Постанова
Іменем України
20 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 216/3424/16-ц
провадження № 61-1344св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2021 року у складі судді Кузнецова Р. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Барильської А. П., Зубакової В. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_2 , у якому просила:
- визнати незаконним непроведення з нею остаточного розрахунку у день звільнення та стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 75 132 грн;
- визнати незаконним наказ від 17 травня 2016 року № 15-к про звільнення її з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України та наказ від 03 січня 2016 року № 5/2-К про тимчасове відсторонення від виконання посадових обов`язків;
- поновити її на посаді продавця непродовольчих товарів;
- стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня ухвалення рішення у справі;
- визнати незаконними дії відповідача щодо невидачі їй трудової книжки у день звільнення, зобов`язати оформити трудову книжку належним чином та стягнути середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 04 березня 2013 року вона обіймала посаду продавця непродовольчих товарів у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_1 . При працевлаштуванні між нею як робітником та ФОП ОСОБА_2 укладений трудовий договір від 04 березня 2015 року № 04701300940, зареєстрований у Криворізькому міському центрі зайнятості.
За умовами трудового договору за виконання покладених на неї обов'язків роботодавець мав виплачувати їй мінімальну заробітну плату. Фактично востаннє заробітну плату вона отримала у грудні 2015 року за відпрацьований листопад 2015 року.
03 січня 2016 року вона вийшла на роботу, однак не була допущена до виконання трудових обов'язків, оскільки за вказівкою керівника магазину ОСОБА_3 , її та інших продавців ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ) відсторонено від роботи, а в магазині розпочалася інвентаризація товарно-матеріальних цінностей.
Згодом їй стало відомо, що згідно з наказом від 17 травня 2016 року № 15-к її звільнено з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
Вважає, що наказ про її звільнення є незаконним, оскільки вона не допускала прогулів. Крім того, при звільненні ФОП ОСОБА_2 не здійснила повного розрахунку, зокрема не виплатила заборгованість із заробітної плати та не видала належно оформлену трудову книжку.
У лютому 2017 року ФОП ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків, у якому просила стягнути з ОСОБА_1 половину встановлених збитків, завданих відповідачем як працівником під час виконання трудових обов`язків, у розмірі 3 959,50 грн.
Зустрічний позов ФОП ОСОБА_2 мотивовано тим, що 04 березня 2013 року ОСОБА_1 прийнято на роботу на посаду продавця непродовольчих товарів в магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 », її працевлаштування відбулося через Криворізький міський центр зайнятості.
02 червня 2015 року з ОСОБА_1 укладений договір про повну матеріальну відповідальність.
За результатами проведеної інвентаризації у магазині в період з 03 до 12 січня 2016 року встановлено нестачу майна на загальну суму 7 919,00 грн, привласненого, у тому числі ОСОБА_1 .
За фактом привласнення та розтрати майна, що перебувало у віданні ОСОБА_1 , у великих розмірах, вона звернулася із заявою до поліції про притягнення ОСОБА_1 та інших матеріально-відповідальних осіб до кримінальної відповідальності, однак їй роз`яснено, що правовідносини сторін мають цивільно-правовий характер, а тому підлягають вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Згідно з наказом від 22 квітня 2016 року № 14-к ОСОБА_1 звільнено з посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, факт прогулів підтверджується копіями табелів робочого часу, актами про прогули. Крім того, відповідно до розрахунково-платіжних відомостей за грудень 2015 року - січень 2016 року після звільнення ОСОБА_1 нараховано всі виплати та депоновано їх, оскільки особисто до роботодавця для їх отримання готівкою працівник не з`явилася. За лютий-травень 2016 року заробітна плата ОСОБА_1 не нараховувалася у зв'язку з її відсутністю на робочому місці. ОСОБА_1 також не з`явилася для отримання трудової книжки, запис про звільнення у якій відсутній, з огляду на те, що має вчинятися у Криворізькому міському центрі зайнятості за особистої присутності сторін трудового договору.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ФОП ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, в частині вирішення первісного позову мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог статей 147 149 КЗпП України. ОСОБА_1 не спростувала факту прогулу та не довела поважності причин її відсутності на робочому місці 13 січня 2016 року, а також у період з 14 січня 2016 року до 13 травня 2016 року. ФОП ОСОБА_2 довела, що починаючи з 13 січня 2016 року, роботодавець направляла на адресу позивача, як за місцем її реєстрації, так і за місцем проживання, рекомендовані листи з повідомленням про закінчення ревізії та запрошенням з`явитися на робоче місце, а у неможливості явки - повідомити про поважні причини відсутності на роботі, однак зазначені повідомлення поверталися адресанту у зв`язку із закінченням терміну зберігання. Відповідач вчинила усі залежні від неї дії з метою проведення з ОСОБА_6 остаточного розрахунку при звільненні, а також видачі їй трудової книжки. Так, у повідомленні від 17 травня 2016 року № 8 ФОП ОСОБА_2 доводила до відома ОСОБА_1 про її звільнення з посади та про те, що неотриману нею заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку депоновано, а отже, відсутня вина роботодавця у затримці видачі позивачу трудової книжки та проведенні з нею остаточного розрахунку при звільненні. У підготовчому засіданні 16 серпня 2019 року позивач отримала від ОСОБА_2 заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 5 676,16 грн.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ФОП ОСОБА_2 , суди виходили з недоведеності належними та допустимими доказами наявності вини саме ОСОБА_1 у нестачі товарно-матеріальних цінностей як підстави покладення на неї цивільно-правової відповідальності.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У січні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій вона просила скасувати рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2021 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року в частині відмови у задоволенні первісного позову та ухвалити у цій частині нове судове рішення про задоволення її позову, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилалася на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у:
- постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 про те, що «для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі»;
- постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц про те, що «звернення працівника, який в день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред`являлася). В такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред`явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати».
Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.
Справа надійшла до суду касаційної інстанції у квітні 2022 року.
У травні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ФОП ОСОБА_2 , в якому відповідач просила залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи касаційної скарги позивача не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що04 березня 2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений трудовий договір № 04701300940, зареєстрований у Криворізькому міському центрі зайнятості, за умовами якого ОСОБА_7 прийнято на роботу на посаду продавця непродовольчих товаріву магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташований за адресою: АДРЕСА_2 , з окладом у розмірі 1 150,00 грн на місяць. Час виконання робіт визначено з 08 год. 00 хв. до 19 год. 00 хв., перерва з 12 год. 00 хв. до 12 год. 30 хв., чотири дні робочі, чотири дні вихідні згідно з графіком. Відповідний запис внесено до трудової книжки ОСОБА_1
02 червня 2015 року між ФОП ОСОБА_2 та членами колективу магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1»: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , на підставі наказу від 02 червня 2015 року, укладений договір про колективну матеріальну відповідальність.
Наказом від 03 січня 2016 року № 5/1-К призначено проведення позапланової інвентаризації товарно-матеріальних цінностей в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» комісією у складі: ОСОБА_2 - директора (голова комісії), членів: ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . Строк проведення інвентаризації - з 03 січня 2016 року до 12 січня 2016 року. Причиною призначення інвентаризації визначена контрольна перевірка магазину на підставі доповідної записки ОСОБА_3 від 02 січня 2016 року, яка виявила відсутність товару на залишках. Під час проведення інвентаризації обов`язковою була присутність продавців ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , про що їх було повідомлено. На час проведення інвентаризації на підставі наказу від 03 січня 2016 року №5/2-К продавців магазину, в тому числі ОСОБА_1 , відсторонено від виконання посадових обов`язків. Факт відмови ОСОБА_1 від підпису в акті зафіксовано у присутності свідків.
ОСОБА_1 відмовилася від присутності під час проведення інвентаризації, залишивши приміщення магазину, що зафіксовано в акті від 03 січня 2016 року.
Згідно з порівняльною відомістю результатів інвентаризації товарно-матеріальних цінностей на 13 січня 2016 року за результатами інвентаризації фактичної наявності товарно-матеріальних цінностей, які знаходилися на відповідальному зберіганні для реалізації через роздрібну торгівельну мережу магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою: АДРЕСА_2 , встановлено нестачу на загальну суму 7 919,17 грн.
Згідно з актом від 13 січня 2016 року, продавці непродовольчих товарів ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не надали пояснень до протоколу засідання інвентаризаційної комісії від 13 січня 2016 року № 1 щодо обставин, які призвели до недостачі товарно-матеріальних цінностей, оскільки відсутні на робочому місці у магазині ІНФОРМАЦІЯ_1» за адресою: АДРЕСА_2 .
Відсутність позивача на робочому місці 13 січня 2016 року підтверджується також актом від 13 січня 2016 року.
Згідно з табелями обліку робочого часу ОСОБА_1 допустила прогули також 14, 19, 20, 21, 22, 27, 28, 29, 30 січня 2016 року; 1, 2, 3, 8, 9, 10, 11, 16, 17, 18, 19, 24, 25, 26, 27 лютого 2016 року; 1, 2, 7, 8, 9, 10, 15, 16, 17, 18, 23, 24, 25, 26, 31 березня 2016 року; 1, 2, 3, 8, 9, 10, 11, 16, 17. 18, 19, 24, 25, 26, 27 квітня 2016 року, 2, 3, 4, 5, 10, 11, 12, 13 травня 2016 року. Факти прогулів зафіксовано відповідними актами.
На адресу ОСОБА_1 направлялися листи з проханням надати докази поважності її відсутності на роботі, які поверталися з відміткою «за закінченням терміну зберігання».
Наказом ФОП ОСОБА_2 від 17 травня 2016 року № 15-к ОСОБА_1 звільнено з посади продавця непродовольчих товарів на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України з 13 січня 2016 року - за прогули без поважних причини, з виплатою компенсації за невикористану відпустку з 01 січня 2015 року до 13 січня 2016 року.
Того ж дня, ФОП ОСОБА_2 направила на адресу ОСОБА_1 повідомлення про звільнення її з посади, та що її заробітна плата та компенсація за невикористану відпустку депонована, а також звернулася до Криворізького міського центру зайнятості із заявою про неможливість провести з працівником ОСОБА_1 передбачений законодавством розрахунок при звільненні працівника у зв'язку з її відсутністю на роботі та про те, що її заробітну плату за січень 2016 року депоновано.
У підготовчому судовому засіданні 16 серпня 2019 року ОСОБА_1 отримала від ФОП ОСОБА_2 заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 5 676,16 грн.
З 25 вересня 2020 року ОСОБА_2 припинила підприємницьку діяльність як ФОП на підставі її власного рішення, з внесенням відповідного запису за
№ 20 227 006 000 4038 902 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов'язків, в апеляційному порядку не оскаржувалося та не переглядалося, а тому в цій частині у касаційному порядку не переглядається.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Аналіз наведених вище норм трудового законодавства дає підстави для висновку, що звільнення за прогул допускається за відсутності працівника на роботі виключно без поважних причин, однак у разі наявності поважних причин відсутності, таке звільнення недопустиме.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не спростувала факту прогулів та не довела поважність причин відсутності її на робочому місці з 13 січня 2016 року до 13 травня 2016 року (згідно з графіком її роботи), що підтверджується наявними у справі доказами, зокрема табелями обліку робочого часу та актами відсутності ОСОБА_1 на роботі. ФОП ОСОБА_2 як роботодавець дотрималася порядку накладення на працівника дисциплінарного стягнення, визначеного статтею 148 КЗпП України та неодноразово направляла на адресу ОСОБА_1 повідомлення з вимогою надати докази поважності її відсутності на роботі, які поверталися з відміткою «за закінченням терміну її зберігання».
Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 про те, що «для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі».
Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо цьому перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17).
Установивши, що ОСОБА_1 у період з 13 січня 2016 року до 13 травня 2016 року (робочі дні) була відсутньою на роботі, і не надала доказів на підтвердження поважності причин відсутності на роботі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням вимог трудового законодавстваю
Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 зводяться до незгоди з установленими судами попередніх інстанцій обставинами у справі та оцінкою доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд вважає необґрунтованими посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, про те, що «звернення працівника, який в день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред`явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП України (якщо така вимога раніше не пред`являлася). В такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП України настає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред`явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту, коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати», оскільки такий висновок стосується застосування правових норм, якими врегульовано відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні у разі доведення порушення прав працівника. Натомість, у справі, що переглядається суди встановили факт дотримання ФОП ОСОБА_2 вимог трудового законодавства при звільненні ОСОБА_1 з роботи.
Зважаючи на викладене, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 не спростовують законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволеннякасаційної скарги.
Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат, понесених нею у зв`язку з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
О. В. Ступак
В. В. Яремко