справі № 354/914/13-ц Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, тобто з інших підстав, ніж у розглядуваній справі.
У справі № 754/15344/18 суди встановили, що спірна квартира на час укладення оспорюваного правочину не була єдиним житлом позивача, а тому з урахуванням презумпції правомірності правочину, встановленої статтею 204 ЦК України, суди
обґрунтовано вважали, що підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає, оскільки позивачка розуміла значення своїх дій та спрямувала волевиявлення саме на вчинення договору дарування квартири своїм рідним сестрам.
У постанові від 01 лютого 2021 року у справі № 442/2196/19 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення попередніх інстанцій вказав на те, що суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення помилково зазначив, що до вимог про розірвання договору дарування застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Апеляційний суд виправив зазначену помилку, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальний строк позовної давності у три роки з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У справі, що переглядається, сторонами про застосування позовної давності не заявлялось, відповідно положення про позовну давність судами не застосовувалися.
Доводи заявниці про те, що суди у цій справі неправильно застосували положення статті 229 ЦК України замість положень статті 235 ЦК України, є безпідставними, оскільки положення статті 235 ЦК України (правові наслідки удаваного правочину) не можуть бути підставою для визнання недійсним договору. Встановлення ознак удаваності правочину, тобто вчинення сторонами правочину для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, має своїм наслідком не недійсність цього правочину, а застосування до наслідків такого правочину правил, які породжує прихований правочин.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування своїх позовних вимог вказував на те, що він помилився щодо правової природи укладеного ним правочину та його наслідків (а. с. 1 позовної заяви), а отже, суди правильно застосували норми матеріального права, виходячи з підстав заявленого позову.
Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 22 травня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний