17.04.2025

№ 280/5280/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 280/5280/23

адміністративне провадження № К/990/11402/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Білак М.В., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Запорізької обласної прокуратури на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року (суддя Калашник Ю.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року (колегія у складі суддів Іванова С.М., Чередниченка В.Є., Шальєвої В.А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути із Запорізької обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20 про поновлення ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області, починаючи з 20 лютого 2021 року до 03 серпня 2022 року у розмірі 410 190,84 грн.

Позов мотивовано тим, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року у справі №280/3788/20, ОСОБА_1 поновлено на посаді в Запорізькій обласній прокуратурі, однак попри те, що рішення суду в цій частині допущено до негайного виконання, позивача на посаді поновлено не було. Згодом Верховний Суд постановою від 04 серпня 2022 року скасував зазначені судові рішення й ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . На думку позивача, внаслідок протиправної бездіяльності Запорізької обласної прокуратури, що виразилися у невиконанні судового рішення, яке підлягало негайному виконанню, він набув право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період часу з 20 лютого 2021 року (наступний робочий день після проголошення рішення суду у справі №280/3788/20) до 03 серпня 2022 року (04 серпня 2022 року зазначене рішення скасовано судом касаційної інстанції).

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто із Запорізької обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20 про поновлення на посаді за період з 20 лютого 2021 року до 03 серпня 2022 року у розмірі 410 190,84 грн.

Вирішуючи спір, суд дійшов висновку, що період затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді тривав з 20 лютого 2021 року (наступний день від дати прийняття рішення суду про поновлення позивача на посаді, яке звернено до негайного виконання) до 03 серпня 2022 року (день, що передував ухваленню Верховним Судом постанови від 04 серпня 2022 року у справі №280/3788/20, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову) та з урахуванням положень частини шостої статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX (щодо незастосування під час воєнного стану статей 71-73 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) щодо святкових і неробочих днів), який набрав чинності з 24 березня 2022 року, становить 366 робочих дні. Беручи до уваги, що за змістом рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі № 280/3788/20, з урахуванням постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року, середньоденна заробітна плата позивача становить 1120,74 грн, суд визнав обґрунтованими його доводи, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за вказаний період, яку належить стягнути з відповідача, становить 410 190,84 грн (1120,74 х 366).

Крім цього, послуговуючись висновками Верховного Суду, суд першої інстанції відхилив посилання відповідача на відсутність вини Запорізької обласної прокуратури в затримці виконання судового рішення, зауваживши, що відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Суд також критично сприйняв аргументи відповідача про незастосовність до спірних правовідносин положень статті 236 КЗпП України з мотивів скасування рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі № 280/3788/20 у частині поновлення на роботі, оскільки з дня, наступного за днем ухвалення рішення у згаданій справі, у відповідача виник обов`язок негайно виконати рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді в Запорізькій обласній прокуратурі, проте, рішення суду виконане не було.

Щодо посилань відповідача на те, що позивач був працевлаштований в органах Запорізької обласної прокуратури, отримував заробітну плату, суд зауважив, що наведеними положеннями чинного законодавства не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру за певних обставин середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.

Суд апеляційної інстанції повною мірою погодився з висновками місцевого адміністративного суду, водночас, відповідаючи на ключовий аргумент скаржника про те, що рішення суду, яким позивача було поновлено на посаді, в кінцевому підсумку скасував суд касаційної інстанції й відмовив у задоволенні позову в цій частині, вказав на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 23 жовтня 2023 року в справі №420/10861/21, за якою у випадку затримки виконання рішення про поновлення на роботі факт подальшого скасування цього рішення в касаційному порядку не позбавляє особу права на отримання середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення та, відповідно, не звільняє роботодавця від обов`язку здійснити таку виплату. Зрештою, незастосування статті 236 КЗпП України порушує принцип обов`язковості судового рішення та нівелює процесуальний інститут звернення рішення суду до негайного виконання.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі, поданій з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), Запорізька обласна прокуратура просить рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Скаржник доводить, що наразі убачаються підстави для відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21 щодо застосування положень статті 236 КЗпП України у подібних правовідносинах, на який посилались суди в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі. Вказує, що на цей час судами розглядається значна кількість справ (зокрема. №280/5280/23, 280/5787/23, 280/6010/23, 280/6253/23, 280/5786/23, 280/7721/23 та ін.) з подібними правовідносинами, відповідачем у яких є Запорізька обласна прокуратура із загальною сумою позовних вимог, що перевищує 5000000 грн бюджетних коштів. Також, про виключність правової проблеми, на думку відповідача, свідчить відсутність сталої судової практики у спірних правовідносинах, а саме відмінність позицій суду у справі №420/10861/21 та у справах № 280/419/23. № 280/6424/22, № 280/5281/23 та № 280/5282/23.

Потребу відступити від висновку Верховного Суду в справі №420/10861/21 скаржник мотивує переважно тим, що, на його переконання, твердження Верховного Суду що «незастосування статті 236 КЗпП у подібних випадках здатне потурати невиконанню судових рішень» та «Інакше застосування статті 236 КЗпП може атакувати принцип обов`язковості судового рішення…» є виключно власним міркуванням/поглядом/трактуванням судом норм права та не підкріплене жодними належними та достатніми (для рішення суду) аргументами або приписами норм матеріального права.

На думку скаржника, висновок про те, що приписи статті 236 КЗпП України не містять у собі застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, у разі якщо у подальшому судове рішення буде скасоване судом вищої інстанції, взагалі нівелює саму мету оскарження судових рішень та сутність інституту змагальності, є оціночним судженням та має зворотній бік - що роботодавець зобов`язаний відповідати навіть за скасоване незаконне судове рішення.

Також вказує, що ухвалюючи спірні рішення у цій справі суди обох попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення статті 236 КЗпП України, зміст якої вимагає, щоб працівника було звільнено незаконно, натомість у цій справі встановлено, що звільнення позивача з посади відбулося на законних підставах, а тому підстави для його поновлення на роботі відсутні.

Решта наведених скаржником мотивів зводяться до того, що позивач не звертався із письмовою заявою про поновлення на роботі, не скористався правом на звернення до органів державної виконавчої служби, при цьому позивач був працевлаштований в Запорізькій обласній прокуратурі, де він обіймав посаду державного службовця (головного спеціаліста відділу міжнародно-правового забезпечення Запорізької обласної прокуратури) та отримував заробітну плату, що виключало можливість одночасно обіймати посаду прокурора, тому в межах спірних правовідносин відсутня вина Запорізької обласної прокуратури у затримці виконання рішення суду щодо поновлення позивача на посаді як і правові підстави для відшкодування йому середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у заявленому позивачем розмірі.

Позиція інших учасників справи

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому стверджує, що наведені у ній доводи є необґрунтованими, тому касаційна скарга не підлягає задоволенню, водночас рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року і постанова Третього апеляційного адміністративного від 29 лютого 2024 року є законними і обґрунтованими та такими, що не підлягають скасуванню або зміні.

Загалом мотиви позивача зводяться до того, що на цей час Верховний Суд у своїх постановах уже неодноразово надавав відповіді на всі ключові аргументи скаржника, судова практика щодо порушених відповідачем питань є усталеною і послідовною, водночас суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, врахували висновки Верховного Суду і не допустили порушень норм матеріального або процесуального права.

Рух касаційної скарги

25 березня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Запорізької обласної прокуратури.

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2024 року цю касаційну скаргу залишено без руху та надано заявникові десятиденний строк для усунення недоліків шляхом надання документу про сплату судового збору.

17 квітня 2024 року Запорізькою обласною прокуратурою подано заяву про усунення недоліків касаційної скарги до якої долучено документ про сплату судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Запорізької обласної прокуратури на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року в цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року задоволено клопотання відповідача та зупинено виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року, а також постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року у справі №280/5280/23 в частині стягнення з Запорізької обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20 про поновлення на посаді за період з 20 лютого 2021 року по 03 серпня 2022 року до закінчення перегляду в касаційному порядку

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2025 року справу призначено до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано рішення кадрової комісії № 2 за №225 від 09 квітня 2020 року про неуспішне проходження прокурором відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області ОСОБА_1 атестації за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснення повноваження прокурора;

- визнано протиправним та скасовано наказ прокурора Запорізької області №734к від 29 квітня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області з 06 травня 2020 року;

- поновлено ОСОБА_1 в Запорізькій обласній прокуратурі на посаді, рівнозначній посаді прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області, з 07 травня 2020 року;

- стягнуто із Запорізької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 07 травня 2020 року до 19 лютого 2021 року у сумі 298 340,54 грн;

- допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місць у розмірі 23 535,54 грн, а також в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді в Запорізькій обласній прокуратурі, рівнозначній посаді прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Запорізької області та з органів прокуратури Запорізької області, яку він обіймав станом на день звільнення з Прокуратури Запорізької області.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року у справі №280/3788/20, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 04 серпня 2022 року у справі №280/3788/20, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 15 вересня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Запорізької обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення з публічної служби, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовлено.

Разом із цим, судом встановлено, що рішення суду в частині поновлення позивача на роботі, Запорізькою обласною прокуратурою не було виконано.

Натомість, наказом прокуратури Запорізької області від 28 травня 2020 року №934к, ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Запорізької області (посада державної служби категорії «Б») за результатами добору шляхом укладення контракту з 28 травня 2020 року на період дії карантину та до дня визначення переможця за результатами відбору на цю посаду відповідно до законодавства.

Наказом Запорізької обласної прокуратури від 15 жовтня 2020 року №2028к, ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації прокуратури Запорізької області за угодою сторін з 15 жовтня 2020 року.

Наказом Запорізької обласної прокуратури від 15 жовтня 2020 року №2030к, ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Запорізької обласної прокуратури (посада державної служби категорії «Б») за результатами добору шляхом укладення контракту з 16 жовтня 2020 року на період дії карантину та до дня визначення переможця за результатами відбору на цю посаду відповідно до законодавства.

Наказом Запорізької обласної прокуратури від 14 липня 2021 року №1022к, ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Запорізької обласної прокуратури у зв`язку із закінченням строку дії контракту з 14 липня 2021 року.

Наказом Запорізької обласної прокуратури від 14 липня 2021 року №1033к, ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Запорізької обласної прокуратури (посада державної служби категорії Б) як таку, що успішно пройшла конкурсний відбір з 15 липня 2021 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права й акти їх застосування.

Стаття 129-1 Конституції України закріплює, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Відповідно до статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

За пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду, зокрема про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання (частина друга статті 372 КАС України).

Згідно з частиною восьмою статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Частиною першою статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» визначено, що порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100) нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивував свої висновки тим, що відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Вирішуючи спір, суди встановили, що період затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді тривав з 20 лютого 2021 року (наступний день від дати прийняття рішення суду про поновлення позивача на посаді, яке звернено до негайного виконання) до 03 серпня 2022 року (день, що передував ухваленню Верховним Судом постанови від 04 серпня 2022 року у справі №280/3788/20, якою скасовано рішення судів попередніх інстанцій та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову) та з урахуванням положень частини шостої статті 6 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» становить 366 робочих дні. Судами також установлено, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1120,74 грн. З огляду на наведені обставини, суди попередніх інстанцій констатували, що сума середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за вказаний період, яку належить стягнути з відповідача, становить 410 190,84 грн

Межі касаційного перегляду визначені статтею 341 КАС України. За правилами частини першої цієї статті суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційне провадження у цій справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме, у зв`язку з потребою перевірити умотивованість доводів скаржника про необхідність відступлення від висновку щодо застосування статті 236 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

У названій справі Верховний Суд, вирішуючи питання можливості застосування статті 236 КЗпП України за обставин, коли суд вищої інстанції скасовує судове рішення про поновлення працівника, зазначив, що незастосування статті 236 КЗпП у подібних випадках здатне потурати невиконанню судових рішень.

Також, подібне правозастосування сприяє негативній практиці, за якої роботодавець зволікатиме з виконанням рішення про поновлення особи на роботі допоки апеляційний суд не перегляне справу.

У цьому контексті Суд зауважив, що інститут звернення рішення суду до негайного виконання покликаний забезпечувати швидкий і реальний захист прав працівника. Цей інститут не заперечує можливості скасування в апеляційному порядку рішення, допущеного до негайного виконання, проте на стадії апеляційного оскарження віддає перевагу інтересам працівника.

Зрештою стаття 236 КЗпП України не містить у собі застереження про те, що скасування рішення про поновлення на роботі звільняє роботодавця від обов`язку оплатити працівнику вимушений прогул при затримці його виконання.

На основі цих обставин і міркувань Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21 дійшов висновку, що у випадку затримки виконання рішення про поновлення на роботі факт подальшого скасування цього рішення в апеляційному порядку не позбавляє особу права на отримання середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення та, відповідно, не звільняє роботодавця від обов`язку здійснити таку виплату.

Інакше застосування статті 236 КЗпП України, за позицією Верховного Суду, може "атакувати принцип обов`язковості судового рішення та здатне підважити процесуальний інститут звернення рішення суду до негайного виконання".

Варто зауважити, що на цей час Верховний Суд продовжує послідовно застосовувати наведений висновок з питання застосування статті 236 КЗпП України у справах з подібними правовідносинами, зокрема, у постановах від 24 жовтня 2023 року №420/10861/21, від 26 жовтня 2023 року №640/11509/21, від 19 грудня 2023 року №520/15896/21, від 27 червня 2024 року №380/1241/22, від 25 лютого 2025 року №640/17349/21, що вказує на усталеність зазначеної позиції Верховного Суду.

У контексті заявленої підстави для відкриття касаційної провадження Верховний Суд зазначає про таке.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

За приписами частини шостої статті 13 Закону "Про судоустрій та статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частиною п`ятою статті 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, Верховний Суд, як найвищий суд у системі судоустрою України, виконує важливу функцію формування правових позицій щодо застосування норм матеріального та процесуального права, чим забезпечує сталість і єдність судової практики. Такий підхід уніфікує правозастосування, що гарантує правову визначеність, послідовність у вирішенні спорів та передбачуваність правових наслідків для всіх учасників правовідносин.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність судової практики відіграє важливу роль у забезпеченні однакового застосування судом того самого закону в подібних справах щодо різних осіб, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності вирішення спірних ситуацій для учасників справи.

Верховний Суд в своїх рішеннях неодноразово зауважував, що відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.

У цьому контексті слід зауважити, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховний Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Іншими словами, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.

Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційного Суду України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Верховний Суд уважає, що правовий висновок щодо застосування статті 236 КЗпП України за обставин скасування судового рішення про поновлення працівника, викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21, є зрозумілим, однозначним та передбачуваним (прогнозованим), позиція Верховного Суду щодо застосування цього висновку в подібних правовідносинах є усталеною і послідовною.

Скаржник зі свого боку, не обґрунтовує існування наведених вище обставин, які мали б спонукати до зміни позиції Верховного Суду, натомість його мотиви зводяться до самої лише незгоди з таким правовим висновком, позаяк застосування цього висновку до спірних правовідносин мало наслідком ухвалення судом рішення не користь відповідача, що вочевидь не може слугувати достатньою підставою для відступу від нього.

Зокрема, у касаційній скарзі її автор висловлює незгоду з висновком про те, що приписи статті 236 КЗпП України не містять у собі застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, у разі якщо у подальшому судове рішення буде скасоване судом вищої інстанції. На його переконання, це взагалі нівелює саму мету оскарження судових рішень та сутність інституту змагальності, є оціночним судженням та має зворотній бік - що роботодавець зобов`язаний відповідати навіть за скасоване незаконне судове рішення. Крім цього, акцентує увагу на застосуванні в статті 236 КЗпП України словосполучення «незаконно звільненого», натомість за обставинами цієї справи звільнення позивача з посади відбулося на законних підставах, а тому підстави для його поновлення на роботі відсутні.

Простіше кажучи, ключові аргументи скаржника зосереджено довкола того, що скасування судового рішення, яким особу поновлено на посаді унеможливлює застосування статті 236 КЗпП України, оскільки зумовлює ситуацію, коли така особа вже не вважається звільненою незаконно або, іншими словами, зникають передумови для застосування статті 236 КЗпП України.

Разом із цим, передумови застосування статті 236 КЗпП України першочергово ґрунтуються на визначеному Законом обов`язку роботодавця негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі (частина восьма статті 235 КЗпП України, пункт 3 частини першої статті 371 КАС України), де рішення, яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання на рівні з рішенням, яке набрало законної сили (частина друга статті 372 КАС України), тобто йдеться про конституційний принцип обов`язковості судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України). Тим більше, у справах з приводу проходження публічної служби, де роботодавець зазвичай є суб`єктом владних повноважень і зобов`язаний у своїх діях та рішеннях керуватися частиною другою статті 19 Конституції України.

Верховний Суд неодноразово повторював, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю (див. постанову від 09 листопада 2022 року у справі №460/600/22). Стаття ж 236 КЗпП України за своєю суттю як раз установлює відповідальність за невиконання цих вимог у виді стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника. Подібні висновки Верховний Суд також раніше вже висловлював..

Таким чином, в основі «затримки виконання», про яку йдеться в статті 236 КЗпП України, перебуває саме нехтування роботодавцем наведеними правовими вимогами, що здатне мати для працівника наслідки у вигляді (зокрема, але не виключно) втрат від неотримання заробітної плати, неможливість працевлаштуватись тощо. Своєю чергою це означає, що зі скасуванням судового рішення про поновлення працівника, передумова застосування статті 236 КЗпП України не зникає, оскільки залишається факт порушення роботодавцем вимог Закону про негайне виконання судового рішення в цій частині та обов`язковість судового рішення.

Сама лише незгода з висновками суду про незаконність звільнення працівника та оскарження судового рішення із цих міркувань жодним чином не виправдовують порушення вказаних вимог Закону, тому доводи скаржника в означеній частині колегія суддів відхиляє.

Крім цього, на думку автора касаційної скарги, твердження Верховного Суду у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21 про те що «незастосування статті 236 КЗпП у подібних випадках здатне потурати невиконанню судових рішень» та що «інакше застосування статті 236 КЗпП може атакувати принцип обов`язковості судового рішення…» є виключно власним міркуванням/поглядом/трактуванням судом норм права та не підкріплене жодними належними та достатніми (для рішення суду) аргументами або приписами норм матеріального права.

Для відповіді на цей аргумент достатньо звернути увагу на обставини розглядуваної справи, де відповідач проігнорував вимоги закону як щодо обов`язку негайно виконати судове рішення про поновлення працівника на посаді, так і щодо обов`язковості рішення суду, тим самим чудово проілюструвавши доречність і влучність згаданих міркувань Верховного Суду.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника, якими він мотивував потребу відступити від висновку щодо застосування статті 236 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2023 року у справі №420/10861/21 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Із цього приводу колегія суддів зазначає, що на всі зазначені аргументи Верховний Суд неодноразово надав відповідь.

Зокрема в уже згаданій постанові від 09 листопада 2022 року у справі №460/600/22, Суд зазначав, що невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов`язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов`язання щодо поновлення працівника на посаді. Аналогічні висновки висловлені також Верховним Судом у постановах від 18 грудня 2023 року у справі №640/27278/21, від 19 жовтня 2023 року у справі № 380/8582/22 та багато інших.

У постанові Верховного Суду від 24 вересня 2021 року у справі №640/755/19 Суд також указав, що добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. У таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

У постанові від 05 грудня 2024 року в справі №360/4354/21 Верховний Суд , відповідаючи на аргумент Луганської обласної прокуратури стосовно того, що судове рішення про поновлення на роботі не могло бути виконано негайно, оскільки у період, коли позивач підлягав поновленню на посаді прокурора за рішенням суду, останній працював на посаді державної служби, що виключало можливість одночасно обіймати посаду прокурора, зазначив таке.

Аналіз положень статті 236 КЗпП України свідчить про те, що цією нормою закону установлено фінансову санкцію у вигляді виплати середнього заробітку за невиконання рішення про поновлення на роботі через бездіяльність роботодавця. При цьому законодавець, з огляду на імперативний припис щодо негайного виконання судового рішення, установлений статтею 235 КЗпП України і одночасно закріплений у статті 371 КАС України, виходив з того, що будь-яка бездіяльність з боку роботодавця є підставою для здійснення таких виплат незаконно звільненому працівнику, незалежно від причин невиконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі.

Таким чином, за висновком Суду, заявник [якого було працевлаштовано на посаді державної служби] має право на отримання компенсації, установленої статтею 236 КЗпП України, за весь період невиконання рішення суду про поновлення на посаді.

Крім того, працевлаштування позивача у період невиконання відповідачем обов`язку щодо виконання рішення суду про поновлення його на попередній роботі не може бути трансльоване на користь відповідача задля уникнення чи зменшення встановленої законом відповідальності.

Таку правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 05 жовтня 2023 року у справі №340/693/22, від 25 липня 2024 року у справі №360/6493/21.

Решта наведених скаржником доводів стосується підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, яка була єдиною підставою оскарження судових рішень, вказаною у касаційній скарзі.

Беручи до уваги викладене, Верховний Суд констатує, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування під час касаційного перегляду не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на положення статті 350 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Відповідно до частин першої і третьої статті 375 КАС України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскаржуваного судового рішення або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи результат касаційного перегляду, а також те, що ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2024 року зупинено виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року у справі №280/5280/23 в частині стягнення з Запорізької обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20 про поновлення на посаді за період з 20 лютого 2021 року по 03 серпня 2022 року до закінчення перегляду в касаційному порядку, то виконання названих судових рішень в цій частині підлягає поновленню.

Висновки щодо судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Запорізької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року в справі №280/5280/23 залишити без змін.

Поновити виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 11 вересня 2023 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29 лютого 2024 року у справі №280/5280/23 в частині стягнення з Запорізької обласної прокуратури середнього заробітку за час затримки виконання рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року у справі №280/3788/20 про поновлення на посаді за період з 20 лютого 2021 року по 03 серпня 2022 року.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

А.Г. Загороднюк

М.В. Білак

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду