23.02.2024

№ 334/5481/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 334/5481/23

провадження № 61-15783св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя в інтересах держави в особі Запорізької міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Запорізької обласної прокуратури на ухвалу Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 11 липня 2023 року у складі судді Телегуз С. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З., у справі за позовом заступника керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_1 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2023 року заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя в інтересах держави в особі Запорізької міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що на підставі рішення Запорізької міської ради від 05 листопада 2002 року № 342/22 фізичній особі - підприємцю (далі - ФОП) ОСОБА_1 , серед іншого, передано в оренду земельну ділянку площею 0,0578 га, кадастровий номер 2310100000:04:030:0143, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для розміщення торгово-побутового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » строком до 2013 року.

У подальшому, на виконання рішення Запорізької міської ради від 05 листопада 2014 року № 56/260 між сторонами укладено договір оренди землі від 15 грудня 2014 року (далі - Договір оренди), за яким міська рада як орендодавець надала, а ФОП ОСОБА_1 як орендар прийняв в оренду вказану земельну ділянку строком на 10 років.

Згідно із положеннями Договору оренди, нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 651 157,46 грн у цінах 2014 року (пункт 6 договору), а орендна плата, що вноситься орендарем у грошовій формі, визначена у розмірі 19 534,72 грн та складає 3 % від нормативної грошової оцінки землі за календарний рік у цінах 2014 року (пункт 12 договору).

Пунктом 15.6 Договору оренди передбачено, що розмір орендної плати переглядається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

На виконання рішення Запорізької міської ради від 26 серпня 2015 року № 63/117 між сторонами 02 листопада 2015 року укладено додаткову угоду до Договору оренди, якою внесені зміни до основного правочину, а саме: зазначено орендарем ОСОБА_1 як фізичну особу замість ФОП; викладено пункти 6 і 12 договору у новій редакції, зокрема вказано, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 813 298,02 грн у цінах 2015 року, а розмір орендної плати - 24 398,94 грн.

Поряд із цим, згідно з Витягом із технічної документації від 27 квітня 2023 року № 334/33-23, наданим Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області, наразі нормативна грошова оцінка спірної земельної ділянки становить 2 019 179,42 грн. Отже, орендна плата, що вноситься відповідачем у грошовій формі, має бути визначена у розмірі 60 575,38 грн.

Однак сторони не досягли згоди щодо перегляду розміру орендної плати у зв`язку із встановленням нової нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а тому за відсутності такої згоди умови Договору оренди мають бути змінені в судовому порядку.

Враховуючи викладене, заступник керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжяпросив суд:

- внести зміни до пункту 6 Договору оренди, укладеного між Запорізькою міською радою та ОСОБА_1 , зі змінами, внесеними додатковою угодою від 02 листопада 2015 року, шляхом викладення пункту 6 договору у наступній редакції: «нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 2 019 179,42 грн у цінах на 2023 рік»;

- внести зміни до пункту 12 Договору оренди, укладеного між Запорізькою міською радою та ОСОБА_1 , зі змінами, внесеними додатковою угодою від 02 листопада 2015 року, шляхом викладення пункту 12 договору у наступній редакції: «орендна плата вноситься Орендарем у грошовій формі та в розмірі 60 575,38 грн, що складає 3 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки за календарний рік у цінах на 2023 рік».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 11 липня 2023 року відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз`яснено позивачеві, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції Господарського суду Запорізької області.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що предметом спору є Договір оренди, укладений 15 грудня 2014 року між юридичною особою та ФОП, за умовами якого Запорізька міська рада надала відповідачу в оренду земельну ділянку, з цільовим призначенням - комерційне використання для розміщення торгово-побутового комплексу «Буковина».

Таким чином, умовами Договору оренди було визначено використання земельної ділянки в комерційних цілях, а тому правовідносини сторін виникли з приводу господарської діяльності ОСОБА_1 , яка не припинилися, навіть незважаючи на втрату відповідачем 25 травня 2015 року статусу ФОП.

Отже, спір за характером правовідносин підлягає вирішенню в господарських судах, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 та від 08 жовтня 2019 року у справі № 920/447/18.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року апеляційну скаргу керівника Дніпровської окружної прокуратури міста Запоріжжя залишено без задоволення, а ухвалу Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 11 липня 2023 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі з підстав того, що спір за характером правовідносин підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, є правильним, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2023 року Запорізька обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 11 липня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що за загальним правилом критеріями належності справи до господарського судочинства є в сукупності суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

У той же час, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що 25 травня 2015 року ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність ФОП за його рішенням, у зв`язку із чим 02 листопада 2015 року сторони уклали додаткову угоду до Договору оренди, якою змінили визначений в основному договорі статус орендаря з приватного підприємця на фізичну особу.

Таким чином, обов`язок приведення визначеного у Договорі оренди розміру орендної плати до розміру, що відповідає діючій нормативній грошовій оцінці земельної ділянки, виник у ОСОБА_1 як фізичної особи, оскільки саме такий статус останній набув з 02 листопада 2015 року у спірних правовідносинах.

Отже, не дослідивши належним чином питання суб`єктного складу учасників спору, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що правовідносини з відповідачем стосовно використання земельної ділянки мають ознаки господарських.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду міста Запоріжжя.

31 січня2024 року справа № 334/5481/23 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що 15 грудня 2014 року між Запорізькою міською радою та ФОП ОСОБА_1 укладено Договір оренди, за яким міська рада як орендодавець надала, а ФОП ОСОБА_1 як орендар прийняв в оренду земельну ділянку площею 0,0578 га, кадастровий номер 2310100000:04:030:0143, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , строком на 10 років, з цільовим призначенням - комерційне використання для розміщення торгово-побутового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

За умовами Договору оренди нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 651 157,46 грн у цінах 2014 року (пункт 6 договору), а орендна плата, що вноситься орендарем у грошовій формі, визначена у розмірі 19 534,72 грн та складає 3 % від нормативної грошової оцінки землі за календарний рік у цінах 2014 року (пункт 12 договору).

25 травня 2015 року ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність ФОП за його ж рішенням, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 11 липня 2023 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожен із процесуальних кодексів установлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Відповідно до частини другої статті 2 Земельного кодексу України (тут і надалі - ЗК України в редакції, чинній на час укладення між сторонами Договору оренди) суб`єктами земельних відносин є: громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування й органи державної влади.

Згідно з пунктом «в» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об`єднанням і організаціям, а також іноземним державам (частини перша, друга статті 93 ЗК України).

Відповідно до частини першої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Частиною першою статті 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з частиною першою статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Водночас відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна і суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 916/2791/16 (провадження № 12-141гс18) зроблено висновки про те, що спір є підвідомчим господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України Господарським кодексом України (далі - ГК України), іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі правової норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми права, що безпосередньо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суб`єктного складу такого спору, суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно з частинами першою, другою статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Частиною першою статті 128 ГК України визначено, що громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Вказані правові висновки сформовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).

Відповідно до частини першої статті 173 ГК України зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).

Отже, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

У постанові Верховного Суду від 07 березня 2023 року у справі № 904/587/22 вказано, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації ФОП така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Наявність такого статусу (ФОП) в особи, яка є стороною у справі, не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи підприємцем вона виступає в такому статусі у всіх правовідносинах. Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 904/1083/18 та від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 дійшла висновків про належність спорів до господарської юрисдикції відповідно до суб`єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинились, наголосивши на тому, що з 15 грудня 2017 року господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України у вказаній редакції спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що:

- предметом спору у цій справі є порушене право Запорізької міської ради як власника та розпорядника земель комунальної форми власності на отримання орендної плати у передбаченому законом розмірі, у зв`язку із зазначенням у Договорі оренди, укладеному 15 грудня 2014 року між міською радою та ФОП ОСОБА_1 , зі змінами, внесеними додатковою угодою від 02 листопада 2015 року, нормативної грошової оцінки земельної ділянки нижчої, ніж встановлена на час подання позову;

- на момент вчинення Договору оренди відповідач ОСОБА_1 був зареєстрований як ФОП, він уклав цей договір також як ФОП;

- цільовим призначенням спірної земельної ділянки є комерційне використання для розміщення торгово-побутового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що узгоджувалося з видами економічної діяльності відповідача: 45.21.1 Будівництво будівель; 52.12.0 Роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах без переваги продовольчого асортименту; 70.20.0 Здавання в оренду власного нерухомого майна;

- 25 травня 2015 року ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність ФОП за його ж рішенням;

- 02 листопада 2015 року між сторонами укладено додаткову угоду до Договору оренди, якою, серед іншого, внесено зміни до основного правочину, а саме: зазначено орендарем ОСОБА_1 як фізичну особу замість ФОП.

Таким чином, встановивши, що за Договором оренди у ОСОБА_1 як суб`єкта господарювання виникло зобов`язання з виплати орендної плати за використання земельної ділянки в комерційних цілях, і це зобов`язання у відповідача із втратою його статусу як ФОП не припинилося, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виснували, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.

Доводи касаційної скарги про те, що після укладення додаткової угоди до Договору оренди ОСОБА_1 діяв як фізична особа, а не як ФОП, є безпідставними, оскільки на час укладення основного правочину, за яким зобов`язання сторін не припинилися, відповідач мав статус ФОП та земельна ділянка йому надана в оренду для здійснення комерційної (підприємницької) діяльності, а не для задоволення особистих потреб.

Крім того, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити про таке.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 128 ГК України громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність: безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється; із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов`язки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обов`язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність разом з іншими юридичними особами або громадянами, тобто може бути засновником або учасником господарських товариств, таких як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (стаття 80 ГК України), або може виступати учасником виробничого кооперативу (стаття 95 ГК України). У такому разі права й обов`язки громадянина-підприємця регулюються установчими документами господарського товариства, виробничого кооперативу або договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

З аналізу відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлено, що відповідач ОСОБА_1 є одним із засновників Товариства з обмеженою відповідальністю «ТСК-БУКОВИНА» (код ЄДРПОУ - 35979788, дата реєстрації - 12 червня 2008 року), основним видом діяльності якого є оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням. Назване товариство знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , тобто розміщене на спірній земельній ділянці.

Таким чином, як на час укладення між сторонами Договору оренди земельної ділянки для розміщення торгово-побутового комплексу « ІНФОРМАЦІЯ_1 », цільове призначення якої - землі комерційного використання, так і на час звернення прокурора в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до суду з цим позовом, відповідач ОСОБА_1 мав статус суб`єкта господарювання, здійснював підприємницьку діяльність через створене ним разом з іншими особами господарське товариство, що, в свою чергу, свідчить про використання відповідачем орендованої земельної ділянки в комерційних цілях для здійснення господарської діяльності.

Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, про що правильно вказано судом першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, та відмовлено у зв`язку з цим у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Отже, доводи касаційної скарги про те, що цей спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства спростовуються вищенаведеним. Позивач не позбавлений права звернутися з відповідним позовом до суду господарської юрисдикції.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що, відмовляючи у відкритті провадження у цій справі, суди порушили норми процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Запорізької обласної прокуратури залишити без задоволення.

Ухвалу Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 11 липня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко