Постанова
Іменем України
08 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 331/1043/19
провадження № 61-22838св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя»,
відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2019 року у складі Скользнєвої Н. Г. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Кримської О. М., Кочеткової І. В.
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, що товариство є власником квартири АДРЕСА_1 . Відповідачі перебували у трудових відносинах з товариством.
На підставі наказу генерального директора Закритого акціонерного товариства (далі - ЗАТ) «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», правонаступником якого є ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», від 23 жовтня 2008 року № 87 родині головного бухгалтера ОСОБА_1 було виділено вказану квартиру з правом оформлення реєстрації місця проживання.
На підставі рішення загальних зборів акціонерів-власників ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» від 26 червня 2009 року, яке було оформлене протоколом від 26 червня 2008 року № 1 було вирішено відхилити заяву ОСОБА_1 на продаж виділеної квартири по залишковій вартості згідно з контрактом.
Наказом генерального директора ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» від 01 жовтня 2009 року № 66-к було запропоновано ОСОБА_1 узаконити відносини щодо оренди квартири або звільнити її в десятиденний термін. ОСОБА_1 вимоги щодо укладення договору оренди спірної квартири не виконала, жиле приміщення відповідачі не звільнили.
Ураховуючи наведене, ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» просило суд витребувати квартиру АДРЕСА_1 у відповідачів шляхом їх виселення.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 23 травня 2019 року позов ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» в частині вимог до ОСОБА_3 залишено без розгляду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2019 року у задоволенні позову ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, що позбавлення відповідачів єдиного житла є пропорційним та необхідним заходом з урахуванням фактичних обставин і, зокрема, того, що відповідачі більше 10 років користуються вказаною квартирою, зареєстровані у цьому жилому приміщенні у встановленому порядку, сплачують надані комунальні послуги та не мають іншого житла. Суд вважав, що позивач не аргументував ані мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ані співмірність такого виселення відповідній меті.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2019 року апеляційну скаргу ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» задоволено частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2019 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив законне та правильне по суті рішення.
При цьому, апеляційний суд частково погодився з доводами апеляційної скарги позивача, що суд першої інстанції не врахував, що позов пред`явлено на підставі норм статей 397-400 ЦК України, яким суд не надав правової оцінки, тому апеляційний суд вважав, що рішення слід змінити в частині правового обґрунтування.
При розгляді справи, апеляційний суд врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2019 року до Верховного Суду, ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку обставинам справи та не врахували, що саме ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» є власником спірного житла, а правовою підставою для вселення в нього відповідачів були трудові відносини між сторонами. Вважає, що із закінченням існування трудових правовідносин між сторонами, право відповідачів на проживання в квартирі припинилося.
Вказує, судові рішення про відмову у виселенні відповідачів фактично позбавляє можливості власника мирно володіти своїм майном.
Зазначає, що посилання апеляційного суду на те, що товариство протягом 10 років не пропонувало відповідачам укласти договір оренди квартири та не надсилало проект відповідного договору, є безпідставним, оскільки наказом ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» від 01 жовтня 2009 року № 66-к ОСОБА_1 було попереджено про припинення дії наказу від 23 жовтня 2008 року №87 про надання житлової площі та запропоновано узаконити відносини по оренді квартири або з`їхати у 10-ти денний строк. При цьому, вважає, що саме остання була зацікавлена в укладенні договору оренди квартири та саме вона повинна була звертатися до товариства з відповідними пропозиціями.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказують на те, що її доводи є безпідставними, оскільки суди забезпечили повний та всебічний розгляд справи, надавши належну оцінку доказам та обставинам справи, тому судові рішення судів попередніх інстанцій просять залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою судді Верховного Суду від 27 грудня 2019 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 березня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» створене шляхом реорганізації (перетворення) ПрАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», товариство є правонаступником всіх прав, обов`язків та майна ПрАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», яке первинно було засновано згідно з установчим договором про створення товариства від 10 березня 1994 року, як ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя».
З огляду на витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21 травня 2013 року № 3695287 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ПрАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя».
ОСОБА_1. працювала у ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» з 01 квітня 1999 року до 24 вересня 2001 року та з 08 червня 2006 року до 01 жовтня 2009 року, остання посада - заступник генерального директора-головний бухгалтер.
ОСОБА_2 працював у ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» з 24 квітня 1999 року до 03 квітня 2000 року та з 13 травня 2003 року до 06 січня 2010 року, остання посада - енергетик.
Згідно з витягом з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 16 квітня 2019 року відповідачі є засновниками (учасниками) ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» із часткою у статутному капіталі у розмірі 128,73 грн кожний.
26 липня 2006 року між ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» та ОСОБА_1 укладено контракт, згідно з пунктом 8.2. якого по закінченню двох років роботи ОСОБА_1 на посаді головного бухгалтера підприємство продає по залишковій вартості трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 у кредит або з наданням безвідсоткової позики.
Відповідно до умов контракту та на підставі наказу ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» від 23 жовтня 2008 року № 87 «Про надання житлової площі» родині головного бухгалтера ОСОБА_1 виділено у користування трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 з правом оформлення реєстрації місця проживання.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували місце проживання у вищевказаній квартирі 04 листопада 2008 року.
ОСОБА_1 уклала відповідні договори на надання комунальних послуг з ВАТ «Запоріжжяобленерго», ВРЕЖО №2, оплачуює комунальні послуги.
Рішенням зборів учасників (акціонерів) ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя», оформленим протоколом від 26 червня 2009 року № 1, відмовлено у задоволенні заяви акціонера ОСОБА_1 про здійснення продажу зазначеної квартири по залишковій вартості на умовах безвідсоткової позики згідно з умовами контракту.
Наказом ЗАТ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» від 01 жовтня 2009 року № 66-к у зв`язку зі скороченням штату працівників ОСОБА_1 звільнено, попереджено про припинення дії наказу від 23 жовтня 2008 року № 87 про надання житлової площі та запропоновано узаконити відносини по оренді квартири або з`їхати у 10-ти денний строк.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).
ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».
Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).
Статті 124-125 ЖК Української РСР передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.
Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.
Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.
ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Вказані правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) та були враховані судами попередніх інстанцій при вирішенні справи, яка переглядається Верховним Судом.
Судами проаналізовано «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, оцінено існування нагальності та суспільної необхідності для застосування такого заходу, як виселення без надання іншого житлового приміщення, та надано оцінку на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Проте, з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» про витребування майна з чужого незаконного володіння шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 погодитися не можна, оскільки вони є передчасними та зробленими з неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій помилково врахували висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), оскільки у вказаній справі були встановлені інші обставини справи, які не подібними із тими, які встановлено у справі, яка переглядається.
У справі, яка була предметом перегляду Великої Палати Верховного Суду, позивачем був орган місцевого самоврядування та врахована відповідна практика ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що судам слід надавати оцінку на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, якою передбачено, що саме органи державної влади не можуть втручатись у здійснення права особи на житло, за винятком певних випадків.
Проте, у справі, яка переглядається, позов було подано суб`єктом приватного права - юридичною особою.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Крім того, правові підстави для виселення осіб з жилих приміщень, наслідки їх виселення також передбачено правовими нормами ЖК Української РСР.
Зокрема, правові підстави користування службовими жилими приміщеннями та наслідки виселення осіб з таких приміщень передбачено главою 3 ЖК Української РСР.
Статтею 124 ЖК Української РСР встановлено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:
осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;
осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;
осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;
осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;
пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;
одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Вирішуючи спір, судами попередніх інстанцій не було враховано наведених норм ЦК України та ЖК Української РСР, не здійснено належну оцінку позовним вимогам ТОВ «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» зі співставленням встановлених обставин справи, не перевірено правових підстав та можливості виселення відповідачів з службового жилого приміщення, з урахуванням особливостей, встановлених главою 3 ЖК Української РСР, а також не надано оцінку позовним вимогам товариства про витребувати спірної квартири у відповідачів шляхом їх виселення на предмет пропорційності та співмірності захисту права на житло до захисту права приватної власності.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, а суди попередніх інстанцій вирішили справу на підставі норм матеріального права, які не підлягали застосуванню та не застосували правові норми, які підлягали застосуванню, то усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо, тому, оскільки порушення норм процесуального права допущені обома судами, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Територіальне міжгалузеве об`єднання «Запоріжжя» задовольнити частково.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 листопада 2019 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк