№ 308/10023/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 308/10023/17

адміністративне провадження № К/9901/5129/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді: Губської О.А.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 308/10023/17

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про стягнення заборгованості з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу та заборгованості з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Ужгородської міської ради на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 жовтня 2019 року (головуючий суддя Бедьо В.І.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя Попко Я.С., судді Сеник Р.П., Хобор Р.Б.),

ВСТАНОВИВ:

І. Суть спору

1. Позивач звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, у якому просив:

1.1. стягнути з відповідача на його користь заборгованість з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу за період з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року у сумі 103289,08 грн та заборгованість з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні з 27 листопада 2015 року по 29 вересня 2017 року у сумі 240167,16 грн, а всього 343456,24 грн.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з листопада 2010 року до листопада 2015 року він обіймав посаду міського голови міста Ужгорода. В указаний період Ужгородською міською радою VI скликання прийнято рішення від 24 лютого 2014 року за № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 », згідно з яким його усунуто із займаної посади достроково. Проте, розрахунок при звільненні проведено не було.

ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

2.1. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 8 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року, позов задоволено повністю.

2.2. Стягнуто з Ужгородської міської ради на користь позивача заборгованість з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу за період з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року в сумі 103289,08 грн та заборгованість з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні з 27 листопада 2015 року по 29 вересня 2017 року в сумі 240167,16 грн.

2.3. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на підприємство, установу, організацію покладено обов?язок провести повний розрахунок з працівником та виплатити всі належні йому при звільненні кошти. У разі невиконання такого обов?язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Ужгородською міською радою не виплачено позивачу при звільненні всі суми, належні до виплати, а саме: заробітну плату за час вимушеного прогулу та заборгованість з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні. Визначаючи розмір заборгованості з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу та заборгованості з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні, суд врахував постанову Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати». Суди погодилися з розрахунками, які проведено позивачем відповідно до наданої відповідачем довідки про середньоденний заробіток станом з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року та станом на час звільнення (листопад 2015 року), та відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. Крім того, суди дійшли висновку, що чинним законодавством встановлено тримісячний строк звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. В даному випадку на момент звернення позивача до суду з адміністративним позовом, виплата відповідачем середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу проведена не була, тобто остаточний фактичний розрахунок з позивачем проведений не був. Зазначене виключає можливість суду робити висновок про пропущення позивачем тримісячного строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України.

ІІІ. Касаційне оскарження

3. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Ужгородська міська рада звернулася з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.

3.1. В обґрунтування доводів касаційної скарги вказує, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту своїх прав, оскільки у нього виникли правовідносини не унаслідок порушених трудових прав, а унаслідок шкоди, заподіяної незаконним рішенням органу місцевого самоврядування. Зауважує, що у справі, яка розглядалася, суди помилково застосували положення частини другої статті 235 КЗпП України, статті 27 Закону України «Про оплату праці» та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. Судові рішення не містять зобов?язань щодо стягнень з Ужгородської міської ради середнього заробітку за час вимушеного прогулу на користь позивача. Відповідно і позовні вимоги позивача про стягнення заробітної плати за вимушений прогул та заборгованості з виплати середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставними, оскільки відсутні і до тепер підстави вважати суму заборгованості належною до виплати позивачеві як заборгованість за вимушений прогул в Ужгородської міської ради. Зазначає, що незважаючи на те, що такі судові рішення не підлягають примусовому виконанню, позивач видав розпорядження від 26.11.2014 року № 271-р про те, що він приступає до виконання обов?язків міського голови з 26.11.2014 року, чим сам себе поновив на посаді міського голови. З цього часу і до його звільнення позивачу нараховувалася заробітна плата на посаді Ужгородського міського голови. Вказує на те, що розпорядженням 26.11.2015 року № 151-рк позивачу оформлено звільнення з посади Ужгородського міського голови з 26.11.2015 року у зв?язку із закінченням строку повноважень. При звільненні позивача з ним було проведено повний розрахунок з урахуванням компенсації за невикористану відпустку. Вважає відсутніми підстави для виплати позивачу заробітної плати за вимушений прогул в Ужгородської міської ради. Звертає увагу, що з аналізу норм статей 232 235 КЗпП України вбачається, що безпосередньо судами розглядаються спори, зокрема, про оплату за час вимушеного прогулу. Таким чином, за твердженням відповідача, тільки невиконання рішення суду про стягнення на користь звільненого працівника недоплаченої заробітної плати за вимушений прогул є підставою для покладення на власника або уповноважений ним орган відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, за весь період невиплати цієї заробітної плати, оскільки вимоги звільненого працівника щодо її виплати є трудовим спором і регулюються нормами трудового права.

4. Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача, за змістом якого висловив незгоду з викладеними останнім в скарзі доводами та повідомив свою думку про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову повністю, просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

IV. Установлені судами фактичні обставини справи

5. Відповідно до постанови Ужгородської міської виборчої комісії Закарпатської області від 04 листопада 2010 року № 41 «Про визнання міського голови м. Ужгород обраним» ОСОБА_1 обіймав посаду Ужгородського міського голови.

6. Рішенням позачергової пленарної ХХ сесії міськради VI скликання від 24 лютого 2014 року № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 » достроково припинено повноваження позивача як міського голови м. Ужгорода.

7. У березні 2014 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати рішення, прийняте на позачерговій пленарній ХХ сесії міськради VI скликання від 24 лютого 2014 року № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 », вказуючи, що це рішення прийняте з порушенням норм Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Регламенту Ужгородської міської ради VI скликання, затвердженого рішенням міськради від 08 квітня 2011 року № 14, з порушенням вимог щодо таємного голосування та під тиском третіх осіб.

8. Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 25 листопада 2014 року (справа № 308/3199/14-а) адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправним і скасовано рішення, прийняте на позачерговому пленарному засіданні ХХ сесії Ужгородської міської ради VI скликання від 24 лютого 2014 року № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 »; постанову в частині визнання протиправним і скасування зазначеного рішення міськради звернено до негайного виконання.

9. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2015 року змінено резолютивну частину рішення суду першої інстанції в частині негайного виконання, виклавши її, зокрема без вказівки на негайне його виконання з огляду на неможливість такого відповідно до приписів статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України.

10. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 01 жовтня 2015 року залишено без змін рішення суду першої інстанції в частині, що не була змінена апеляційним судом, та рішення суду апеляційної інстанції.

11. Згідно із розпорядженням міського голови м. Ужгород від 26 листопада 2014 року № 271-р «Про поновлення на роботі» ОСОБА_1 приступив до виконання службових обов?язків міського з 26 листопада 2014 року на підставі постанови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області постановою від 25листопада 2014 року (справа № 308/3199/14-а).

12. Розпорядженням міського голови м. Ужгород від 26 листопада 2015 року № 151-рк «Про звільнення ОСОБА_1 та виплату компенсації відпустки» позивача звільнено з посади міського голови з 26 листопада 2015 року у зв?язку із закінченням строку повноважень (пункт 1 статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Вирішено виплатити ОСОБА_1 компенсацію щорічної невикористаної відпустки в кількості 29 календарних днів за час роботи з 24 лютого 2014 року по 23 лютого 2015 року та 34 календарні дні за час роботи з 24 лютого 2015 року по 26 листопада 2015 року.

13. У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до міського голови м. Ужгород із заявою, в якій повідомив, що рішенням XX сесії Ужгородської міської ради VI скликання від 24 лютого 2014 року № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 » було достроково припинено його повноваження як міського голови м. Ужгорода. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 25 листопада 2014 року це рішення ради визнано незаконним та скасовано. На підставі цього рішення суду 26 листопада 2014 року він приступив до виконання повноважень міського голови. При проведенні розрахунку при його звільненні у зв?язку із закінченням терміну повноважень він не отримав середнього заробітку за час вимушеного прогулу (з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року). Враховуючи наведене, просив надати йому інформацію про розмір його середньоденного заробітку на посаді, яку він обіймав, станом на дату примусового припинення його повноважень (24 лютого 2014 року) та на дату закінчення цих повноважень після вступу на зазначену посаду новообраного міського голови. Одночасно, з урахуванням обчисленого середньоденного заробітку, просив нарахувати та виплатити йому заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу з 25 лютого 2014 року до 25 листопада 2014 року, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

14. У відповідь на заяву ОСОБА_1 міським головою м. Ужгород листом від 07 серпня 2017 року № П-02423/06-06 повідомлено, що відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі поновлення на роботі працівника, звільненого без законної підстави, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Для обчислення середньої заробітної плати застосовується Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. Середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов?язана відповідна виплата. Враховуючи вищевикладене, зазначено, що захист порушених трудових прав та інтересів здійснюється в судовому порядку. В додатку до вказаного листа долучено довідку, яка засвідчує, що ОСОБА_1 працював в Ужгородській міській раді на посаді міського голови і його середньоденний заробіток на період з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року складав 549,41 грн. Середньоденний заробіток на час звільнення (листопад 2015 року) - 523,24 грн.

15. Оскільки на дату звільнення з посади позивачу, на його думку, не виплачено всі суми, що підлягали виплаті відповідачем, а саме: середній заробіток за час вимушеного прогулу, а затримка в проведенні повного розрахунку при звільненні триває до тепер, позивач звернувся з цим позовом до суду.

V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування

16. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

17. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

18. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

19. Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування» міський голова належить до системи місцевого самоврядування.

20. Частиною першою статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання. Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах, або, якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень відповідно до частин першої та другої статті 79 цього Закону.

21. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету. Дія цьогоЗакону не поширюється на технічних працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоврядування.

22. Згідно із статтею 3 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються на місцевих виборах; виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

23. За приписами частини першої статті 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «;Про статус депутатів місцевих рад», «;Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», цим та іншими законами України.

24. Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

25. Статтею 9 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» передбачено, що посадова особа місцевого самоврядування має право, в тому числі, на оплату праці залежно від посади, яку вона займає, рангу, який їй присвоєно, якості, досвіду та стажу роботи; на соціальний і правовий захист.

26. Згідно з частиною першою статті 10 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» прийняття на службу в органи місцевого самоврядування здійснюється, серед іншого, на посаду сільського, селищного, міського голови в порядку, встановленому Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

27. Статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» визначено підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування.

28. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України, а також у разі: порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону; порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону); виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону); досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

29. Посадові особи місцевого самоврядування, крім посадових осіб, зазначених у частині другій цієї статті, яких притягнуто до відповідальності за корупційні правопорушення, підлягають звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні».

30. Рішення про припинення служби в органах місцевого самоврядування може бути оскаржено посадовою особою місцевого самоврядування у порядку, визначеному законом.

31. Згідно зі статтею 21 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» посадові особи одержують заробітну плату, розмір якої має забезпечувати достатній життєвий рівень. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування є місцевий бюджет.

32. У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч.6 ст.7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

33. Приписами статті 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану нею суму.

34. Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому, працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, якщо спір вирішено на користь працівника.

VI. Позиція Верховного Суду

35. Перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд виходить із такого.

36. Приписами частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

37. Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування цим судом норм чинного законодавства, Верховний Суд виходить з такого.

38. Судами попередніх інстанцій встановлено, що спірні правовідносини виникли у зв?язку з тим, що, на думку позивача, на день його звільнення відповідач не здійснив з ним повний розрахунок по виплаті заробітної плати за період вимушеного прогулу з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року, тобто часу, коли за рішенням Ужгородської міської ради №1191 від 24 лютого 2014 року було достроково припинено його повноваження як міського голови.

39. Також суди встановили, що підставою для звернення позивача до суду з цим позовом стала обставина скасування у судовому порядку цього рішення відповідача як протиправного. Саме з цих підстав позивач вважає доведеною обставину свого незаконного звільнення з посади міського голови та наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень статей 116 235 Кодексу законів про працю України.

40. Поряд з цим позивач заявив вимогу про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зазначивши, що остаточний розрахунок відповідач з ним до часу звернення з цим позовом не здійснив.

41. Ураховуючи це Верховний Суд акцентує увагу на такому.

42. Приписами статті 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

43. Водночас на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести повний розрахунок з працівником та виплатити всі належні йому суми. У разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

44. Також, відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі поновлення на роботі працівника, звільненого без законної підстави, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

45. Розглядаючи цю справу суди попередніх інстанцій встановили, що під час розгляду позову ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, згідно з яким його повноваження були припинені достроково, питання про виплату середнього заробітку за час, коли позивач був усунений від виконання своїх службових обов?язків, судом не розглядалося (справа № 308/3199/14-а).

46. Втім, суди не звернули увагу та не з`ясували на підставі належних та допустимих доказів ту обставину, на підставі якого саме розпорядчого акту відповідача припинено публічну службу позивача у лютому 2014 року.

47. Також суди не встановили чи приймалось відповідачем відповідне рішення (розпорядження), яким на виконання рішення Ужгородської міської ради VI скликання прийнято рішення від 24 лютого 2014 року за № 1191 «Про дострокове припинення повноважень міського голови ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади міського голови, та чи було це рішення предметом судового оскарження.

48. Оскільки питання наявності чи відсутності законних підстав для звільнення позивача перебувало поза межами площини дослідження обставин у судовій справі №308/3199/14-а, тому Верховний Суд вважає недоречним посилання судів попередніх інстанцій на приписи статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України з тих підстав, що в цій справі предметом спору було оскарження рішення Ужгородської міської ради від 24 лютого 2014 року №1191 як рішення суб?єкта владних повноважень, а не вирішення питання правомірності звільнення позивача з публічної служби.

49. Саме з цих підстав суди апеляційної та касаційної інстанції при розгляді вказаної справи дійшли висновку про відсутність підстав для застосування статті 256 КАС України щодо звернення такого судового рішення до негайного виконання.

50. Втім, незважаючи на не дослідження цих обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд першої інстанції, помилку якого не виправив і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про застосування до спірних правовідносин правил статті 116 Кодексу законів про працю України.

51. Однак, Верховний Суд зазначає про помилковість та передчасність такого правозастосування, оскільки конструкція означеної правової норми передбачає доведення факту наявності обов`язку підприємства, установи, організації щодо виплати працівнику таких сум при звільненні, без чого її застосування є неможливим.

52. Водночас, зміст принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі зобов`язує адміністративний суд до активної ролі у судовому засіданні.

53. Приписами частини 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

54. За встановлених обставин справи та з огляду на характер та предмет спірних правовідносин, Верховний Суд доходить висновку про порушення судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень норм процесуального права та неправильне застосування ними норм матеріального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи в цій частині позовних вимог.

55. У свою чергу суд касаційної інстанції в силу положень статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України обмежений у праві встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

56. За правилами пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

57. Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в частині щодо позовної вимоги про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з направленням справи у цій частині на новий судовий розгляд до суду першої інстанції для встановлення вказаних фактичних обставин та вчинення зазначених процесуальних дій, що мають значення для правильного вирішення справи.

58. Щодо вимог позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні Верховний Суд зазначає таке.

59. Суди попередніх інстанцій встановили, що на час звернення позивача з цим позовом до суду, а також на час розгляду цієї справи судами з ним не було проведено повний розрахунок при звільненні, а саме: не виплачено суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в період з 25 лютого 2014 року по 25 листопада 2014 року.

60. Враховуючи цю обставину, Верховний Суд наголошує, що вказана позовна вимога є передчасною та не підлягаю задоволенню з таких підстав.

61. Статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

62. Невиконання цього обов??язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України,за якою в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

63. За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов?язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку.

64. Верховний Суд звертає увагу, що саме з цією обставиною пов?язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

65. Аналіз статей 116 117 Кодексу законів про працю України, які передбачають обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні, а також те, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, дають підстави для висновку, що в спірних правовідносинах зазначений строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні ще не розпочався, оскільки відсутній факт остаточного розрахунку відповідача з позивачем.

66. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав задоволення вимог позову у цій частині.

67. Перед усім такий висновок відповідає висновку Верховного Суду висловленому, зокрема у справах №802/28/16-а (постанова від 20 червня 2018 року) та №823/761/17 (постанова від 25 липня 2019 року), № 440/2896/19 (постанова від 25 червня 2020 року).

68. Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що судами попередніх інстанцій надано належну оцінку матеріалам справи в указаній частині вимог позову, однак неправильно застосовано норми права, що регулюють спірні правовідносини, що призвело до ухвалення незаконних рішень в цій частині.

69. Статтею 351 Кодексу адміністративного судочинства України визначено підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.

70. Відповідно до частини першої статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

71. Отже, відповідно до повноважень, наданих статтею 349 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд вважає необхідним скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині та ухвалити нове рішення.

72. Крім цього, у контексті оцінки решти доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

73. Також Верховний Суд враховує приписи параграфу 1 Глави 2 Кодексу адміністративного судочинства та, виходячи з суб`єктного складу учасників справи та предмету позову, доходить висновку, що ця справа підлягає розгляду окружному адміністративному суду, а не місцевому загальному суду.

VIІ. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3 341 345 349 351 353 354 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Ужгородської міської ради на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року задовольнити частково.

2. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 08 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21 січня 2020 року в цій справі скасувати.

3. Ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про стягнення заборгованості з виплати середньої заробітної плати за час затримки проведення розрахунку при звільненні.

4. Справу в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Ужгородської міської ради про стягнення заборгованості з виплати середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу направити на новий судовий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді М.В. Білак

О.В. Калашнікова