№ 295/6213/19

Постанова

Іменем України

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 295/6213/19

провадження № 61-10830св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Житомирського апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С.,

Миніч Т. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що з

25 травня 1985 року до 08 квітня 2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Заочним рішенням Житомирського районного суду Житомирської області

від 08 квітня 2015 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано.

Під час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу

від 03 лютого 1996 року.

ОСОБА_1 зазначав, що на час звернення до суду з позовом він у квартирі не проживає, оригіналів чи копій будь-яких документів на квартиру не має, а відповідач у добровільному порядку відмовляється урегулювати питання реєстрації колишнього чоловіка у вказаній квартирі, що була придбана в період їх шлюбу за спільні кошти.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив поділити майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнавши за ним та за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частини квартири

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 12 березня

2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та придбане за кошти, отримані в дар від її матері за продаж іншої квартири; придбання майна за подаровані кошти підтверджується малим проміжком часу між дарування коштів і придбанням спірного майна (майно набуте на наступний день після продажу материної квартири), а також показами свідків; на момент придбання спірного майна сторони фактично не перебували у шлюбних відносинах, не вели спільного господарства, не мали спільного бюджету та не проживали разом; місце проживання позивача зареєстровано у будинку його матері, що підтверджує відсутність фактичних шлюбних відносин між сторонами, починаючи з 1987 року.

Крім того, суд першої інстанції вважав, що позивачем ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду з вимогою про поділ майна подружжя, оскільки шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано 08 квітня 2015 року, а з моменту припинення шлюбу між сторонами починається перебіг позовної давності.

У зв`язку з зазначеним, суд першої інстанції вважав відсутніми правові підстави для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 14 липня 2020 року рішення Богунського районного суду м. Житомира від 12 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину квартири

АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири

АДРЕСА_1 .

Рішення суду мотивовано тим, що спірна квартира була придбана за значно більшу суму грошових коштів, ніж квартира, яка була продана матір`ю відповідача, яка, до того ж, була не єдиним власником проданої квартири. Матеріали справи не містять нотаріально посвідченого договору дарування грошових коштів, укладеного між ОСОБА_2 та її матір`ю ОСОБА_3 , а тому відсутні підстави вважати, що спірне майно є особистою власністю відповідача.

ОСОБА_2 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, придбаного під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо застосування позовної давності, то апеляційний суд вважав, що перебіг строку позовної давності починається не з моменту розірвання між сторонами шлюбу, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права. Крім того, ОСОБА_1 участі у справі про розірвання шлюбу не брав, у матеріалах справи відсутні докази отримання позивачем судового рішення, а тому доводи ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності є необґрунтованими.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

21 липня 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 14 липня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Богунського районного суду

м. Житомира.

У жовтні 2020 року справу № 295/6213/19-ц передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що справу було розглянуто без належного повідомлення її про дату, час та місце судового засідання.

Апеляційний перегляд справи відбувся за відсутності її як відповідача та без направлення копії апеляційної скарги з ухвалою про відкриття провадження та призначення справи до судового розгляду. Вказане порушення позбавило її, як учасника процесу, скористатися своїм правом на відзив та безпосередню розгляді справи.

Крім того, посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував під час розгляду справи вимоги статей 22, 24, 29 КпШС, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, статті 57 СК України, та не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 578/168/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/3025/17-ц, від 26 червня 2019 року у справі

№ 641/5115/16-ц щодо спростування презумпції спільності майна подружжя.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 256 ЦК України 72 СК України щодо застосування позовної давності, оскільки не врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 26 квітня

2018 року у справі № 466/9338/16-ц, відповідно до якого при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

В ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2020 року вказано, що касаційна скарга ОСОБА_2 подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами першим, четвертим частини другої статті 389 ЦПК України, та подана в строк, передбачений статтею 390 ЦПК України.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , підписаний представником ОСОБА_4 , у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити та залишити без змін оскаржуване судове рішення.

Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, які є її суб`єктивним баченням та власною інтерпретацією доказів та обставин, що мають значення для справи.

Посилання на неповідомлення судом апеляційної інстанції відповідача про дату, час та місце судового засідання не відповідає дійсності, оскільки під час апеляційного слухання справи був присутній представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 .

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що з 25 травня 1985 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Шлюб між сторонами розірвано на підставі заочного рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 08 квітня 2015 року. (а. с. 2)

Відповідно до договору купівлі-продажу від 02 лютого 1996 року ОСОБА_3 (мати відповідача) та ОСОБА_6 продали, а ОСОБА_7 придбав квартиру АДРЕСА_2 . Сума договору становить

25 000 000,00 карбованців. (а. с. 44-45)

Згідно з договором купівлі-продажу від 03 лютого 1996 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 , посвідченого державним нотаріусом Першої житомирської державної нотаріальної контори Прімою Н. В., ОСОБА_2 купила квартиру АДРЕСА_1 . Сума договору становить 128 193 000,00 карбованців (а. с. 46)

Апеляційним судом також встановлено, що рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради народних депутатів № 22 від 19 січня 1987 року дозволено обмін належної частини житлової площі 15 кв. м ОСОБА_2 , яка проживає на АДРЕСА_3 , що складається із 2-х кімнат площею

30,0 кв. м, з ОСОБА_6 , яка поживає на АДРЕСА_4 , що складається із 1 кімнати площею 17,9 кв. м. (а. с. 89)

19 січня 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 купила в

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діяли від свого імені та як законні представники неповнолітньої доньки ОСОБА_9 , квартиру

АДРЕСА_4 . (а. с. 115)

Відповідно до довідки житлово-будівельного кооперативу «Полісся» у квартирі

АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_2 , дочка - ОСОБА_10 та онук ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_1 за вказаною адресою зареєстрований не був. (а. с. 47)

09 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернулася з заявою про застосування позовної давності у справі. (а. с. 36)

07 листопада 2019 року ОСОБА_1 подав до суду заяву про поновлення строку позовної давності. (а. с. 66)

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо посиланняОСОБА_2 на розгляд справи без належного повідомлення її про дату, час та місце судового засідання

Як на підставу оскарження постанови Житомирського апеляційного суду

від 14 липня 2020 року, ОСОБА_2 посилається на пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України, а саме: справу розглянуто за відсутності її як учасника справи, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання, що є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення ЄСПЛ у справі «GUREPKA v. UKRAINE» (No. 2), № 38789/04, § 23, від 08 квітня 2010 року).

Право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип та було б позбавлене сенсу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (TRUDOV v. RUSSIA, № 43330/09, § 25, 27, ЄСПЛ, від 13 грудня 2011 року).

Згідно з частиною третьою статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Згідно із частиною дев`ятою статті 128 ЦПК України суд викликає або повідомляє свідка, експерта, перекладача, спеціаліста, а у випадках термінової необхідності, передбачених цим Кодексом, зокрема у справах про видачу обмежувального припису - також учасників справи телефонограмою, телеграмою, засобами факсимільного зв`язку, електронною поштою або повідомленням через інші засоби зв`язку (зокрема мобільного), які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.

Таким чином, українське законодавство також передбачає інші форми повідомлення, крім надсилання рекомендованою кореспонденцією, наприклад, повідомлення за допомогою телефонного зв`язку.

ЄСПЛ встановлював, що коли національне законодавство передбачає можливість вибору засобів повідомлення, на національні суди все ще покладається обов`язок з`ясувати чи були їхні сповіщення про інші документи завчасно отримані сторонами та, за необхідності, внести відповідні відомості до тексту рішення (рішення у справі «Ганкін та інші проти Росії» (Gankin and Others v. Russia), заява № 2430/06 та інші, пункт 36, від 31 травня 2016 року).

Аналіз матеріалів справи свідчить про відсутність рекомендованого листа з повідомленням про вручення ухвали апеляційного суду про відкриття провадження та призначення справи до розгляду на 14 липня 2020 року відповідачу

ОСОБА_2 .

Разом із тим, колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_2 про позбавлення її права на подачу відзиву, оскільки 10 липня 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу (а. с. 128-132), який було враховано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Відповідно до протоколу судового засідання та технічної фіксації судового засідання від 14 липня 2020 року справа була розглянута апеляційним судом за участю представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 .

Про наявність повноважень адвоката Могильницького В. Ю. на представлення інтересів ОСОБА_2 у судах всіх інстанцій (без обмежень повноважень) свідчить ордер серії ЖТ № 065820 (а. с. 51). Проти повноважень свого адвоката відповідач не заперечує.

Відповідно до частини п`ятої статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Враховуючи те, що у цій справі представник відповідача був присутнім у судовому засіданні, тому відсутні підстави вважати, що відповідача було позбавлено можливості брати участь у судовому засіданні, у зв`язку із чим колегія суддів вважає, що принцип рівності сторін не порушено.

З огляду на зазначене, враховуючи те, що ОСОБА_2 подала до суду відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представник відповідача ОСОБА_5 брав участь у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції та у той же день наручно отримав копію оскаржуваного судового рішення, а отже, вона не була позбавлена права на доступ до суду, доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними та такими, що не відповідають дійсності.

Щодо суті спору

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що спірна квартира придбана 03 лютого 1996 року, тобто до набрання чинності СК України, тому, вирішуючи спір у цій частині, застосуванню до спірних правовідносин підлягають положення КпШС України, чинного на момент придбання спірного майна в період шлюбу, а не СК України, як помилково вважав суд апеляційної інстанції.

З огляду на вказане неправильне застосування норм матеріального права, а саме: застосування закону, який не підлягає застосуванню судом апеляційної інстанції, колегія суддів приймає доводи касаційної скарги в цій частині.

Разом із тим, щодо вирішення питання про поділ майна подружжя по суті спору колегія суддів погоджується із висновками апеляційного суду, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або у порядку спадкування, згідно з положеннями статті 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном). Аналогічні положення закріплено у пунктах 1, 2 частини першої статті 57 СК України.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними. Аналогічне положення закону закріплено у статті 70 СК України, на яку посилався суд апеляційної інстанції.

Таким чином, розглядаючи спори між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час придбання вказаного майна.

Відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке є об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути спільною сумісною власності за укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо один із подружжя вклав у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, придбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Конструкція норми статті 22 КпШС України , яка узгоджується з нормами статті 60 СК України, свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована, а один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі, в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України

від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду

від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі

№ 404/1515/16-ц, від 18 березня 2019 року у справі № 334/8276/15-ц, та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Як на спростування презумпції спільності майна подружжя, ОСОБА_2 посилалася на те, що спірна квартира була придбана нею за особисті кошти, отримані в порядку дарування від своєї матері, яка за день до цього продала свою власну квартиру. Крім того, задовго до моменту укладання спірного правочину, вони з чоловіком хоч і перебували в зареєстрованому шлюбі, проте разом не проживали, не вели спільного господарства. Позивач не був ніколи зареєстрований у спірній квартирі, що також, на думку відповідача, спростовує презумпцію спільності майна подружжя та вказує на те, що квартира

АДРЕСА_1 належить їй особисто.

Визнаючи спірну квартиру спільною сумісною власністю подружжя, апеляційний суд правильно виходив із того, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, оскільки ОСОБА_2 не надала належних і допустимих доказів на підтвердження факту належності квартири їй особисто, враховуючи, що на момент придбання квартири сторони перебували в зареєстрованому шлюбі. Судом не встановлено, а відповідачем не доведено обставин, на які вона посилалася, зокрема, що квартира була придбана за кошти, отримані в дар від її матері. Сам факт продажу квартири матері відповідача за день до придбання квартири, що є предметом позову у цій справі, не є безумовною підставою для того, аби вважати, що мати подарувала грошові кошти доньці із метою придбання нею особисто житла. При цьому суд враховував те, що ОСОБА_3 (мати відповідача) не була єдиною власницею квартири, яка відчужена 02 лютого 1996 року, а тому сума коштів, за яку була продана квартира ділилася між ОСОБА_12 та ОСОБА_6 (співвласник). Крім того, квартира АДРЕСА_1 придбана за значно більшу суму грошових коштів.

Судами не встановлено, а матеріали справи не містять нотаріально посвідченого договору дарування коштів, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , як того вимагала стаття 244 ЦК України (у редакції 1963 року, яка була чинна на час укладання договору купівлі-продажу). Таким чином, твердження ОСОБА_2 про придбання нею квартири за особисті кошти, отримані в дар, ґрунтуються виключно на припущеннях, що не може вважатися спростуванням презумпції спільності майна подружжя, як правильно вважав суд апеляційної інстанції.

Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що 19 січня 2001 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 (мати відповідача) купила в

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які діяли від свого імені та як законні представники неповнолітньої доньки ОСОБА_9 , квартиру

АДРЕСА_4 . А тому посилання відповідача на те, що задовго до укладання спірного договору сторони не вели спільного господарства, не проживали разом, з урахуванням того, що шлюб між сторонами розірвано

08 квітня 2015 року, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проживали однієї сім`єю із 1987 року, як такий, що не підтверджений належними та допустимими доказами.

Факт відсутності реєстрації ОСОБА_1 у спірній квартирі не свідчить, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 припинили спільне проживання з

1987 року.

Оскільки відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 578/168/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 161/3025/17-ц, від

26 червня 2019 року у справі № 641/5115/16-ц щодо спростування презумпції спільності майна подружжя, є безпідставними.

Так, у справах № 578/168/16-ц, № 161/3025/17-ц, на які в касаційній скарзі посилається ОСОБА_2 , Верховним Судом зроблено правовий висновок про презумпцію спільності майна подружжя, яка була врахована судом апеляційної інстанції у цій справі.

У справі № 641/5115/16-ц судами беззаперечно встановлено факт придбання спірного майна за особисті кошті одного з подружжя, тобто відповідачем належними та допустимими доказами спростовано презумпцію спільності майна подружжя, чого ОСОБА_2 у цій справі не доведено.

З урахуванням зазначеного, доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правового висновку, викладеного у постановах Верховного Суду, є безпідставними та свідчать про помилкове розуміння відповідачем норм права та релевантної практики Верховного Суду.

Щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин

У справі, що переглядається, 09 серпня 2019 року ОСОБА_2 звернулася з заявою про застосування позовної давності. (а. с. 36)

Відповідно до частини третьої статті 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 цього Кодексу у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права. Аналогічні за змістом положення містяться у статті

72 СК України.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, постановах Верховного Суду

від 12 серпня 2020 року у справі № 495/4057/17, від 26 квітня 2018 року у справі

№ 466/9338/16-ц, на яку, зокрема, посилається в своїй касаційній скарзі

ОСОБА_2 .

Враховуючи зазначені правові висновки, апеляційний суд обґрунтовано вважав, що доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності є безпідставними, оскільки перебіг строку позовної давності починається не з моменту розірвання між сторонами шлюбу, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження того, що з часу розірвання шлюбу вона заперечувала право позивача на спірне майно, тобто вона не довела обставин, які б могли вказувати на інший початок перебігу позовної давності.

Суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, врахував правові висновки щодо презумпції спільності майна подружжя та правильно визначився з характером правовідносин.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що застосування судом апеляційної інстанції норм СК України, замість КпШС України, не є підставою для скасування рішення суду, оскільки стаття 22 КпШС України, яка визначає правовий режим майна, що було придбано подружжям у період шлюбу, кореспондуються зі статтею 60 СК України. Тому таке формальне порушення не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду

від 10 жовтня 2018 року у справі № 742/2214/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 729/1170/16-ц, підстави для відступу від якого відсутні.

Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, з урахуванням підстав касаційного перегляду, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанціїщодо суті спору та, оскільки відповідачем не спростовано презумпцію спільності майна подружжя, спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті

400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров