ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 вересня 2020 року
м. Київ
справа №2а/0370/3414/12
адміністративне провадження №К/9901/25750/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Пасічник С.С.,
суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Луцької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Большакової О.О., суддів Глушка І.В., Макарика В.Я. від 07 квітня 2016 року у справі за позовом Луцької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Луцьк-Оздоббуд» та Закритого акціонерного товариства «Демидівська спеціалізована механізована пересувна колона-3» про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за нікчемним правочином,
В С Т А Н О В И В:
У жовтні 2012 року Луцька об`єднана державна податкова інспекція Волинської області Державної податкової служби (далі - позивач, Інспекція) звернулась до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Луцьк-Оздоббуд» (далі - відповідач 1, ТОВ «Луцьк-Оздоббуд»), Закритого акціонерного товариства «Демидівська спеціалізована механічна пересувна колона-3» (далі - відповідач 2, ЗАТ «Демидівська спеціалізована механічна пересувна колона-3»), в якому, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, просила: 1) стягнути з ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» в дохід держави 86464,26 грн. - одержаних ним за нікчемним правочином, а саме: договором купівлі-продажу нерухомого майна від 02 жовтня 2008 року, посвідченим Демидівською районною державною нотаріальною конторою за №1723; 2) стягнути з ЗАТ «Демидівська спеціалізована механічна пересувна колона-3» в дохід держави частину приміщення гуртожитку №9 (приміщення із 2-1 по 2-40) площею 476,3 м.кв., що знаходиться за адресою м. Луцьк, проспект Волі, 50 - одержаного ним за нікчемним правочином, а саме: договором купівлі-продажу нерухомого майна від 02 жовтня 2008 року, посвідченим Демидівською районною державною нотаріальною конторою за №1723.
На обґрунтування позовних вимог Інспекція зазначила, що у ході проведеної документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» з питань дотримання податкового законодавства за період з 1 квітня 2007 року по 31 грудня 2009 року було установлено, що 02 жовтня 2008 року між відповідачем 1 (продавцем) та відповідачем 2 (покупцем) був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, у відповідності до якого продавець продав частину приміщення гуртожитку №9 (приміщення із 2-1 по 2-40), що знаходиться за адресою: Волинська область, м. Луцьк, пр. Волі, буд. №50 , а покупець придбав вказане приміщення за ціною 86464,26 грн., з врахуванням податку на додану вартість (далі - ПДВ) в сумі 14410,71 грн., про що складено податкову накладну, суми податку за якою включено ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» до податкових зобов`язань за жовтень 2008 року.
За придбане нерухоме майно відповідач 2 частково розрахувався коштами в сумі 10000,00 грн., а частково взаємозаліком за угодою про переведення боргу в сумі 76464,26 грн.
Позивач вважає, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, вчинявся з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, порушує публічний порядок, адже ринкова вартість проданої частини приміщення гуртожитку №9 відповідно до звіту про вартість майна, проведеного ТОВ «Волинь-Експерт», становить 5024705,00 грн. без врахування ПДВ. Відтак, відповідачем 1 в особі директора ОСОБА_1 при відчужені майна на користь відповідача 2, де головою правління є ОСОБА_2 , було занижено об`єкт оподаткування податком на прибуток за 2008 рік в сумі 4952651 грн., а також занижено базу оподаткування ПДВ за жовтень 2008 року в сумі 4952651 грн., в результаті чого ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» не сплачено податок на прибуток в сумі 2476326 грн. та ПДВ в сумі 1981060 грн. Такі обставини, як зазначає позивач, були встановлені постановою Волинського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2010 року у справі №2а-2252/10/0370, яка набрала законної сили й якою стягнуто з ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» відповідні суми податкового зобовязання з ПДВ та з податку на прибуток.
Волинський окружний адміністративний суд постановою від 05 серпня 2013 року позов Інспекції задовольнив повністю; стягнув з ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» в дохід держави 86464,26 грн., одержаних ним за нікчемним правочином, а саме: договором купівлі-продажу нерухомого майна від 02 жовтня 2008 року, посвідченим Демидівською районною державною нотаріальною конторою за №1723; стягнути з ЗАТ «Демидівська спеціалізована механічна пересувна колона-3» в дохід держави частину приміщення гуртожитку №9 (приміщення із 2-1 по 2-40) площею 476,3 м.кв., що знаходиться за адресою м. Луцьк, проспект Волі, 50 , одержане ним за нікчемним правочином.
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вказані податковим органом обґрунтування власної позиції, обставини, встановлені в ході розгляду цієї справи та судовим рішенням у справі №2а-2252/10/0370, яке набрало законної сили, дають підстави для висновку про вчинення сторонами правочину з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Наявність у відповідачів при вчиненні правочину умислу щодо настання певних протиправних наслідків, що порушують публічних порядок, підтверджується матеріалами справи й є достатньою підставою для застосування санкцій, передбачених статтею 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України). При цьому суд дійшов висновку, що строки застосування адміністративно-господарських санкцій, встановлені частиною 1 статті 250 ГК України, не поширюються на спірні правовідносини, адже протиправна мета вчинення правочину з купівлі-продажу нерухомого майна полягає в завданні шкоди державі шляхом порушення встановленого порядку формування валових доходів та податкового зобов`язання з ПДВ, тому спірні правовідносини належать до сфери контролю органів державної податкової служби.
Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 квітня 2016 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог Інспекції.
Своє рішення суд апеляційної інстанції обґрунтував тим, що санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов`язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. При цьому, оскільки такі санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, вони є адміністративно-господарськими, адже відповідають визначенню, закріпленому у частині 1 статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України, а оскільки на момент звернення до суду та вирішення справи в суді першої інстанції такий строк закінчився, підстави для задоволення позовних вимог Інспекції відсутні.
Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, Інспекція подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, в якій просила його скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
У доводах касаційної скарги вказує на помилковість позиції апеляційного суду про те, що позивач при зверненні до суду із даним позовом мав дотримуватися частини 1 статті 250 ГК України, адже згідно частини 2 вказаної статті Кодексу її дія не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України (далі - ПК України) та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби. До того ж стверджує, що в порушення вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій; далі - КАС України) судом апеляційної інстанції при прийнятті рішення не взято до уваги постанову Волинського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2010 року у справі №2а-2252/10/0370, яка набрала законної сили й у мотивувальній частині якої судом встановлено нікчемність правочину, укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2 щодо купівлі-продажу нерухомого майна, його протиправний характер, який був спрямований на незаконне заволодіння майном держави, а тому є таким, що порушує публічний порядок. Вважає, що перебіг строку на звернення до суду з позовом про стягнення в дохі держави коштів, отриманих за нікчемним правочином, розпочався з 01 грудня 2011 року, тобто з моменту набрання законної сили рішенням суду у справі №2а-2252/10/0370.
Письмових заперечень на касаційну скаргу не надходило.
Справа передана до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України.
Переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про таке.
Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин; далі - ЦК України) встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Як вже зазначалося вище, Інспекція, звертаючись до суду із цим позовом, на обґрунтування своїх вимог, посилалась на те, що укладений між ТОВ «Луцьк-Оздоббуд» та ЗАТ «Демидівська спеціалізована механічна пересувна колона-3» договір купівлі-продажу нерухомого майна від 02 жовтня 2008 року не був спрямований на реальне настання правових наслідків, вчинявся з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, порушує публічний порядок, а тому просила суд стягнути з відповідачів кошти та майно, одержані за такою угодою.
На момент укладення між відповідачами згаданої угоди (02 жовтня 2008 року) ЦК України, який набрав чинність 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлював санкцій, аналогічних тим, які були встановлені статтею 49 Цивільного кодексу УРСР.
Разом з тим, такі санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов`язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, були встановлені ГК України.
Згідно частини 1 статті 207 ГК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
У відповідності до частини 1 статті 208 ГК України, якщо господарське зобов`язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов`язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов`язанням, а у разі виконання зобов`язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Положення статей 207 та 208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов`язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування таких санкцій необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Частиною 1 статті 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Відтак, оскільки санкції, передбачені цією частиною 1 статті 208 ГК України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частині першої статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГК України.
Аналогічна правова позиція викладена і, зокрема, в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а та від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11.
Частиною 1 статтею 250 ГК України встановлено, що адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Отже встановлені частиною 1 статті 208 ГК України санкції можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, тобто з дня виконання правочину.
Виходячи із встановленої обставини щодо виконання сторонами спірного правочину у жовтні 2008 року, правильним є висновок суду апеляційної інстанції, що початком перебігу зазначених у статті 250 ГК України строків є дата виконання правочину, а тому на момент звернення до суду із цим позовом у жовтні 2012 року та вирішення справи по суті закінчився встановлений вказаною статтею строк застосування адміністративно-господарських санкцій, що виключає можливість задоволення позовних вимог Інспекції.
Посилання ж контролюючого органу на внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Податкового кодексу України» від 02 грудня 2010 року №2756-VI до статті 250 ГК України зміни та доповнення її частиною 2, не спростовують правильності висновків апеляційного суду, адже вказані законодавчі зміни стосуються штрафних санкцій, розмір і порядок стягнення яких визначені ПК України та іншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи державної податкової служби та митні органи, тобто санкцій, стягнення яких не є предметом розгляду у цій справі.
Враховуючи наведене, зміст встановлених фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, а також приписи статі 341 КАС України, підстави для задоволення касаційної скарги Інспекції та скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.
Керуючись статтями 341 343 349 350 355 359 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Луцької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Волинській області залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2016 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.
СуддіС.С. Пасічник І.А. Васильєва В.П. Юрченко