№ 2-1541/2008

Постанова

Іменем України

16 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 2-1541/2008

провадження № 61-10003св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Виконавчий комітет Дергачівської міської ради Харківської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Бутенко С. Б., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У червні 2008 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , Виконавчого комітету Дергачівської міської ради Харківської області про визнання долі домоволодіння.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2007 року (справа № 2-177/2007) визнано за ним право власності на новозбудований житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараєм літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожею за адресою: АДРЕСА_1 .

Довідкою КП «Інвенрос» від 05 лютого 2008 року підтверджено, що зазначені будівлі становлять 9/10 частини від всього домоволодіння, інша самостійна частина домоволодіння (будинок) складає 1/10 частини садиби. Оскільки відповідач не визнає його права на самостійно визначені будівлі, він змушений звертатися до суду.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати за ним житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараями літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожами, які зазначені в рішенні Дергачівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2007 року, як самостійно визнані (виділені) будівлі, що становлять 9/10 частини від садиби, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та належать ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 08 липня 2008 року у складі суді ОСОБА_4 позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараями літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожею, що зазначені в рішенні Дергачівського районного суду від 26 жовтня 2007 року (справа № 2-177/2007 р.) як самостійно визнані будівлі, що становлять 9/10 частини садиби, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості вимог.

У лютому 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 .

Скасовуючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що будь-яких даних, які б могли свідчити про те, що спірне домоволодіння є об`єктом права спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

ОСОБА_1 вже реалізував своє право на судовий захист, звернувшись у 2007 році до суду з позовом про визнання права на самовільно побудовані ним будівлі на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташоване спадкове домоволодіння.

Визнавши право на самовільно збудований житловий будинок літ. «Б-1», його власник ОСОБА_1 не вирішив питання щодо присвоєння йому нової адреси, тому фактично склалась ситуація коли на одній земельній ділянці, яка не сформована, тому в розумінні чинного законодавства не може розглядатись як окремий об`єкт нерухомого майна, розташовані два різних об`єкта нерухомості - однин - спадковий будинок, у якому проживає відповідач ОСОБА_2 , та другий будинок, на який за позивачем ОСОБА_1 визнано право власності в судовому порядку. Суд вказав, що положення статей 356-358 ЦК України не можуть бути застосовані для вирішення цього спору, оскільки житловий будинок літ. «Б-1» із прибудовами, сараями та зливною ямою не відносяться до об`єкта спільної часткової власності, а має одного власника ОСОБА_1 на підставі судового рішення, тоді як домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , - є спадковим майном і питання оформлення своїх спадкових прав сторони повинні вирішувати за нормами спадкового права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції констатував порушення при розгляді справи норм процесуального права, що призвело до порушення процесуальних прав ОСОБА_2 на участь у судовому засіданні та унеможливило їхню реалізацію.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що регулюють питання спільної часткової власності, а також норм права, що регламентують питання захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, обрання ефективного способу захисту прав і інтересів позивача у правовідносинах, що виникли.

Крім того, в уточненій редакції касаційної скарги міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу). Зокрема, представник заявника зазначає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

У 2007 році позивач звернувся до Дергачівського районного суду Харківської області про визнання права власності на самовільно збудовані будівлі на подвір`ї домоволодіння на АДРЕСА_1 .

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2007 року (справа № 2-177/2007) визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараями літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожею.

Рішення суду набрало законної сили.

Вдруге ОСОБА_1 звернувся до суду в червні 2008 року із заявою про визнання долі домоволодіння як самостійно виділеної частини садиби, в якій просив визнати за ним житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараї літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожею, які вказані в рішенні Дергачівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2007 року, як самостійно визнані (виділені) будівлі, що становлять 9/10 частини від садиби, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , та належать йому на праві приватної власності.

До вказаної заяви ОСОБА_1 приєднав рукописну довідку від 05 лютого 2008 року за підписом директора КП «Інвенрос», видану на адресу Дергачівської міської ради, за змістом якої будинок літ. «Б-1», веранда «б2», тамбур «б1», сараї «Д», «Г», зливна яма «Ж», огорожа №1-№2 за адресою: АДРЕСА_1 , складають 9/10 частини від усього домоволодіння.

Предметом спору є домоволодіння, розташоване на АДРЕСА_1 , власником якого на підставі договору дарування від 08 лютого 1980 року була ОСОБА_5

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є рідними братами, матір`ю яких була ОСОБА_5 (після повторного шлюбу - ОСОБА_7 ), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідачем ОСОБА_2 до нотаріальної контори подано заяву про прийняття спадщини на підставі статті 549 ЦК УРСР шляхом вступу у фактичне володіння спадковим житловим будинком, розташованим на АДРЕСА_1 , в якому він весь цей час проживає.

Правове обґрунтування

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Частинами третьою, четвертою статті 357 ЦК Українипередбачено, що співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна; співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 26 жовтня 2007 року, яке набрало законної сили, (справа № 2-177/2007) визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок літ. «Б-1» із верандою літ. «б», верандою літ. «б2», тамбуром літ. «б1», сараями літ. «Д», літ. «Г», зливною ямою літ. «Ж», огорожею, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, за ОСОБА_1 у судовому порядку визнано право власності на самочинно побудовані ним будівлі на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 .

Звертаючись вдруге із позовом, ОСОБА_1 просив визнати право на це ж саме майно, але із вказівкою на те, що це майно складає 9/10 від домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, та постановляючи нове рішення про відмову у позові, правильно виходив із того, що положення статей 356-358 ЦК України не можуть бути застосовані для вирішення цього спору, оскільки житловий будинок літ. «Б-1», з прибудовами не є об`єктами спільної часткової власності, а є власністю ОСОБА_1 , тоді як домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 є спадковим майном, заяву про прийняття спадщини подано, за встановленими у справі обставинами, подано відповідачем ОСОБА_2 . Тобто на одній земельній ділянці розташовано два об`єкта нерухомості із різним правовим режимом, які у своїй сукупності не складають спільний об`єкт, на який поширюється режим спільної часткової власності. Поділ спірного майна не є можливим із застосуванням порядку, визначено статтею 367 ЦК України.

Представник заявника у касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що регулюють питання спільної часткової власності, а також норм права, що регламентують питання захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, обрання ефективного способу захисту прав і інтересів позивача у правовідносинах, що виникли.

Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника, оскільки Верховний Суд неодноразово висловлювався щодо правильного застосування норм матеріального права, що регулюють відносини спільної часткової власності.

У касаційній скарзі заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції порушив принцип res judicata - принцип остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Верховний Суд відхиляє такі доводи заявника з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зробив висновок про те, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Однак якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для поновлення строку. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності).

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті її преамбули, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності») (рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», заява № 24465/04).

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.

У Доповіді щодо верховенства права Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), схваленій на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року, зазначено, що правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Устименко проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»), яка з огляду на положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами при розгляді справ як джерело права, повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного й обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, та підтверджується матеріалами справи, під час розгляду справи суд першої інстанції не направляв відповідачу ОСОБА_2 ані судову повістку про виклик до суду, ані копію судового рішення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 наполягав на тому, що не був обізнаний про існування цієї справи, участі в ній не приймавав, жодних заяв з проханням здійснювати її розгляд без його участі до суду не подавав та не складав. Судові повістки до нього не надходили, копію позовної заяви йому суд також не надсилав. Категорично заперечує, що складав та підписував заяву від 22 травня 2008 року про визнання позову, яка нібито посвідчена сільською радою.

Отже, враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства, встановлені фактичні обставини, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для поновлення строку на оскарження рішення суду першої інстанції.

Відсутність у матеріалах справи належного підтвердження поінформованості відповідача у встановленому законом порядку про розгляд справи, одночасне подання позивачем до суду 03 червня 2008 року разом із позовною заявою і заяви від імені відповідача про визнання позову від 22 травня 2008 року, вочевидь викликає сумніви у тому, що заява про визнання позову подана в передбаченому законом процесуальному порядку та є дійсною, також з огляду на те, що у тексті цієї заяви відсутня вказівка на реєстрацію відповідної дії секретарем міської ради.

Сукупність обставин цієї справи, як то: характер спору, подання до суду позивачем разом з позовною заявою і заяви про визнання позову від імені відповідача, відсутність у матеріалах справи підтвердження про належне повідомлення відповідача як про розгляд справи, так і про постановлене рішення, підтверджують обґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції про наявність підстав для поновлення відповідачу строку на апеляційне оскарження у цій справі.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 14 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний