№ 311/2172/13

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 311/2172/13-ц

провадження № 61-200св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 вересня 2013 року у складі судді Степаненко Ю. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Бєлки В. Ю., Кримської О.М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2013 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_2 , Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстрації, посилаючись на те, що 26 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір про іпотечний кредит№ ZPVAGI0000004729 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 70 000 грн під 15 % річних на строк до 26 лютого 2023 року. В забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 26 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № ZPVAGI0000004729 (далі - Іпотечний договір), за яким ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1 . За заявою ОСОБА_2 від 27 серпня 2008 року валюту кредиту було змінено та визначено, що сума кредиту складає 14 440,32 доларів США зі сплатою 14,04 % річних. Позичальник не виконував належним чином взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 30 квітня 2013 року в нього утворилася заборгованість за Кредитним договором в розмірі 40 622,84 доларів США, з яких: 14 244,11 доларів США - за кредитом; 8 468,15 доларів США - за процентами; 1 841,50 доларів США - за комісією; 12 376,09 доларів США - пеня, а також штраф (процентна складова) - 3 692,99 доларів США. Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказану квартиру шляхом її продажу банком з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, і виселити ОСОБА_3 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеній квартирі.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 13 червня 2013 року відкрито провадження в цій справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_2 , Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстрації.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 06 серпня 2013 року ОСОБА_1 було залучено до участі у справі як правонаступника відповідача ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У серпні 2013 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до суду уточнену позовну заяву, в якій відповідачем зазначило ОСОБА_1 , а третьою особою - ОСОБА_2 , та просило в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором звернути стягнення на вищевказану квартиру шляхом її продажу банком з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

09 вересня 2013 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до суду клопотання, в якому просило залишити без розгляду первісні позовні вимоги в частині виселення відповідача та інших осіб зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 12 вересня 2013 року клопотання задоволено, позовну заяву ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстрації залишено без розгляду в частині позовних вимог щодо виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані та проживають за адресою: АДРЕСА_2 , зі зняттям з реєстраційного обліку.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 30 вересня 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги за законом після смерті його матері ОСОБА_3 , однак він не звертався до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини із заявою про прийняття спадщини. Оскільки ОСОБА_1 не прийняв спадщину після смерті іпотекодавця, то вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до нього є безпідставними.

Судом апеляційної інстанції справа розглядалася неодноразово.

Останньою постановою Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 вересня 2013 року змінено в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що обов`язковою умовою пред`явлення позову до спадкоємця є письмова вимога кредитора до нього про виконання обов`язку спадкодавця і лише в разі відмови банк має право на задоволення вимог про звернення стягнення на майно. Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» ознайомився з матеріалами справи 06 серпня 2013 року і з цього часу банку було відомо про смерть ОСОБА_3 , однак в матеріалах справи відсутні докази того, що ПАТ КБ «ПриватБанк» направляло ОСОБА_1 вимогу про виконання обов`язку спадкодавця.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2018 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), яке є правонаступником ПАТ КБ «ПриватБанк», подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 вересня 2013 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів і не звернули уваги на те, що ОСОБА_1 не повідомляв банк про смерть ОСОБА_3 ПАТ КБ «ПриватБанк» дізналося про смерть іпотекодавця під час розгляду цієї справи у серпні 2013 року, тому уточнило позовні вимоги та зазначило відповідачем ОСОБА_1 , який є спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 . Таким чином, подавши позов до ОСОБА_1 , банк фактично пред`явив вимогу кредитора до спадкоємця про виконання обов`язку спадкодавця.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 11 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Василівського районного суду Запорізької області.

24 січня 2019 року справа № 311/2172/13-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року та частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Частиною першою статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 26 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 70 000 грн під 15 % річних на строк до 26 лютого 2023 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Для забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 26 лютого 2008 року між банком та ОСОБА_3 було укладено Іпотечний договір, за яким ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з пунктом 10.3 Кредитного договору всі зміни та доповнення до цього договору викладаються в письмовій формі та набувають чинності з моменту їх підписання уповноваженими на те представниками сторін.

В матеріалах справи міститься заява ОСОБА_2 від 27 серпня 2008 року про зміну валюти кредиту, а також заява про продаж іноземної валюти від 18 вересня 2008 року.

Разом з тим договір про внесення змін до Кредитного договору, яким змінено валюту кредиту, в матеріалах справи відсутній. Тому визначення суми кредиту в доларах США та зміну процентної ставки матеріалами справи не підтверджено.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, її спадкоємцем є син - ОСОБА_1 , який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, що ним не заперечувалося.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно з частиною першою статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинялися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Частиною третьою статтею 1223 ЦК України передбачено, що право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Згідно з частиною першою статті 608 ЦК України зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язане з його особою i у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Відповідно до статті 1281 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги. Кредиторові спадкодавця належить протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про відкриття спадщини, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, протягом одного року від настання строку вимоги. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині (частина перша статті 1282 ЦК України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

ОСОБА_2 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ КБ «ПриватБанк» станом на 30 квітня 2013 року склала 40 622,84 доларів США, з яких: 14 244,11 доларів США - за кредитом; 8 468,15 доларів США - за процентами; 1 841,50 доларів США - за комісією; 12 376,09 доларів США - пеня, а також штраф (процентна складова) - 3 692,99 доларів США.

Уточнивши позовні вимоги в цій справі, ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначило відповідачем ОСОБА_1 та просило в рахунок погашення вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно визначено Законом України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою статті 33 якого звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Частинами першою, п`ятою, дев`ятою статті 38 Закону України «Про іпотеку» визначено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, то іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. Іпотекодавець і боржник, якщо він є відмінним від іпотекодавця, мають право виконати основне зобов`язання протягом тридцятиденного строку, вказаного в частині першій цієї статті, згідно з умовами та наслідками, встановленими статтею 42 цього Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Згідно з пунктом 2.1.5 Іпотечного договору іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань, а також в інших випадках, передбачених цим договором, задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до пункту 4.2 Іпотечного договору звернення стягнення за цим договором здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.

В пункті 4.3 Іпотечного договору сторони погодили, що даний пункт є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає право іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом:

- продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». Цим договором іпотекодавці уповноважують іпотекодержателя подавати та отримувати від імені іпотекодавця довідки та документи, які необхідні для підготовки предмета іпотеки до продажу (витяги з реєстру обтяжень, довідку з Бюро технічної інвентаризації, інше), сплачувати всі необхідні платежі, підписати договір купівлі-продажу предмета іпотеки, а також виконувати всі інші дії, які пов`язані з продажем предмета іпотеки. У разі продажу предмета іпотеки іпотекодавець доручає іпотекодержателю отримати грошові кошти, виручені від продажу, та спрямувати їх на погашення витрат іпотекодержателя та заборгованості за договором про іпотечний кредит. Якщо предмет іпотеки буде продано за більшу суму, ніж сума заборгованості та витрати іпотекодержателя, залишок грошових коштів від його продажу іпотекодержатель повертає іпотекодавцю;

- прийняття предмета іпотеки у власність в порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При цьому це застереження визначається сторонами як договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто сторони, підписавши Іпотечний договір, обумовили всі його умови, в тому числі вирішили питання позасудового врегулювання спору, зокрема шляхом продажу банком від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 є її син ОСОБА_1 , який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, однак не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та не оформив своїх прав на спадкове майно, місцевий суд вважав безпідставними позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, тому дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки є передчасними, оскільки банк не направляв йому вимоги про виконання обов`язку спадкодавця.

При цьому, встановивши, що на час відкриття місцевим судом провадження у справі ОСОБА_3 померла, суди не звернули увагу на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року, чинного на час пред`явлення позову та розгляду справи судом першої інстанції, суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічна норма міститься й у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо померла фізична особа, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року).

Аналогічна норма міститься у пункті 7 частини першої статті 255 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року.

З аналізу пункту 6 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України) вбачається, що правонаступників у справу можна залучити тільки у випадку, коли смерть особи сталася вже після набуття нею статусу сторони у справі, тобто після відкриття провадження у справі.

Відповідно до статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов`язки може пов`язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється в момент її смерті

У статті 26 ЦК України визначено, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки.

Фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та цим Кодексом.

Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом.

Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Згідно з частиною першою статті 26 ЦПК України 2004 року у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб (аналогічна норма у частині першій статті 42 чинного ЦПК України).

У статті 28 ЦПК України 2004 року визначено, що здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (стаття 46 чинного ЦПК України).

Частиною першою статті 29 ЦПК України 2004 року передбачено, що здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов`язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (частина перша статті 47 чинного ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 чинного ЦПК України).

Системний аналіз вказаних норм процесуального права, а також положень частин першої, другої, четвертої статті 25, частини першої статті 26 ЦК України та частини другої статті 48 чинного ЦПК України дозволяє дійти висновку про те, що на момент звернення з позовом до суду відповідач у справі має бути живим, мати цивільну процесуальну правосуб`єктність. В іншому випадку провадження у справі не може бути відкрито, а відкрите - підлягає закриттю, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України, пункт 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року).

При цьому норма статті 205 ЦПК України 2004 року (статті 255 чинного ЦПК України) є імперативною. Тобто за наявності підстав, визначених пунктами 1-8 частини першої статті 255 ЦПК України (пунктами 1-7 статті 205 ЦПК України 2004 року), незалежно від кількості процесуальних дій, які були вчинені судами та учасниками судового процесу під час розгляду справи, суд зобов`язаний закрити провадження у справі. На такі дії суду не впливає те, що у справі бере участь відповідач-спадкоємець, який на час розгляду справи має цивільну процесуальну правосуб`єктність і не заявляв клопотання про закриття провадження у справі.

Вказаний висновок узгоджується з принципом правової визначеності, на якому неодноразово наголошував у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним й безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Таким чином, суд першої інстанції не повинен був відкривати провадження у справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк», яке звернулося до суду з позовом до померлої особи, а відкривши провадження у справі, суд повинен був його закрити на підставі пункту 1 статті 205 ЦПК України 2004 року (пункту 1 частини першої статті 255 чинного ЦПК України).

Апеляційний суд на вказане порушення норм процесуального права судом першої інстанції уваги не звернув та переглянув справу в апеляційному порядку по суті.

Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Разом з тим, встановивши зазначені порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення в цій справі, з урахуванням конкретних обставин та дій судів, не підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з огляду на таке.

Як зазначає у своїх рішеннях ЄСПЛ, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції «право на суд», може бути обмежене, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» від 17 січня 2012 року).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з того, що скасування ухвалених в цій справі судових рішень від 30 вересня 2013 року та від 13 листопада 2018 року, провадження в якій було відкрито ухвалою суду від 13 червня 2013 року, поставило б під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки безумовно вплине на гарантоване статтею 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку і не буде відповідати ефективності цивільного судочинства, завданням цивільного судочинства та принципу пропорційності у цивільному судочинстві (статті 2 11 ЦПК України).

Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду враховує, що спірні правовідносини допускають правонаступництво, суд першої інстанції ухвалою від 06 серпня 2013 року вирішив питання про залучення до участі у справі як правонаступника ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , який не заперечував проти вчинення судом такої процесуальної дії та не посилався на необхідність закриття провадження у справі.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 20 червня 2019 року у справі № 185/998/16-ц (провадження № 61-33766сво18).

Крім того, розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що вищевказаними умовами Іпотечного договору (пункт 4.3) його сторони передбачили право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», тобто визначили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як позасудовий спосіб врегулювання. Тому вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду у спосіб, зазначений ПАТ КБ «ПриватБанк» в уточненій позовній заяві, є неналежним способом захисту.

Наведені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19), в якій зазначено таке.

57. Відповідно до статей 12 і 33 Закону одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.

58. Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

59. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.

60. Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону).

61. Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту.

Враховуючи викладене, в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» в цій справі необхідно відмовити у зв`язку з безпідставністю заявлених вимог, тобто з інших правових підстав, ніж це зробили суди першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, Верховний Суд дійшов висновку про вихід за межі доводів та вимог касаційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з наведених вище підстав.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 вересня 2013 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 листопада 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов