ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 червня 2024 року
м. Київ
справа № 235/343/23
провадження № 61-5433св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «Шахтобудівельна компанія»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Смаль Олег Павлович, на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року у складі судді Хмельової С. М.та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 березня 2024 року у складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Тимченко О. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Шахтобудівельна компанія» (далі - ТОВ «Шахтобудівельна компанія») про стягнення заробітної плати.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 01 серпня 2016 року він працює у відповідача електрослюсарем підземним 5 розряду.
09 березня2022 року на підставі Указу Президента від 24 лютого 2022 року він був призваний у Збройні Сили України під час загальної мобілізації.
Починаючи з 09 березня 2022 року до 18 липня 2022 року включно відповідач проводив нарахування і виплату середньої заробітної плати позивачу.
19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який вніс ряд суттєвих змін до КЗпП України. Серед ключових змін є те, що його положення скасували збереження середнього заробітку мобілізованим, на підставі чого відповідач помилково прийняв рішення зупинити нарахування та виплату позивачу середнього заробітку.
Норми частини третьої статті 119 КЗпП України на час його призову передбачали часовий проміжок виплати середнього заробітку - з часу призову до закінчення особливого період.
Зазначає, що воєнний стан не припинився, він за мобілізацією виконує свій обов`язок відповідно до статті 65 Конституції України, зміни які були прийняті до норм частини третьої статті 119 КЗпП України до нього не застосовуються, гарантії які він отримав від держави, він має право отримувати до встановленого терміну (настання обставини - закінчення воєнного стану і його демобілізація, або його звільнення).
На думку позивача рішення, яке прийняв відповідач, має розповсюджуються за своїм змістом на осіб, з числа робітників підприємства відповідача, які будуть мобілізовані після 18 липня 2022 року, часу коли зміни до закону набули законної сили.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість по виплаті середньої заробітної плати за період з березня
2022 року по час постановлення рішення судом, та зобов`язати відповідача в подальшому з часу стягнення середнього заробітку за рішенням суду, проводити нарахування та виплату середньої заробітної плати на час виконання державних або громадських обов`язків на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період на час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 березня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом (тобто з 19 липня 2022 року) роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади. Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні. Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок прийняття на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, від 20 березня 2018 року у справі № 520/5814/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України) та обгрунтовує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми статей що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»
від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року та яким внесено зміни у частину третю статті 119 КЗпП України, не відповідає вимогам статті 22 Конституції України, відповідно до якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Суди попередніх інстанцій не дослідили обставини щодо призову позивача на військову службу, не врахували, що Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-IX не підлягає застосуванню для громадян, зокрема позивача, призваних
на військову службу у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України до прийняття та набрання чинності цим законом. На думку позивача, враховуючи триваючу фазу війни та оголошений воєнний стан в Україні, слід вважати, що особливий період в Україні діє з 03 березня 2022 року, а за працівниками, призваними у березні 2022 року на військову службу у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, має зберігатися місце роботи, посада і середній заробіток.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами фактичні обставини справи
ОСОБА_1 з 01 серпня 2016 року працює у ТОВ «Шахтобудівельна компанія» електрослюсарем підземним 4 розряду з повним робочим днем на підземних роботах, з 07 лютого 2017 року електрослюсарем підземним 5 розряду з повним робочим днем на підземних роботах.
09 березня 2022 року ОСОБА_1 призваний у Збройні Сили України під час загальної мобілізації.
З матеріалів справи вбачається, підтверджується позивачем та відповідачем, що ОСОБА_1 до 18 липня 2022 року проводилась виплата середнього заробітку як мобілізованому.
Підставою для звернення позивача до суду стало припинення виплати середнього заробітку з 19 липня 2022 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня
1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У листі Міністерства оборони України № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року «Щодо особливого періоду» зазначено, що особливий період в Україні настав із 17 березня 2014 року на підставі Указу № 303/2014 та триває, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації на Сході України.
Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації
(17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу.
Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.
24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.
Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору.
Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації.
Згідно з частиною другою статті 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті
119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту».
Частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».
Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IXвідбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом (тобто з 19 липня 2022 року)роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади.
Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в статті 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою.
Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок прийняття на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі.
Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.
Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Висновки судів відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.
Доводи касаційної скарги про незастосування до спірних правовідносин частини третьої статті 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого
2022 року, колегія суддів відхиляє.
Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.
Відповідно до частини другої статті Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43 44 Конституції України.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік», передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно із частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року
№ 5-р/2018 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю.
У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року.
Оскільки положення частини третьої статті 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відповідач не порушив норми статті 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року, відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення частини третьої статті 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ».
Також зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що припинення виплати середнього заробітку звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими.
Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 28 червня
2023 року у справі № 753/12209/22, від 06 вересня 2023 року у справі
№ 204/10983/22 (провадження № 61-11200св23), від 14 вересня 2023 року
у справі № 332/1195/23 (провадження № 61-11828св23), від 14 вересня 2023 року у справі № 754/5488/22 (провадження № 61-6588св23), від 18 жовтня 2023 року
у справі № 639/3086/22 (провадження № 61-7027св23), від 01 листопада
2023 року у справі № 642/959/23 (провадження № 61-10909св23), 22 листопада 2023 року у справі № 711/5198/22 (провадження № 61-2999св23), від 08 грудня 2023 року у справі № 638/5055/22 (провадження№ 61-8486св23), від 08 лютого 2023 року у справі № 242/1792/22 (провадження № 61-9889св23) та інших.
Зазначене свідчить про існування практики Верховного Суду щодо єдиного застосування та тлумачення відповідних норм права у подібних правовідносинах, відтак доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 червня 2023 року у справі № 753/12209/22 є необґрунтованими.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду від 08 лютого
2022 року у справі № 755/12623/19, від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, від 20 березня 2018 року у справі № 520/5814/17, є необґрунтованими, оскільки зазначені постанови прийняті до набрання чинності Закону № 2352-IX, яким внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада» та у справах, де позивачі не є військовослужбовцями, тобто не є однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин та судами встановлено інші фактичні обставини, отже правовідносини у цих справах не є подібними.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності
від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,
від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Смаль Олег Павлович, залишити без задоволення.
Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара