№ 2-5479/11

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

місто Київ

справа № 2-5479/11

провадження № 61-3542св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач -ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі судді Андрієнко А. М. та касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року у складі судді Наборозняка М. І. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Березовенко Р. В., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2011 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у зв`язку із невиконанням умов попереднього договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2007 року у розмірі 681 526, 03 грн.

Позивач посилався на невиконання ОСОБА_2 умов попереднього договору від 25 грудня 2007 року про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0, 3727 га, у с. Новосілки Макарівського району Київської області за ціну 136 350, 00 грн, що еквівалентно 27 000, 00 дол. США. Згідно з умовами договору ОСОБА_2 зобов`язувався продати, а ОСОБА_1 придбати земельну ділянку, кадастровий номер 3222786101:01:013:0063.

У пункті 7 попереднього договору передбачено, що у разі відмови ОСОБА_2 від виконання своїх зобов`язань за цим договором, згідно зі статтею 571 ЦК України ця сторона зобов`язана сплатити подвійну суму завдатку, зазначеного у цьому договорі, а саме суму у розмірі 271 690, 00 грн, що є еквівалентом 53 800, 00 дол. США за курсом НБУ.

На підтвердження своїх намірів про наступне укладання договору ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 135 845, 00 грн, що еквівалентно 26 900, 00 дол. США за обмінним курсом на момент укладення попереднього договору.

Починаючи з 10 лютого 2008 року відповідач ухилявся від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, а 05 червня 2010 року - відмовився від його укладення.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

Відповідач відзив на позовну заяву не надав.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти, сплачені як завдаток, а також кошти у зв`язку із порушенням зобов`язання у загальному розмірі 428 845, 18 грн. Здійснено розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції керувався тим, що відповідач належним чином не виконав умови попереднього договору, а тому позивач має право вимагати повернення належних йому грошей у сумі завдатку та компенсації, передбаченої договором за невиконання попереднього договору.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року залишено без задоволення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2019 року повернуто заявникові без розгляду.

Повертаючи апеляційну скаргу без розгляду, суд апеляційної інстанції посилався на те, що враховуючи, що Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система на момент подання апеляційної скарги не розпочала своє функціонування, порядок подання апеляційних скарг регламентується ЦПК України в попередній редакції. Тобто, ОСОБА_2 потрібно звернутися із апеляційною скаргою до Київського апеляційного суду через Святошинський районний суд міста Києва.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції посилався на те, що укладений між сторонами попередній договір та угода про передачу завдатку є правомірними відповідно до положень статті 204 ЦК України, оскільки їх недійсність прямо не встановлена законом і вони не визнані судом недійсними. А тому відповідно до положень правочину відповідач має нести цивільно-правову відповідальність відповідно до положень цивільного законодавства та договорів за невиконання правочину.

Крім того, незважаючи на те, що ОСОБА_2 посилається також на пропуск позовної давності для подання такого позову, проте не заявляє про його застосування, що позбавляє суд апеляційної інстанції можливості застосувати положення частини четвертої статті 267 ЦК України. Неможливість застосування названої норми права обумовлюється ще і тим, що правопорушення відповідача має триваючий характер, а тому строк позовної давності, з точки зору суду другої інстанції, не сплив, відтак - пред`явлені позовні вимоги підлягають задоволенню. Окрім того, посилання апелянта на нікчемність правочину, відсутність його підпису у попередньому договорі, на переконання апеляційного суду, не є правовою підставою для зміни чи скасування судового рішення, оскільки ОСОБА_2 не надав суду належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів на підтвердження зазначених обставин.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги на ухвалу Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року

ОСОБА_2 у лютому 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просив ухвалу апеляційного суду скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що відсутність на час подання апеляційної скарги Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи не створює перешкоди учасникам судового провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті, відповідно, апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів. Зазначене, на переконання заявника, узгоджується із правовим висновком Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18).

Короткий зміст вимог касаційної скарги на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року

ОСОБА_2 18 грудня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами не враховано, що ніби то передана позивачем відповідачу сума є авансом, а не завдатком, що виключало право стягувати суму у подвійному розмірі. Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій ухвалено рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23 липня 2018 року у справі № 461/5297/16-ц (провадження № 61-22017св18), щодо застосування до договірних правовідносин правил про завдаток або аванс. Також не враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18). Відповідно до зазначеного висновку якщо відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, то це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви такого відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не була подана ним у суді першої інстанції.

Також, Верховним Судом зазначено, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, тобто таку заяву може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційні скарги не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалами Верховного Суду від 10 березня 2020 року та від 22 січня 2021 року відкрито касаційні провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2 , ухвалою від 07 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25 грудня 2007 року між сторонами укладено попередній договір про зобов`язання укласти договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0, 3727 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер: 3222786101:01:013:0062, що знаходиться у с. Новосілки Макарівського району Київської області, за ціною 136 350, 00 грн, що еквівалентно 27 000, 00 дол. США за курсом НБУ.

У пункті 7 цього правочину передбачено, що у разі відмови ОСОБА_2 від виконання своїх зобов`язань за цим договором, згідно зі статтею 571 ЦК України ця сторона зобов`язана сплатити подвійну суму завдатку, зазначеного у цьому договорі, а саме суму в розмірі 271 690, 00 грн, що є еквівалентом 53 800, 00 дол. США за офіційним курсом НБУ.

01 жовтня 2007 року між сторонами укладено угоду про передачу завдатку, відповідно до якої ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 135 000, 00 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Статтею 635 ЦК України передбачено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладено протягом строку (у термін), встановлений попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, і одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.

З огляду на викладене, на відміну від завдатку, аванс - це лише спосіб платежу. Він не виконує забезпечувальної функції, а виконує функцію попередньої оплати, яка підлягає поверненню у випадку невиконання зобов`язання.

Правила статті 570 ЦК України поширюються на випадки, коли договір було укладено, але одна із сторін ухиляється від його виконання.

Внесення завдатку як способу виконання зобов`язання може мати місце лише в разі наявності зобов`язання, яке повинно було виникнути на підставі договору купівлі-продажу.

Судом встановлено, що основний договір купівлі-продажу земельної ділянки між сторонами не укладено.

Ураховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що сума, зазначена у попередньому договорі від 25 грудня 2007 року, є завдатком, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених статтею 570 ЦК України, а саме не укладено договору купівлі-продажу. За наведених обставин сплачена сума є авансом.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду України від 13 лютого 2013 року у справі № 6-176цс12 та від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13, та у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 639/9339/16-ц (провадження № 61-513св18), від 01 вересня 2020 року у справі № 522/15584/17 (провадження № 61-18085св19), від 17 червня 2021 року у справі № 711/5065/15-ц (провадження № 61-18537св19).

Оцінка наявності заяви про застосування позовної давності до спірних правовідносин

Поза увагою суду апеляційної інстанції залишилася і та обставина, що відповідач у заяві про перегляд заочного рішення, поданій ним до суду першої інстанції у серпні 2018 року, посилався на пропуск позивачем позовної давності і зазначив про те, що ОСОБА_1 звернувся до суду із порушенням таких строків.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Отже, заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16, постановах Верховного Суду від 21 серпня 2018 року у справі № 0907/2-7453/2011 (провадження

№ 61-6321св18), від 20 вересня 2019 року у справі № 904/4342/18.

Отже, викладення позивачем заяви про застосування позовної давності у заяві про перегляд заочного рішення та апеляційній скарзі відповідає вимогам процесуального закону, проте суд апеляційної інстанції помилково зазначив, що відповідач не звернувся до суду належним чином із заявою про застосування позовної давності, за наявності таких умов.

Крім того, в оцінці доводів касаційної скарги щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності Верховний Суд врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18).

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Якщо відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, це є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Верховний Суд також врахував, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що відповідач не подав належної заяви про застосування позовної давності, зробив висновок, що суперечить попередньому, про те, що правопорушення відповідача має триваючий характер, а тому позовна давність не спливла.

Наведений висновок також є неправильним й тому, що згідно з умовами договору основний договір купівлі-продажу мав бути укладений до 10 лютого 2008 року. Відповідно, права позивача порушено саме 10 лютого 2008 року, оскільки договір не містить умов про можливість укладення основного договору після 10 лютого 2008 року у невизначений строк, отже висновки про триваюче порушення є безпідставними.

Отже, суди дійшли передчасних висновків про наявність підстав для задоволення позову. Суд апеляційної інстанції не врахував доводів, на які посилався відповідач, не усунув порушень, які допустив суд першої інстанції.

Ураховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу, не надали належної оцінки доказам, наданим сторонами, зокрема, умовам попереднього договору, у зв`язку із чим не встановили фактичні обставини, отже їх рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню у цій частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав нездійснення дослідження зібраних у справі доказів.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати викладене у цій постанові, надати оцінку наведеним доказам і відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону по суті.

Стосовно скарги на ухвалу Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року

У пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначено, що однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження судового рішення, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), на справедливий судовий розгляд, до якого також відноситься і право апеляційного оскарження.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (§ 25 рішення ЄСПЛ у справі «Delcourt v. Belgium» від 17 січня 1970 року та § 65 рішення ЄСПЛ у справі «Hoffmann v. Germany» від 11 жовтня 2001 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає, у першу чергу, те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Також у низці рішень ЄСПЛ закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

Так, у рішенні у справі «Скорик проти України» від 08 січня 2008 року, заява № 32671/02, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції якщо в національному правовому порядку існує процедура апеляції, держава має гарантувати, що особи, які знаходяться під її юрисдикцією, мають право у апеляційних судах на основні гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції. Мають бути враховані особливості провадження, що розглядається, та сукупність проваджень, що здійснювались у відповідності з національним правопорядком, а також роль апеляційного суду у них.

Апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

ЄСПЛ зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року «Воловік проти України», № 15123/03, § 45,).

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року «Дія 97» проти України», № 19164/04, § 47).

Отже, особа, яка подає скаргу, вправі очікувати застосування норм процесуального законодавства (статті 355 ЦПК України, підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України), які надають їй право як безпосереднього подання апеляційної скарги до апеляційного суду, так і подання апеляційної скарги через місцевий суд. Інше тлумачення норм процесуального законодавства матиме наслідком порушення судами статті 6 Конвенції в контексті права на справедливий суд.

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд бере до уваги постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 514/134/17 (провадження № 61-12112сво18). У цій постанові викладено такий правовий висновок: «Відсутність на даний час Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи не створює перешкоди учасникам провадження та апеляційному суду в поданні та прийнятті апеляційних скарг у паперовій формі безпосередньо до апеляційних судів».

Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права та застосовує засади судочинства, серед яких забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумні строки розгляду справи судом. Також згідно з частинами другою, третьою статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданнями цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права, пропорційність, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Застосування принципу пропорційності при здійсненні судочинства вимагає такого тлумачення підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, що б гарантувало особі право на безпосереднє звернення із апеляційною скаргою до апеляційного суду, яке визначене статтею 355 ЦПК України, оскільки держава не вправі обмежувати права особи без певної мети для захисту якогось суспільного інтересу.

Тому Верховний Суд встановив, що висновок апеляційного суду ґрунтується на помилковому тлумаченні підпункту 15.5 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України. Повертаючи апеляційну скаргу без розгляду, суд апеляційної інстанції виявив надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувана ухвала постановлена без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу потрібно задовольнити, оскаржувану ухвалу скасувати.

Водночас, враховуючи, що судове рішення, яке намагався оспорити заявник після постановлення оскаржуваної ухвали, вже переглянуто апеляційним судом по суті, Верховний Суд не встановив підстав для направлення справи до апеляційного суду для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року та касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 грудня 2011 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року задовольнити частково.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 30 січня 2020 року скасувати.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд по суті вимог до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко