Постанова
Іменем України
11 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 278/1451/17
провадження № 61-1556св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: приватний нотаріус Житомирського районного нотаріального округу Демецька Світлана Леонідівна, публічне акціонерне товариство «Омега Банк», ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор-Плюс»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 11 жовтня 2018 року у складі судді: Зубчук І. В., та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року в складі колегії суддів: Талько О. Б., Коломієць О. С., Микитюк О. Ю.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до приватного нотаріуса Житомирського районного нотаріального округу Демецької С. Л., ПАТ «Омега Банк», ОСОБА_2 , про скасування нотаріальної дії та визнання недійсним іпотечного договору.
Позов мотивований тим, що 12 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 0501/02/08/88-015, згідно умов якого Товариство зобов`язувалось надати Позичальнику грошові кошти у розмірі 150 000,00 доларів США у вигляді кредитної лінії, що не поновлюється, з терміном повернення до 9 лютого 2018 року та сплатою 11,9 % річних за весь строк фактичного користування кредитом.
Для забезпечення належного виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору між ним та ВАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», 12 лютого 2008 року укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку належне йому майно: 1) житловий будинок АДРЕСА_1 ; 2) земельну ділянку площею 1 000 кв. м, що знаходиться в с. Зарічани Житомирського району Житомирської області, яку ОСОБА_2 придбав згідно договору купівлі-продажу від 14 лютого 2001 року. Даний правочин 12 лютого 2008 року був нотаріально посвідчений та зареєстрований. За згодою сторін предмет іпотеки було оцінено в 1 212 028 грн. ОСОБА_1 , як дружина позичальника і іпотекодавця ОСОБА_2 , дала згоду останньому на передачу вказаної нерухомості, що набута ними під час перебування у шлюбі, в іпотеку та на укладання будь-яких змін та доповнень до договору іпотеки.
Позивач вважала, що її права порушені, оскільки в порушення вимог пункту 92 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а також статті 18 Закону України «Про іпотеку», в іпотечному договорі відсутній опис земельної ділянки, достатній для її ідентифікації, а також реєстраційні дані предмета іпотеки. Окрім того, всупереч положенням статті 5 Закону України «Про іпотеку», у договорі не зазначено, що земельна ділянка зареєстрована у встановленому законом порядку як окремий виділений в натурі об`єкт права власності. Вказана обставина свідчить про те, що нотаріусом посвідчений іпотечний договір, який не містив істотних умов, що не узгоджується з вимогами законодавства. ОСОБА_3 також вказувала, що вона надавала згоду на укладення її чоловіком іпотечного договору, вважаючи, що зміст даної угоди буде відповідати вимогам законодавства. Однак, із текстом договору вона не була ознайомлена й не знала, що при передачі в іпотеку спільного сумісного майна буде порушене її право. Оскільки сторони іпотечного договору подали нотаріусу для нотаріального посвідчення іпотечний договір, в якому відсутні дані про те, що предмет іпотеки - земельна ділянка зареєстрована у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності і тому такий договір нотаріус не мала права посвідчувати, але зробила це і тому така нотаріальна дія, як нотаріальне посвідчення іпотечного договорі від 12 лютого 2008 року, а тому підлягає скасуванню. Скасування нотаріального посвідчення обумовлює визнання недійсним іпотечного договору.
ОСОБА_3 просила
скасувати нотаріальне посвідчення іпотечного договору від 12 лютого 2008 року, укладеного між ВАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», та ОСОБА_2 ;
визнати недійсним іпотечний договір від 12 лютого 2008 року, укладений між ВАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» , та ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Житомирського районного суду Житомирської області від 03 січня 2018 року третю особу ТОВ « Факторингова компанія« Вектор-Плюс», залучено до участі у справі як співвідповідача.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 11 жовтня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що передача в іпотеку вказаного житлового будинку та земельної ділянки відбулась за згодою дружини іпотекодавця - ОСОБА_1 . Нотаріус при внесенні запису щодо переданої позивачем в іпотеку земельної ділянки до Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна діяв відповідно до положень законодавства. Спірна земельна ділянка, на яку накладено обтяження за іпотечним договором від 12 лютого 2008 року, належала ОСОБА_2 у на підставі державного акту на право приватної власності на землю від 11 березня 2001 року, тому суд зробив висновок, що посилання позивача на необхідність реєстрації земельної ділянки ,як окремого виділеного в натурі об`єкту права власності відповідно до умов законодавства станом на 12 лютого 2008 року безпідставне. Посилання позивача на те, що приватним нотаріусом під час реєстрації в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 6578932 та № 6578946 не було зазначено кадастровий номер земельної ділянки, безпідставні, оскільки вимога щодо можливості передачі у заставу права на земельну ділянку лише за умови присвоєння їй кадастрового номера у порядку, визначеному законом, була внесена положеннями частини першої статті 133 ЗК України, відповідно до Закону України від 20 грудня 2011 року № 4188-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення контролю за укладенням договорів застави та іпотеки земельних ділянок та прав на них», що набрав чинності 13 січня 2012 року. Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного суду від 11 липня 2018 року по справі № 278/2508/16-ц.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 11 жовтня 2018 року без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що передача в іпотеку житлового будинку та земельної ділянки відбулась за згодою дружини іпотекодавця - ОСОБА_1 . При посвідченні іпотечного договору приватним нотаріусом був досліджений державний акт на право приватної власності на землю. Необхідні ідентифікуючі ознаки земельної ділянки, які були зазначені у державному акті, були вказані у тексті іпотечного договору. Згідно положень частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна. На час передачі в іпотеку вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 набув у встановленому законом порядку право власності на дане нерухоме майно й повторна реєстрація цього права у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» законодавством не передбачена. Окрім того, земельна ділянка була передана в іпотеку разом із розташованим на ній житловим будинком, адреса якого також зазначена у договорі. Та обставина, що у договорі не вказаний кадастровий номер земельної ділянки, не свідчить про обгрунтованість позовних вимог, оскільки на час посвідчення іпотечного договору законодавством не була передбачена вимога щодо передачі в іпотеку земельної ділянки лише з умови присвоєння їй кадастрового номера. Положення частини першої статті 133 ЗК України про те, що земельна ділянка або право на неї може бути передано у заставу лише за умови присвоєння земельній ділянці кадастрового номера, набули чинності лише 13 січня 2012 року.
Посилання в апеляційній скарзі на ту обставину, що при посвідченні іпотечного договору нотаріус повинна була зазначити координати поворотних точок меж даної земельної ділянки, а такої її рельєф, є безпідставним, оскільки законодавством не передбачений обов`язок нотаріуса досліджувати технічну документацію із землеустрою та зазначати наявну у ній інформацію в тексті договору.
Аргументи учасників справи
У січні 2019 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просила: оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову; стягнути судові витрати з відповідачів. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач надавала згоду на договір забезпечення, зі змістом іпотечного договору не ознайомлювалася та не надавала згоду на договір, який передбачає перехід права власності будинку до третіх осіб. Нотаріус ввела позивача в оману, діяла недобросовісно сказавши, що згода надається лише на договір забезпечення. На момент укладання та посвідчення іпотечного договору в Україні діяв Тимчасовий порядок ведення реєстру земель, затверджений згідно умов якого при реєстрації земельної ділянки вноситься кадастровий номер земельної ділянки. Іпотечний договір укладений з порушенням вимог чинного законодавства привів до кримінальних правопорушень зі сторони іпотеко держателя ТОВ ФК «Вектор плюс». У зв`язку з відсутністю ідентифікації земельної ділянки ТОВ ФК «Вектор плюс» зареєстрував за собою право власності на земельну ділянку з кадастровим номером, якого немає. Нотаріус мав можливість отримати інформацію щодо кадастрового номеру земельної ділянки, у разі відсутності такого номеру на документі, що посвідчує право на земельну ділянку.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що 12 лютого 2008 року між ВАТ «Сведбанк», яке є правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк», та ОСОБА_2 укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського районного нотаріального округу Демецькою С. Л., за умовами якого останній передав в іпотеку банку наступне нерухоме майно: житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку, площею 1 000,00 кв.м., яка розташована в с. Зарічани Житомирського району Житомирської області, та призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку.
Переданий в іпотеку житловий будинок належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконкомом Зарічанської сільської ради Житомирського району Житомирської області 5 жовтня 2007 року на підставі розпорядження голови Житомирської райдержадміністрації від 25 вересня 2007 року за №910, яке зареєстроване в КП «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради 29 жовтня 2007 року. У іпотечному договорі зазначено, що вказана земельна ділянка належить іпотекодавцю на підставі державного акта на право власності на землю серії ЖТ №08-12 №001023, виданого Зарічанською сільською радою 11 березня 2001 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14 лютого 2001 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №479.
28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» укладений договір факторингу, за умовами якого банк відступив фактору право вимоги за вказаним кредитним договором. Разом із відступленням прав вимоги за кредитним договором банк також відступив ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» й відповідні права за спірним іпотечним договором, що підтверджується змістом договору про відступлення прав за іпотечними договорами, укладеним 28 листопада 2012 року.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
У пункті 2 частини першої статті 49 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
Відповідно до статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року в справі № 278/2508/16-ц (провадження № 61-25251св18) зазначено, що «колегія суддів погоджується з висновком судів, що посилання позивача на те, що приватним нотаріусом при реєстрації в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за № 6578932 та № 6578946 не було зазначено кадастровий номер земельної ділянки, безпідставні. Вимога щодо можливості передачі у заставу права на земельну ділянку лише за умови присвоєння їй кадастрового номера у порядку, визначеному законом, була внесена положеннями частини першої статті 133 ЗК України, відповідно до Закону України від 20 грудня 2011 року № 4188-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення контролю за укладенням договорів застави та іпотеки земельних ділянок та прав на них», що набрав чинності 13 січня 2012 року. Отже, нотаріус при внесенні запису щодо переданої позивачем в іпотеку земельної ділянки до Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна діяв відповідно до вищевказаних положень законодавства».
Суди встановили, що передача в іпотеку житлового будинку та земельної ділянки відбулась за згодою дружини іпотекодавця - ОСОБА_1 при посвідченні спірного договору приватним нотаріусом був досліджений державний акт на право приватної власності на землю. Необхідні ідентифікуючі ознаки земельної ділянки, які були зазначені у державному акті, були вказані у тексті іпотечного договору. Окрім того, земельна ділянка була передана в іпотеку разом із розташованим на ній житловим будинком, адреса якого вказана у договорі.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков