ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2025 року
м. Київ
справа № 298/207/15
провадження № 61-4081св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство «Таскомбанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Дурдинець Руслани Юріївни на рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 22 вересня 2022 року у складі судді Лютянської М. С. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2024 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Мацунича М. В., Фазикош Г.В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є Акціонерне товариств «Таскомбанк» (далі - АТ «Таскомбанк»), звернулося до суду з позовом, у якому збільшивши позовні вимоги, просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь заборгованість за генеральним договором про надання кредитних послуг від 28 травня 2008 року № BL5025 у розмірі 236 915,87 дол. США.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ «Універсал Банк» посилалося на те, що 28 травня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», і ОСОБА_1 був укладений генеральний договір про надання кредитних послуг (далі - кредитний договір) та додаткові угоди до нього, за умовами якого банк надав позичальнику кредит на загальну суму 200 000,00 дол. США зі строком повернення 01 травня 2033 року.
Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку кредитору нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, кафе, загальною площею 450,6 кв. м, розташовану у АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,0193 га, кадастровий номер 2120881301:05:001:0001, в с. Волосянка.
Також для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором укладено договори поруки з такими поручителями: ОСОБА_2 (договори поруки від 28 травня 2008 року № 5025/1 та від 21 серпня 2008 року № 8334/1); ОСОБА_3 (договори поруки від 28 травня 2008 року № 5025/2 та від 21 серпня 2008 року № 8334/2).
У зв`язку з неможливістю виконання позичальником в повному обсязі зобов`язань за кредитним договором на умовах реструктуризації було внесено необхідні зміни до відповідних договорів і затверджено новий графік погашення.
Водночас у строки, визначені кредитним договором та індивідуальними угодами, ОСОБА_1 суми кредиту та процентів не повернула, у результаті чого виникла заборгованість за користування кредитними коштами.
У зв`язку з цим позивач просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Великоберезнянський районний суд Закарпатської області рішенням від 22 вересня 2022 року позов задовольнив. Стягнув солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користь АТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором від 28 травня 2008 року № ВL5025 у розмірі 236 915,87 дол. США. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є обґрунтованими і доведеними, оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 порушили взяте на себе зобов`язання за договором кредиту. При цьому факт наявності у відповідачів заборгованості перед позивачем у загальній сумі 236 915,87 дол. США доведений належними доказами.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Закарпатський апеляційний суд постановою від 16 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 і ОСОБА_2 залишив без задоволення. Рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 22 вересня 2022 року залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
При цьому апеляційний суд зазначив, що у спірних правовідносинах позасудове врегулювання шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося у 2021 року, а вимога про стягнення кредитної заборгованості пред`явлена в 2015 році, тобто така вимога не є наступною у розумінні частини шостої статті 36 Закону України «Про іпотеку», її не можна застосувати до спірних правовідносин.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У березні 2024 року представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвокат Дурдинець Р. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила рішення Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 22 вересня 2022 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2024 року скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 756/10266/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 643/18466/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16, від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що до закінчення розгляду цієї справи та ухвалення рішення Великоберезнянським районним судом Закарпатської області АТ «Таскомбанк» у 2021 році здійснив позасудове звернення стягнення на іпотечне майно, тому відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання боржником є недійсними.
Оскільки, в цій справі позасудове звернення стягнення на іпотеку мало місце до ухвалення рішенням судом першої інстанції, Закарпатський апеляційний суд мав врахувати ці обставини та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, адже в протилежному випадку матиме місце подвійне стягнення заборгованості за кредитним договором (суди стягнули заборгованість, яка вже погашена за рахунок іпотечного майна).
У квітні 2024 року АТ «Таскомбанк» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними й обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
29 травня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що 28 травня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір про надання кредитних послуг № BL5025, згідно з яким ОСОБА_1 надано кредитні послуги в рамках ліміту, встановленого в базовій валюті, в розмірі 200 000,00 дол. США з кінцевим терміном повернення 01 травня 2033 року.
Того ж дня на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за умовами якого іпотекодавець передав в іпотеку кредитору нерухоме майно, а саме: нежитлову будівлю, кафе, загальною площею 450,6 кв. м, розташовану у АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,0193 га, кадастровий номер 2120881301:05:001:0001, в с. Волосянка.
Також для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 28 травня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк» і ОСОБА_2 був укладений договір поруки № 5025/1.
У зв`язку з неможливістю виконувати в повному обсязі зобов`язання за кредитним договором на умовах реструктуризації в період із 30 березня 2009 року до 03 червня 2014 року було внесено необхідні зміни до договорів та затверджено новий графік погашення.
ОСОБА_1 умов договору не виконувала, не здійснювала обумовленого в договорі щомісячного мінімального платежу коштів банку, не повідомляла про причини невиконання зобов`язань.
Станом на 08 червня 2015 року виникла заборгованість в розмірі 236 915,87 дол. США, з яких: 179 631,56 дол. США - згідно з додатковою угодою від 28 травня 2008 року № BL5025/BL5025-K до кредитного договору від 28 травня 2008 року № BL5025, а саме: 145 956,80 дол. США - заборгованість за тілом кредиту; 3 822,89 дол. США - прострочена заборгованість за кредитом; 33 225,73 дол. США - відсотки та 449,03 дол. США - підвищені відсотки; 57 284,31 дол. США - згідно з додатковою угодою від 21 серпня 2008 року BL5025/BL8334-K до кредитного договору від 28 травня 2008 року № BL5025, а саме: 48 522,55 дол. США - заборгованість за тілом кредиту; 835,22 дол. США - прострочена заборгованість за кредитом; 8 683,58 дол. США - відсотки та 78,18 дол. США - підвищені відсотки.
29 квітня 2021 року між АТ «Універсал Банк» і АТ «Таскомбанк» укладено договір факторингу № НІ/11/2-Ф, за умовами якого фактор зобов`язується передати клієнту суму фінансування, а клієнт зобов`язується відступити факторові права вимоги за кредитними договорами в обсязі та на умовах, визначених цим договором. Крім того, 29 квітня 2021 року між АТ «Універсал Банк» і АТ «Таскомбанк» укладено договір про відступлення прав за договорами забезпечення.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Статтею 11 ЦК України (тут і далі -у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів: набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавство може пов`язувати з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України). Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.
З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб під час укладання договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49 ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема поручителі.
ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.
Статтею 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.
Нормами законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов`язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному (див. постанову Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 643/15333/15).
З урахуванням статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору та відсутності обмежень щодо множинності та способів забезпечення зобов`язання способами забезпечення кредитного договору у справі, яка переглядається, є іпотека нерухомого майна, застава, а також порука.
Зі змісту кредитного договору (з урахуванням усіх змін, внесених до договору) відомо, що виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором забезпечується іпотекою нерухомого майна та договорами поруки, укладеними з ОСОБА_2 , до якого заявлені вимоги в цій справі, і ОСОБА_3 .
У цій справі суди встановили, що внаслідок невиконання позичальником і поручителем умов кредитного договору виникла заборгованість, розмір якої є доведеним.
Водночас під час розгляду цієї справи іпотекодержатель у 2021 році здійснив позасудове звернення стягнення на іпотечне майно шляхом реєстрації права власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.
Отже, у зв`язку з неналежним виконанням позичальником кредитних зобов`язань банк під час розгляду цієї справи 01 листопада 2021 року звернув стягнення на предмети іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття його у власність та в подальшому 17 квітня 2023 року відчужив.
Згідно з доводами позивача реалізація права на звернення стягнення на предмет іпотеки не привела до повного задоволення його вимог за кредитним договором.
Отже, указане не свідчить про належне та повне виконання боржником основного зобов`язання, враховуючи таке.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У статті 3 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У частині другій вказаної норми права зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону (частина третя статті 36 Закону України «Про іпотеку»).
Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними (частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).
Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» були внесені зміни до статті 36 Закону України «Про іпотеку», серед яких є положення, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Як слідує з прикінцевих та перехідних положень, цей закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом, тобто 04 лютого 2019 року. Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.
У пунктах 99, 100 постанови від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у випадку, якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону № 898-IV щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) дійшла висновку, що, допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим самим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
З огляду на зазначене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року погодилася з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц (провадження № 61-22462св18) та від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), про те, що в разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними.
При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.
У постанові Верховного Суду від 15 травня 2024 року у справі № 643/15333/15 (провадження № 61-10094св23) у подібних правовідносин викладено правовий висновок такого змісту: «оскільки сторони забезпечили кредитне зобов`язання також й іншим способом - порукою, то застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» щодо недійсності наступних вимог кредитора у цій справі є неможливим. Тобто у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. Грошові кошти, отримані від реалізації предмета іпотеки, підлягають урахуванню при визначенні розміру заборгованості, яка підлягає стягненню з поручителя.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31 липня 2024 року у справі № 201/15087/14-ц (провадження № 61-5664св23), за обставинами якої мало місце звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку під час розгляду справи про стягнення заборгованості.
За таких обставин апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми статті 36 Закону України «Про іпотеку» у зв`язку тим, що вимога про стягнення кредитної заборгованості пред`явлена в 2015 році, тобто така вимога не є наступною.
Водночас у справі, що переглядається, установлено, що основне зобов`язання забезпечено іпотекою, а також декількома видами поруки шляхом укладення відповідних правочинів, за якими поручителі не є солідарними.
Позивач під час розгляду цієї справи звернув стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття його у власність та в подальшому відчужив.
Під час апеляційного перегляду справи позивач посилався на те, що реалізація його прав шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки не привела до повного задоволення його вимог за кредитним договором.
Таким чином, апеляційний суд повинен був надати оцінку розрахунку заборгованості, який банком станом на 08 червня 2015 року, та перевірити, чи є вказаний розрахунок обґрунтованим з урахуванням зазначення у ньому, у тому числі, відсотків, договірних/штрафних санкцій. Після вирішення питання обґрунтованості розміру заборгованості апеляційний суд повинен встановити чи не припинилася порука, зокрема відповідно до статті 559 ЦК України.
Крім того, враховуючи, що основне зобов`язання забезпечене іншою порукою, суд повинен дослідити питання, чи звертався кредитор з вимогами до іншого поручителя, та з`ясувати, чи погашена заборгованість в інших провадженнях та в якому розмірі, з метою встановлення дійсного розміру заборгованості, що підлягає стягненню з поручителя у цій справі.
Без встановлення зазначених обставин, що мають значення для правильного вирішення спору по суті, ухвалити законне і справедливе рішення неможливо.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України касаційний суд не має процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не може вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбаченихпунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.
Таким чином оскаржувана постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Дурдинець Руслани Юріївни задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 січня 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов