№ 242/2767/16-ц

Постанова

Іменем України

07 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 242/2767/16-ц

провадження № 61-19475св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Резніченко Олена Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Опольський Анатолій Едуардович, на постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Халаджи О. В., Кішкіної І. В., Мірути О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Резніченко О. А., про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину.

Позовна заява мотивована тим, що 27 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 300 000 дол. США на строк два місяці.

У зв`язку з неповерненням ОСОБА_2 суми позики у строк, передбачений договором, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з боржника суми боргу, за результатами розгляду якої Дарницький районний суд міста Києва 18 березня 2016 року ухвалив заочне рішення у справі № 753/3528/16-ц та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 391 130 грн боргу.

Одночасно у справі № 753/3528/16-ц ухвалою від 18 березня 2016 року Дарницький районний суд міста Києва наклав арешт на будинок АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_2 .

Накладаючи арешт на нерухоме майно, суд виходив з того, що ОСОБА_2 може відчужити це майно, що у подальшому утруднить чи зробить неможливим виконання заочного рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року.

Позивач зазначає, що ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц 23 березня 2016 року направлено до Управління державної реєстрації Головного управління юстиції у місті Києві для виконання.

Проте, 25 березня 2016 року ОСОБА_2 відчужив спірний будинок на користь ОСОБА_3 (договір купівлі-продажу від 25 березня 2016 року).

ОСОБА_1 вказує, що договір купівлі-продажу від 25 березня 2016 року укладений ОСОБА_2 з метою ухилення від виконання судового рішення про стягнення з нього грошових коштів за договором позики та є таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив задовольнити його позовні вимоги та на підставі частини п`ятої статті 203, статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнати недійсним договір купівлі-продажу від 25 березня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 195373114101, застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені статтею 216 ЦК України, повернувши правовий статус будинку у первинне становище, а також вирішити питання про судові витрати.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , від 25 березня 2016 року, зареєстрований у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 195373114101) на ім`я ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом, недійсним.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивач довів на підставі належних та допустимих доказів укладення спірного правочину під час дії ухвали суду про накладення арешту на нерухоме майно, яке є предметом договору купівлі-продажу.

Відповідач ОСОБА_2 не спростував доводи ОСОБА_1 щодо того, що він є боржником позивача, оскільки зазначене підтверджується рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 05 листопада 2019 року у справі № 753/3528/16-ц, яке набрало законної сили.

Посилання відповідача ОСОБА_2 про те, що він не брав участь у справі під час розгляду заяви про накладення арешту на будинок та не був присутнім при постановленні ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц є безпідставними, оскільки його помилка щодо своїх прав та обов`язків стосовно права продажу будинку є істотною для вирішення питання щодо визнання правочину недійсним. Доказів на підтвердження того, що на час вчинення спірного правочину були відсутні відомості щодо обтяження нерухомого майна ОСОБА_2 не надав.

Оскільки ОСОБА_2 , укладаючи спірний правочин, помилився щодо обставин, які мають істотне значення, тому договір купівлі-продажу нерухомого майна від 25 березня 2016 року підлягає визнанню недійсним на підставі статті 229 ЦК України.

Суд позбавлений можливості вирішити питання про застосування наслідків недійсності правочинів, передбачених абзацем 1 частини першої статті 216 ЦК України, шляхом повернення правового статусу будинку у первинне становище, оскільки позивач не зазначив яким саме чином слід відновити становище, що існувало до порушення, з огляду на те, що у разі недійсності правочину частиною першою статті 216 ЦК України передбачено зобов`язання кожної із сторін правочину повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, чи відшкодувати вартість такого майна, а позивач не є стороною спірного правочину.

Постановою Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса КМНО Резніченко О. А. задоволено.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним правочину та стягнення судового збору скасовано й ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні таких позовних вимог.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. не була повідомлена належним чином судом першої інстанції про дату, час та місце судового засідання, оскільки суд надсилав їй повідомлення про розгляд справи на неналежну адресу.

Оскількиприватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. посилалася в апеляційній скарзі на порушення місцевим судом норм процесуального права щодо неналежного повідомлення про дату, час і місце засідання суду, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, тому заочне рішення Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення по суті позовних вимог.

Вирішуючи спір в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, суд першої інстанції не дослідив належним чином докази та не встановив наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним на момент його вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Зокрема, місцевий суд не здійснив запит для отримання інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто не встановив чи був накладений арешт на нерухоме майно, що є предметом оскаржуваного правочину, на час укладення договору купівлі-продажу від 25 березня 2016 року.

Разом з тим, приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. до апеляційної скарги додала докази, що на час укладення спірного договору не був накладений арешт на будинок на підставі ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц.

ОСОБА_1 не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема, що ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу будинку під час дії заборони на відчуження будинку.

Оскільки суд першої інстанції, при ухваленні рішення, порушив норми процесуального та матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, тому апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині та ухвалив нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про визнання правочину недійсним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 ,в інтересах якого діє адвокат Опольський А. Е., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу оскарження постанови апеляційного суду заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та постановах Верховного Суду: 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17 (провадження № 61-17966св19), від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17 (провадження № 61-10043св20).

Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах) як на підставу оскарження судових рішень. Заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо: прийняття апеляційним судом апеляційної скарги третьої особи на рішення місцевого суду, яким не порушено права останньої; прийняття апеляційним судом апеляційної скарги, за подання якої заявник сплатив судовий збір у розмірі меншому, ніж передбачено Законом України «Про судовий збір»; прийняття апеляційним судом як належний доказ неправдиві твердження заявника про, начебто, неотримання ним повідомлень суду про дату, час та місце засідання суду; застосування норм права у випадках умисного чи неумисного порушення частини першої статті 157 ЦПК України в період дії імперативу щодо негайного виконання судових рішень.

Касаційна скарга мотивована тим, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд не звернув увагу, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, яке набрало законної сили.

Правочин, направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Оскільки спірний договір купівлі-продажу вчинений на шкоду кредитора, тому він є фраудаторним. Апеляційний суд не звернув увагу, що застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

Апеляційний суд не провів аналіз обставин укладення спірного договору купівлі-продажу, зокрема, що правочин укладений через 8 днів після винесення ухвали Дарницького районного суду міста Києва від 13 березня 2016 року у справі № № 753/3528/16-ц про накладення арешту на нерухоме майно, яке є предметом спірного правочину.

Доводи інших учасників справи

У червні 2022 року приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.

При цьому зазначала, що за змістом касаційної скарги ОСОБА_1 наполягає на встановленні касаційним судом нових обставин справи, разом з тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та постановах Верховного Суду: 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17 (провадження № 61-17966св19), на які посилається заявник в касаційній скарзі, щодо застосування норм матеріального права не могли бути враховані судом апеляційної інстанції, оскільки, правовідносини не є подібними.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2021 року касаційну скаргу адвоката Опольського А. T., який зазначає, що діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Опольський А. Е., на постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року продовжено ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Опольський А. Е., строк для усунення недоліків касаційної скарги, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Селидівського міського суду Донецької області.

У лютому 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 27 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти в сумі 300 000 дол. США строком на два місяці до 27 грудня 2015 року.

Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики (справа № 753/3528/16-ц) позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 391 130 грн боргу та судові витрати.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц накладено арешт на будинок АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_2 з метою забезпечення виконання рішення суду по справі № 753/3528/16-ц.

Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2016 року, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Резніченко О. А.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 23 червня 2016 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задоволено. Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року скасовано і призначено справу до судового розгляду.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено, стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 7 391 130 грн та судові витрати.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2017 року - без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 05 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 27 жовтня 2015 року в розмірі 7 391 130 грн та судові витрати (справа № 753/3324/18).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції переглядав рішення місцевого суду в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А., про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за змістом касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду лише в цій частині вимог, тому Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у оскаржуваній частині та в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу, суд першої інстанції виходив з того, що спірний правочин вчинено під впливом помилки, зокрема ОСОБА_2 помилився щодо своїх прав та обов`язків стосовно права продажу будинку, що є істотною обставиною для вирішення питання щодо визнання правочину недійсним, оскільки доказів на підтвердження того, що на час вчинення договору купівлі-продажу були відсутні відомості щодо обтяження майна відповідачем ОСОБА_2 не надані.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, суд апеляційної інстанції, зокрема, виходив з того, що позивач не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, що спірний правочин укладений під час дії заборони відчуження нерухомого майна, яке є предметом цього правочину.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з указаним висновком апеляційного суду, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема з договорів та інших правочинів.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

У частині п`ятій статті 203 ЦК України зазначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Обов`язок діяти добросовісно поширюється на усі сторони дійсного правочину та особу, яка прийняла виконання (подібний висновок щодо двостороннього правочину викладно у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28цс20)).

У зв`язку з цим межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства та імперативним принципом щодо дій усіх учасників цивільних правовідносин (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність - це відповідність дій учасників цивільних правовідносин певному стандарту поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю, повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям та уявленням про честь і совість.

Частиною третьою статті 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Формулювання «зловживання правом» передбачає у собі певну суперечність. Так, особа, яка користується власним правом, має дозвіл на певну поведінку, а якщо її дія не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права (дія без права). Такі випадки трапляються, якщо особа діє недобросовісно, всупереч меті наданого їй права.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: 1) особа (особи) «використовувала / використовували право на зло»; 2) наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, у який потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); 3) враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах, або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18 (910/4866/21)).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов?язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом.

Використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди іншим учасникам цивільних правовідносин, задля приховування дійсного наміру сторін при вчиненні правочину є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню та за своєю суттю є «вживанням права на зло». За таких умов недійсність договору як приватноправова категорія є інструментом, який покликаний не допускати, або припиняти порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати.

Метою доброчесного боржника повинне бути добросовісне виконання всіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.

Подібні висновки зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).

У постанові Великої Палати Верховного Судувід 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом.

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище постанові вказала, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Отже, порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (частина третя статті 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен установити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення), і настання відповідних наслідків та у разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнено заборгованість за договором позики від 27 жовтня 2015 року у розмірі 7 391 130 грн.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц накладено арешт на будинок АДРЕСА_1 , власником якого був ОСОБА_2 , у зв`язку з тим, що останній може його відчужити, що в подальшому може утруднити чи зробити невиконання судового рішення про стягнення з нього заборгованості за договором позики.

Ухвала Дарницького районного суду міста Києва від 18 березня 2016 року у справі № 753/3528/16-ц про накладення арешту на будинок підлягає негайному виконанню з дня її постановлення, згідно з частиною першою статті 157 ЦПК України.

25 березня 2016 року ОСОБА_2 , на підставі договору купівлі-продажу, відчужив належний йому на праві власності будинок АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 .

Таким чином, на час укладення спірного договору ОСОБА_2 був боржником на підставі судового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 грошових коштів, тому, відчужуючи нерухоме майно, на яке могло б бути звернуто стягнення, він повинен був усвідомлювати, що внаслідок таких дій ухиляється від сплати боргу.

Крім того, боржник ОСОБА_2 міг передбачати негативні наслідки для себе у випадку невиконання судового рішення про стягнення боргу.

При цьому ОСОБА_2 не надав та матеріали справи не містять доказів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції обставини, зокрема відчуження боржником нерухомого майна, яке є предметом спірного правочину, за наявності судового рішення про стягнення з нього боргу за договором позики та під час дії ухвали суду про накладення арешту на це майно.

З огляду на встановлені у справі обставини, доводи ОСОБА_2 , що він не є боржником ОСОБА_1 , відхиляються як такі, що не підтверджуються належними доказами та спростовуються матеріалами справи.

Оскільки договір купівлі-продажу укладений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, за відсутності погашення таких вимог, такий договір містить ознаки фраудаторності.

Відчужуючи майно після виникнення зобов`язання з повернення суми позики ОСОБА_2 діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

За таких обставин, висновок апеляційного суду у зазначеній частині вимог не узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268//16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявник в касаційній скарзі, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21), яка прийнята після подання касаційної скарги та підлягає врахування при розгляді справи згідно зі статтею 400 ЦПК України, в яких зазначено, що договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора на підставі статей 203 215 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у оскарженій частині вимог, апеляційний суд не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування встановлених судом першої інстанції обставин щодо невідповідності договору купівлі-продажу положенням статей 203 215 ЦК України та зробив помилковий висновок про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку у зв`язку з недоведеністю позовних вимог.

Отже, рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам чинного законодавства та встановленим обставинам справи, норми матеріального права застосовані неправильно.

Водночас, не може залишатися в силі і рішення суду першої інстанції, оскільки воно ухвалене з порушенням норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

У апеляційній скарзі на заочне рішення Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. посилалася на те, що вона не була належним чином повідомлена про дату, час і місце судових засідань у суді першої інстанції.

Зазначені доводи приватного нотаріуса КМНО Резніченко О. А. підтверджуються матеріалами справи в яких наявні відомості про надсилання їй повідомлень про розгляд справи судом першої інстанції на адресу: АДРЕСА_2 , хоча дійсною адресою її знаходження є: АДРЕСА_3 .

Враховуючи те, що приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. не була належним чином повідомлена про дату, час і місце судових засідань у суді першої інстанції, остання обґрунтовувала свою апеляційну скаргу такими обставинами, які в силу вимог пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення, тому апеляційний суд зробив висновок, що заочне рішення Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року є таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права, та підлягає скасуванню.

Разом з тим, апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права при ухваленні судового рішення по суті позовних вимог.

За таких обставин заочне рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу не відповідають вимогам закону та підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині вимог.

Щодо доводів касаційної скарги, поданої на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах)

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо:прийняття апеляційним судом апеляційної скарги третьої особи на рішення місцевого суду, яким не порушено права останньої; прийняття апеляційним судом апеляційної скарги, за подання якої заявник сплатив судовий збір у розмірі меншому, ніж передбачено Законом України «Про судовий збір»; прийняття апеляційним судом як належний доказ неправдиві твердження заявника про, начебто, неотримання ним повідомлень суду про дату, час та місце засідання суду; застосування норм права у випадках умисного чи неумисного порушення частини першої статті 157 ЦПК України в період дії імперативу щодо негайного виконання судових рішень.

Проте, посилаючись на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник не наводить аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права в контексті спірних правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи, як і не наводить мотивованого обґрунтування того, як саме висновок щодо застосування норм процесуального права вплине на висновки судів, викладені в оскаржених судових рішеннях.

Ураховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволена, з огляду на недоведення заявником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Щодо клопотання приватного нотаріуса КМНО Резніченко О. А. про закриття касаційного провадження

У відзиві на касаційну скаргу приватний нотаріус КМНО Резніченко О. А. просить закрити касаційне провадження, посилаючись на те, що правові висновки щодо застосування норм права, які викладено у постановах Верховного Суду у справах № 369/11268/16-ц, № 755/17944/18, № 754/5841/17 та на які посилається заявник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, яка переглядається (пункт 5 частини першої статті 396 ЦПК України).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справах № 369/11268/16-ц, № 755/17944/18, № 754/5841/17 та у справі, яка переглядається, предмети, підстави позовів не є тотожними, разом з тим, правовідносини у порівнюваних ситуаціях є подібними.

Отже, висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та постановах Верховного Суду: від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 10 лютого 2021 року у справі №754/5841/17 (провадження № 61-17966св19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, підлягають врахуванню касаційним судом при перегляді цієї справи.

Оскільки ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Опольський А. Е., в касаційній скарзі посилається, зокрема, на висновки, викладені у постановах Верховного Суду, які прийняті у правовідносинах, що є подібними правовідносинам у справі, яка переглядається, тому відсутні підстави для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами першою - третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягав застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи наведені висновки, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення судів попередніх інстанцій - скасуванню із ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Резніченко О. А., про визнання правочину недійсним.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Згідно з частиною другою статті 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (частина перша статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову).

За подання позовної заяви немайнового характеру позивач у 2016 році мав би сплатити 0,4 розміру мінімальної заробітної плати (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання позову).

Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня 2016 року, у якому позивач подав позов, становив 1 378 грн (абзац четвертий статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік»).

З огляду на вказані приписи, розмір судового збору за подання до суду позовної заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу ОСОБА_1 слід було сплатити судовий збір у розмірі 551,20 грн.

При цьому слід зазначити, що згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Ставка судового збору за подання касаційної скарги на рішення суду - 200 відсотків ставки, яка підлягала сплаті при поданні позовної заяви, та лише щодо перегляду судового рішення в частині відповідних позовних вимог (оспорюваних сум) (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 та частини четвертої статті 6 Закону України «Про судовий збір» у редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, за змістом якої оскаржував постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, тому мав би сплатити судовий збір у розмірі 1 102,40 грн (551,20 х 200 % : 100 %).

Враховуючи, що Верховний Суд скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним з ухваленням нового рішення про задоволення позову в цій частині вимог, тому судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку із розглядом справи в цій частині у судах першої та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню йому відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в таких розмірах:за розгляд справи у суді першої інстанції - у розмірі 551,20 грн (які позивач мав сплатити за подання позовної заяви); за розгляд справи в суді касаційної інстанції - у розмірі 1 102,40 грн (які він мав сплатити за подання касаційної скарги), а всього 1 653,60 грн.

Керуючись статтями 141 396 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Резніченко Олени Анатоліївни про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Опольський Анатолій Едуардович, задовольнити частково.

Заочне рішення Селидівського міського суду Донецької області від 29 червня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Резніченко Олена Анатоліївна, про визнання правочину недійсним скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Резніченко Олена Анатоліївна, про визнання правочину недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 25 березня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Резніченко Оленою Анатоліївною, зареєстрований за № 245.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви та касаційної скарги по 826 (вісімсот двадцять шість) гривень 80 копійок з кожного.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук