№ 307/624/17

Постанова

Іменем України

25 березня 2020 року

м. Київ

справа № 307/624/17

провадження № 61-2390 св 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Тячівська міська рада Закарпатської області, ОСОБА_3 ,

треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Надія Михайлівна, Тячівська міська рада Закарпатської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року у складі судді Гримута В. І. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Куштана Б. П., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 .

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 та Тячівської міської ради Закарпатської області, треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання права власності на майно у порядку спадкування за заповітом.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 , який за життя на підставі заповіту від 16 травня 2005 року заповів їй та ОСОБА_3 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

Вона у встановленому законом порядку звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за заповітом, проте останній їй рекомендував звернутися до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно. Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської областівід 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 її позов було задоволено, визнано за нею право власності на вищевказану земельну ділянку у порядку спадкування за заповітом. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні її позову відмовлено.

Вона повторно звернулася до нотаріуса із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте їй було відмовлено через непред`явлення правовстановлюючого документу (державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року) про право власності спадкодавця - ОСОБА_6 - на земельну ділянку загальною площею 3,36 га.

У свідоцтві про смерть спадкодавця вказано його ім`я « ОСОБА_6 », а у державному акті на право власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, частину якої він заповів їй, ім`я вказано « ОСОБА_6 ». Таким чином, слід встановити, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_6 , є таким, що належить ОСОБА_6 .

З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просила судвстановити факт, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_6 , є таким, що належить ОСОБА_6 . Також просила визнати за нею на підставі заповіту від 16 травня 2005 року право власності на земельну ділянку площею 1,42 га, що належала ОСОБА_6 .

Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_2 .

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , треті особи: Тячівська державна нотаріальна контора Закарпатської області, приватний нотаріус Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Н. М., Тячівська міська рада Закарпатської області, про визнання заповіту удаваним і недійсним, встановлення нікчемності довіреності, встановлення нікчемності правочину та застосування до нього наслідків нікчемності, визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним і скасування його державної реєстрації, визнання державних актів на право власності на земельні ділянки недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_6 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати - ОСОБА_8 .

На момент смерті батька їй було 13 років, тобто, вона була малолітньою дитиною, унаслідок чого спадщину не оформляла. Після смерті матері вона довідалась про існування заповіту батька - ОСОБА_6 - від 16 травня 2005 року, складеного на користь ОСОБА_1 і ОСОБА_3 у частині земельної ділянки, загальною площею 2,84 га, яким спадкодавець заповів останнім кожному по 1,42 га земельної ділянки, розташованої на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

16 травня 2005 року ОСОБА_6 було складено нотаріально посвідчену довіреність, якою останній уповноважив ОСОБА_1 на розпорядження, у тому числі на продаж, обмін, зазначеної земельної ділянки. Вказана довіреність є недійсною, оскільки суперечить пункту 15 Перехідних положень ЗК України.

У вересні 2015 року за її заявою було відкрито кримінальне провадження за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 358 КК України, у зв`язку з підробкою невідомими особами заповіту від 16 травня 2005 року, складеного від імені ОСОБА_6 . У ході розслідування кримінального провадження було встановлено, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_6 існували відносини позики коштів. Постановою слідчого кримінальне провадження було закрито за відсутністю складу злочину.

Вважала, що вищевказаний заповіт від 16 травня 2005 року її батька не є особистим розпорядженням на випадок смерті, а волевиявлення не відповідало його внутрішній волі та не було вільним, оскільки він був складений для забезпечення виконання позикових зобов`язань перед ОСОБА_1 і ОСОБА_3 .

Таким чином, зазначений заповіт є удаваним правочином, який вчинено для приховання іншого правочину, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_3 фактично приховано незаконний договір про відчуження і перехід права власності (договір застави або купівлі-продажу) на земельну ділянку, призначення якої для товарного сільськогосподарського виробництва, тому її відчуження заборонено законом, унаслідок чого цей заповіт є недійсним.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року ОСОБА_3 набув право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, після смерті її батька. 15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на вищевказану земельну ділянку. На підставі рішення суду першої інстанції, яке при апеляційному перегляді було скасовано, за ОСОБА_1 було визнано право власності на спірну земельну ділянку площею 1,42 га, а 25 грудня 2008 року остання отримала державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.

Зазначені свідоцтво про право на спадщину за заповітом, державні акти на право власності на земельну ділянку є недійсними, оскільки на час смерті спадкодавця - ОСОБА_6 вона була малолітньою дитиною, а тому мала право на обов`язкову частку у спадщині, що не було враховано при видачі цього свідоцтва.

З урахуванням викладеного ОСОБА_2 просила суд визнати заповіт від 16 травня 2005 року, складений ОСОБА_6 , удаваним і недійсним; встановити нікчемність довіреності від 16 травня 2005 року, виданої ОСОБА_6 ; встановити нікчемність правочину, що вчинений ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , який передбачав відчуження та перехід права власності (договір застави, купівлі-продажу) спірної земельної ділянки та застосувати до нього наслідки нікчемності правочину; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 12 лютого 2007 року, видане на ім`я ОСОБА_3 та скасувати його державну реєстрацію; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 15 липня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_3 ; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 .

Ухвалою Тячівського районного суду Закарпатської області від 30 травня 2017 року позов ОСОБА_1 та позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження та присвоєно номер справи 307/624/17.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданий на ім`я ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину земельної ділянки площею 1,42 га, що розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області і належала ОСОБА_6 ( ОСОБА_6 ) на підставі державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалу суду від 22 травні 2017 року про накладення арешту на земельну ділянку в урочищі «Сурдик» площею 1,42 га, право власності на яку оформлено за ОСОБА_3 та земельну ділянку в урочищі «Сурдик» площею 1,42 га, право власності на яку було оформлено за ОСОБА_1 , після набрання рішенням законної сили скасовано.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після смерті спадкодавця - ОСОБА_6 - спадщину прийняла його дружина, яка є матір`ю ОСОБА_2 , - ОСОБА_8 , а саме будинок по АДРЕСА_1 й земельну ділянку, площею 0,92 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області, оскільки ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за спірним заповітом успадкували кожен по 1,42 га цієї земельної ділянки, яка була загальною площею 3,36 га. Спадкоємцем після смерті ОСОБА_8 є ОСОБА_2 , тобто остання прийняла спадщину, у тому числі на земельну ділянку площею 0,92 га, яка відповідає її обов`язковій частці у спадщині після смерті батька - ОСОБА_6 . Таким чином, безпідставними є доводи ОСОБА_2 про те, що спірним заповітом від 16 травня 2005 року, складеним спадкодавцем, її було позбавлено обов`язкової частки у спадщині.

Наявні підстави для визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку від 25 грудня 2008 року, виданого на ім`я ОСОБА_1 , так як він виданий останній на підставі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року, яке рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року було скасовано, тобто відпала правова підстава для його видачі.

Підстави для визнання нікчемною нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_6 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою площею 1,42 га, відсутні, так як відповідно до пункту 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю припинилося у день смерті ОСОБА_6 .

Оскільки ОСОБА_1 у позасудовому порядку не змогла оформити право на спадщину після смерті ОСОБА_6 , тому за нею слід визнати право власності на спадкове майно за заповітом від 16 травня 2005 року, а саме на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області. Вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту, що державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 25 червня 1999 року, виданий на ім`я ОСОБА_6 , належить ОСОБА_6 , задоволенню не підлягають, так як є загальновідомим фактом і не потребує доказування та обставина, що на території Закарпатської області імена ОСОБА_6 та ОСОБА_6 , а також ОСОБА_12 та ОСОБА_12 використовуються як тотожні. Крім того, у заповіті, складеному спадкодавцем - ОСОБА_6 , зазначено номер державного акту, на підставі якого йому належала спірна земельна ділянка.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 рокуапеляційна скарга ОСОБА_2 залишена без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що заповіт визнається недійсним, якщо суд прийде до переконання, що документ складено людиною, не здатною усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, чи заповідач перебував під чиїмось тиском, впливом обману, погрози насильства, якщо оформлення його було вимушеним, написаним під час небезпечної для життя хвороби або внаслідок важких обставин. Вищевказаних обставин у справі при складенні спадкодавцем - ОСОБА_6 - оспорюваного заповіту не встановлено, ОСОБА_2 на ці обставини не посилалась, проте заявила вимогу про визнання заповіту недійсним як удаваного правочину (стаття 235 ЦК України), що є неналежним способом захисту порушених прав. Спадкодавцем складено спірний заповіт за вісім місяців до смерті, який ним не змінювався, що також свідчить про існування в останнього вільного волевиявлення на вчинення таких дій. Посилання ОСОБА_2 на нікчемність нотаріально посвідченої довіреності від 16 травня 2005 року, якою ОСОБА_6 уповноважив ОСОБА_1 розпоряджатися земельною ділянкою, є безпідставні, оскільки згідно з пунктом 6 частини першої статті 248 ЦК України представництво за цією довіреністю у день смерті ОСОБА_6 припинилося.

Посилання ОСОБА_2 на те, що її обов`язкова частка складала 1/4, а не 1/8 частку спадкового майна, на увагу не заслуговують, оскільки після смерті ОСОБА_6 залишилося четверо спадкоємців за законом, а саме: дружина - ОСОБА_8 , донька - ОСОБА_2 , та дві дочки від першого шлюбу: ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 307/624/17 з Тячівського районного суду Закарпатської області.

У лютому 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2020 року справу за зазначеним позовом призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що у спадкодавця ОСОБА_6 існував борг перед ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , тобто між останніми існували правовідносини позики, на забезпечення яких ОСОБА_6 було складено заповіт на користь останніх, а це по суті є відчуженням земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що є порушенням пункту 15 розділу X Перехідних положень ЗК України. Таким чином, оспорюваний заповіт є недійсним, удаваним правочином, оскільки волевиявлення спадкодавця не було вільним, він був вчинений з метою приховання іншого правочину. Обов`язкова частка ОСОБА_2 у спадковому майні батька - ОСОБА_6 - становить 1/4 частка, а не 1/8 частка, тому що було лише двоє спадкоємців після смерті останнього, а саме вона та її мати - ОСОБА_8 , а не четверо, як помилково встановили суди, не навівши доказів прийняття спадщини.

Доводи осіб, які подали відзиви

У березні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подали відзиви на касаційну скаргу, які є аналогічними за замістом, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Положеннями ЦК України обмеження щодо складання заповіту лише на користь осіб, з якими спадкодавець пов`язаний сімейними чи родинними зв`язками, не встановлено. Також законом не передбачено, у зв`язку з якими обставинами (наявність боргу, дружні відносини, бажання надати матеріальну допомогу) спадкодавець може або не може складати заповіт на користь іншої особи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_6 від першого шлюбу мав двох доньок: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

За час фактичних шлюбних відносин з ОСОБА_8 у нього народилася донька - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

16 травня 2005 року ОСОБА_6 склав заповіт, на підставі якого заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 дві земельні ділянки, площею по 1,42 га, розташовані на території Тячівської міської ради Закарпатської області, передані йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с. 11, т. 2).

20 січня 2006 року ОСОБА_6 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, після його смерті залишилося спадкове майно, у тому числі земельна ділянка площею 3,36 га, розташована на території Тячівської міської ради Закарпатської області, з якої 2,84 га спадкодавець заповів ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , та житловий будинок АДРЕСА_1 .

У державному акті на право приватної власності на землю від 25 червня 1999 року, яким посвідчувалося право власності спадкодавця на вищевказану земельну ділянку, було вказано прізвище власника, як ОСОБА_6 .

04 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулась до Тячівської державної нотаріальної контори Закарпатської області із заявою про прийняття спадщини, отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_6

08 квітня 2016 року ОСОБА_1 отримала постанову нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки у неї, як спадкоємця, були відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності ОСОБА_6 на спадкове майно.

06 вересня 2006 року мати ОСОБА_2 - ОСОБА_8 - звернулася до приватного нотаріуса Тячівського районного нотаріального округу Закарпатської області Стойка Н. М. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_6 . У цій заяві зазначено, що спадкове майно складається із житлового будинку АДРЕСА_1 , відсутні спадкоємці, передбачені статтею 1261 ЦК України.

06 вересня 2006 року ОСОБА_8 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на зазначений вище житловий будинок. Вартість спадкового майна складає 44 199 грн.

12 лютого 2007 року на підставі вищевказаного заповіту ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.Вартість спадкового майна складала 8 211 грн 21 коп. згідно з довідкою про визначення грошової нормативної оцінки земельної ділянки від 23 листопада 2006 року.

15 липня 2008 року ОСОБА_3 отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року у справі № 2-671/07 позов ОСОБА_1 було задоволено, визнано за останньою право власності на земельну ділянку, площею 1,42 га, розташовану на території Тячівської міської ради Закарпатської області у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 .

На підставі вказаного судового рішення 25 грудня 2008 року ОСОБА_1 отримала державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 04 травня 2007 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

У статті 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до вимог статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

До оспорюваних заповітів за змістом частини другої статті 1257 ЦК України належать ті з них, які визнаються недійними за судовим рішенням на підставі встановлення того факту, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У цьому випадку має місце порушення вимоги дійсності правочину, яка передбачена частиною третьою статті 203 ЦК України.

Отже, оскільки заповіт є правочином, то до нього застосовуються загальні положення про правочини та положення про недійсність правочинів, з особливостями, які передбачені статтею 1257 ЦК України.

У підпункті 2 пункту 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» судам роз`яснено, що заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК України немає відповідного правила.

Відповідно до частини першої статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Таким чином, суди у порушення вищевказаних вимог закону не врахували, що при вирішенні спору щодо недійсності заповіту підлягають застосуванню, як положення статті 1257 ЦК України, так і положення статті 235 ЦК України, яка є спеціальною нормою права у правовідносинах щодо правочину, в якому існували вади волі одної з його сторін.

Суди, вказуючи про те, що ОСОБА_2 обрано неналежний спосіб судового захисту, не звернули уваги на таке.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина друга статті 5 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі права чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Таким чином, суди у порушення вищевказаних положень закону дійшли безпідставного висновку про те, що ОСОБА_2 обрано неналежний спосіб судового захисту порушених прав.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Суди у порушення зазначених вимог процесуального законодавства не звернули уваги на те, що сторонами визнано обставини у справі, а саме: надання ОСОБА_1 , ОСОБА_3 спадкодавцю - ОСОБА_6 - коштів у борг; неможливість останнім повернути ці кошти; надання спадкодавцем спірного заповіту на земельні ділянки, як гарантії повернення зазначеного боргу; неможливість скасування ОСОБА_6 спірного заповіту у зв`язку зі смертю, так як заповітом повернення боргу було відстрочено на 1 рік, а помер він через 8 місяців; орієнтовної відповідності, на думку ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , між розміром боргу та вартістю земельних ділянок.

ОСОБА_3 вказував про те, що передумовою оспорюваного заповіту було те, що він позичив ОСОБА_6 кошти, з терміном повернення через шість місяців. Проте останній кошти не повернув, а просив на рік відкласти повернення цих коштів, на забезпечення чого ОСОБА_6 було складено заповіт.

Крім того, судом першої інстанції безпідставно було відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні клопотання про витребування з Тячівського відділу поліції головного управління національної поліції у Закарпатській області матеріалів кримінального провадження № 12015070160001569, в якому досліджувались обставини посвідчення спадкодавцем заповіту, збирались докази, допитувались свідки.

Відповідно до пункту 15 розділу X Перехідних положень ЗК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України - власники земельних часток (паїв) не вправі до 01 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Таким чином, суди не врахували, що вказаним положенням ЗК України було встановлено мораторій на відчуження земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва. Оспорюваний заповіт складений спадкодавцем щодо земельної ділянки сільськогосподарського призначення, тобто в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження, оскільки він посвідчений на забезпечення отриманих спадкодавцем у позику грошових коштів.

З урахуванням наведеного, фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановити ці обставини, суди належним чином не дослідили доводи ОСОБА_2 про те, що у ОСОБА_6 існували боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , тобто між останніми існували правовідносини позики, на забезпечення яких спадкодавцем було складено спірний заповіт. Спадкодавець заповів останнім земельну ділянку сільськогосподарського призначення на забезпечення повернення позики, у період існування мораторії на відчуження такої земельної ділянки.

Досліджуючи позовні вимоги ОСОБА_2 про недійсність заповіту, апеляційний суд формально зазначив лише один узагальнюючий абзац, а саме про те, що обставин для недійсності заповіту, передбачених статтею 1257 ЦК України, не встановлено, ОСОБА_2 заявила вимогу про визнання заповіту недійсним як удаваного правочину (стаття 235 ЦК України), що не узгоджується зі способом захисту цивільного права у спірних правовідносинах.

Правової оцінки наданих сторонами доказів суд не здійснив.

Отже, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції.

Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справина новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 09 жовтня 2018 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 грудня 2019 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк