Постанова
Іменем України
30 червня 2021 року
м. Київ
справа № 274/3561/17
провадження № 61-4773св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року у складі судді Корбут В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б, Шевчук А. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовомдо ФОП ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування наказу про звільнення, стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, видачу наказу та внесення нового запису до трудової книжки.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що з 19 жовтня 2016 року вона працювала у відповідача на посаді менеджера зі збуту з повною матеріальною відповідальністю.
У зв`язку зі створенням для неї ФОП ОСОБА_2 , як роботодавцем, нестерпних умов праці, вона 12 червня 2017 року подала заяву про звільнення з роботи за власним бажанням з 12 червня 2017 року.
Разом з тим, відповідач її заяву не задовольнив, встановивши двотижневий строк для відпрацювання, про що свідчить його резолюція на заяві про звільнення. Тому позивачка продовжувала виковувати свої трудові обв`язки.
04 липня 2017 року вона разом з іншими працівниками наполягала на тому, щоб з нею був проведений роботодавцем повний розрахунок за фактично відпрацьований час та вона була звільнена з роботи.
Проте, відповідач повідомив її, що в магазині була виявлена недостача, а тому заробітну плату за період з 12 червня 2017 року по 04 липня 2017 року вона не отримає.
Також ФОП ОСОБА_2 повідомив, що існує наказ від 13 червня 2017 року, відповідно до якого її звільнено з роботи 13 червня 2017 року, який вона нібито відмовилась підписувати, про що свідчить складений ним акт.
На підставі вищевикладеного, з урахуванням заяв про збільшення розміру позовних вимог, просила визнати недійсним та скасувати наказ від 13 червня 2017 року № 6-к, виданий ФОП ОСОБА_2 про її звільнення з посади менеджера зі збуту із 13 червня 2017 року, стягнути з ФОП ОСОБА_2 на її користь невиплачену заробітну плату у розмірі 3 200,00 грн за період роботи з 13 червня 2017 року по 04 липня 2017 року, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні із 05 липня 2017 року по 09 листопада 2019 у розмірі 101 883,00 грн та зобов`язати ФОП ОСОБА_2 видати новий наказ та внести новий запис до її трудової книжки про день звільнення станом на день фактичного розрахунку по заробітній платі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним та скасовано наказ від 13 червня 2017 року № 6-к ФОП ОСОБА_2 в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи менеджера зі збуту з 13 червня 2017 року згідно статті 38 КЗпП України за власним бажанням.
Зобов`язано ФОП ОСОБА_2 видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади менеджера зі збуту з 26 червня 2017 року згідно статті 38 КЗпП України за власним бажанням та внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 .
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за період роботи з 13 червня 2017 року по 26 червня 2017 року у розмірі 1 440,00 грн (без врахування податків та інших передбачених законодавством України платежів).
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20 000,00 грн.
В задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності незаконності наказу ФОП ОСОБА_2 про звільнення ОСОБА_1 з 13 червня 2017 року, оскільки остання після подання заяви про звільнення продовжувала працювати у відповідача та виконувала покладені на неї обов`язки, що є також підставою для стягнення з відповідача на користь повивача заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційні скарги.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 рокуапеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У березні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у вищевказаній справі в частині задоволених позовних вимог.
В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою ОСОБА_3 та витребувано матеріали цивільної справи.
16 квітня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
27 березня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року касаційна скарга ОСОБА_1 була визнана неподаною та повернута заявнику.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 19 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 і ФОП ОСОБА_2 , який використовува найману працю, був укладений трудовий договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язувалася виконувати роботу менеджера зі збуту, а ФОП ОСОБА_2 - оплачувати працю ОСОБА_1 у розмірі 1 450,00 грн на місяць.
Також 20 жовтня 2016 року між сторонами укладено договір № 3 про повну матеріальну відповідальність, за умовами якого ОСОБА_1 прийняла на себе повну матеріальну відповідальність, як за всі передані їй в установленому порядку підприємцем для роботи товарно-матеріальні цінності, документацію та інші необхідні документи на день підписання договору, так і за всі ті, що будуть надходити йому протягом всього терміну дії договору.
12 червня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ФОП ОСОБА_2 із заявою про звільнення з роботи з 12 червня 2017 року за власним бажанням, на якій міститься резолюція роботодавця - «з відпрацюванням два тижні».
У зв`язку із звільненням працівників (матеріально-відповідальних осіб): менеджера зі збуту ОСОБА_4 , менеджера зі збуту ОСОБА_1 , вантажника ОСОБА_5 та закриттям магазину з продажу будівельних матеріалів, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , ФОП ОСОБА_2 був виданий наказ від 12 червня 2017 року № 1 про проведення інвентаризації товарно-матеріальних цінностей. У даному наказі підписи вказаних працівників відсутні.
13 червня 2017 року відповідачем складено акт № 1 інвентаризації товарно-матеріальних цінностей та акт недостачі по товарно-матеріальним цінностям № 1, згідно яких виявлено недостачу на суму 2 120,00 грн. Дані акти також містять підписи лише ФОП ОСОБА_2 .
Відповідно до наказу від 13 червня 2017 року № 6-к, ОСОБА_1 звільнено з роботи менеджера зі збуту з 13 червня 2017 року за статтею 38 КЗпП України за власним бажанням та зазначено про виплату компенсації за невикористану відпустку з 19 жовтня 2016 року по день звільнення. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомилась 10 липня 2017 року.
13 червня 2017 року ФОП ОСОБА_2 разом із бухгалтером ДП «Автоцентр» Чернюк О. В. складено акт № 2 про відмову ОСОБА_1 ознайомитись із наказом про звільнення, отримати трудову книжку та розрахункові кошти.
Відповідно до книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них та відомостей на виплату грошей № 14 за червень 2017 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала трудову книжку та їй були виплачені грошові кошти в сумі 2 251,29 грн 10 липня 2017 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Оскільки рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року та постанова Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року в частині позовних вимог, у задоволенні яких судами відмовлено, у встановленому законом порядку в касаційному порядку не оскаржені, зазначені судові рішення у вказаній частині вимог в касаційному порядку не перевіряються.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Використання примусової праці забороняється.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України (тут і далі в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України однією з підстав припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38 39 КЗпП України).
За положеннями статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судами попередніх інстанцій на підставі наявних доказів встановлено, що ОСОБА_1 після написання заяви про звільнення з 12 червня 2017 року протягом двох тижнів продовжувала виконувати свої трудові обов`язки (працювати) менеджера зі збуту у ФОП ОСОБА_2 .
При таких обставинах, суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним та скасування наказу від 13 червня 2017 року № 6-к ФОП ОСОБА_2 в частині звільнення ОСОБА_1 з роботи менеджера зі збуту з 13 червня 2017 року згідно статті 38 КЗпП України за власним бажанням та про зобов`язання ФОП ОСОБА_2 видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади менеджера зі збуту з 26 червня 2017 року згідно статті 38 КЗпП України за власним бажанням та внести відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 .
Обґрунтованим також є висновок судів про стягнення на користь позивача невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки такі вимоги є похідними від основної вимоги.
При цьому, посилання у касаційній скарзі на те, що суди, надавши неналежну оцінку доказам у справі, невірно встановили обставини справи, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 400 ЦПК України. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. При таких обставинах суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
До аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справу № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги також зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року в оскаржуваній частині залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев