08.09.2023

№ 334/7004/21

Постанова

Іменем України

04 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 334/7004/21

провадження № 61-10259 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Кристалбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради

по Дніпровському району,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Кристалбанк»

на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня

2023 року у складі судді Добрєва М. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Маловічко С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року акціонерне товариство «Кристалбанк» (далі -

АТ «Кристалбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , яка діяла у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , третя особа - районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району (далі - районна адміністрація Запорізької МР), про визнання недійсним права користування жилим будинком, визнання осіб такими, що втратили право користування жилим будинком.

В обґрунтування позовних вимог банк зазначив, що 09 березня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі -ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), правонаступником якого було публічне акціонерне товариство «Раффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Раффайзен Банк Аваль»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір

№ 014/7-02/3901-50, за умовами якого останньому надано кредит

на суму 81 100,00 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом на строк до 08 березня 2026 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 13 березня 2006 року із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Гармашовим Г. М. і зареєстрований

у реєстрі за № 1339. Предметом іпотеки за цим договором було нерухоме майно, а саме жилий будинок, загальною площею 339,1 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці, розміром 702,0 кв. м.

22 березня 2013 року приватним нотаріусом Салтан В. В. було вчинено виконавчий напис № 253, яким у рахунок погашення заборгованості

у розмірі 633 477,46 грн, еквівалент - 79 254,03 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки - вищезазначений жилий будинок, а також стягнуто витрати за вчинення виконавчого напису у розмірі 3 400,00 грн.

24 травня 2017 року між ПАТ «Раффайзен Банк Аваль»

та публічним акціонерним товариством «Кристалбанк» (далі -

ПАТ «Кристалбанк»), правонаступником якого є АТ «Кристалбанк», було укладено договір факторингу (портфельне відступлення прав вимоги), відповідно до якого ПАТ «Кристалбанк» набуло усіх прав кредитора

за кредитними операціями, переданими йому згідно з реєстром відступлених прав вимоги від 25 травня 2017 року. Крім того, було передано права за всіма угодами, укладеними на забезпечення виконання зобов`язання за кредитними операціями.

Тобто AT «Кристалбанк» набуло всіх прав кредитора по відношенню

до ОСОБА_1 за вищевказаними кредитним та іпотечним договорами.

Позивач зазначав, що вищевказаний виконавчий напис декілька разів пред`являвся до виконання з подальшим поверненням стягувачу без його виконання, у тому числі через те, що у будинку зареєстровані малолітні діти.

Крім того, договором іпотеки передбачено право іпотекодавця

на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання письмової згоди від іпотекодержателя. Проте, іпотекодавець порушив цей обов`язок і без згоди іпотекодержателя зареєстрував у квартирі

ОСОБА_2 , та малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_3 .

З урахуванням наведеного, АТ «Кристалбанк» просив суд визнати недійсним надання ОСОБА_1 у користування ОСОБА_2 , малолітнім

ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , жилого будинку, розташованого

за адресою: АДРЕСА_1 , визнавши їх такими, що втратили право користування цим будинком.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня

2023 року у задоволенні позову АТ «Кристалбанк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що власник має право

на звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема

подати до суду позов про усунення перешкод у користуванні власністю

та про позбавлення інших осіб права користування жилим приміщенням. Разом із цим, власником спірного будинку є відповідач - ОСОБА_1 ,

що не заперечувалося сторонами у справі.

Установивши вищевказані обставини, районний суд урахував відповідні норми ЦК України щодо захисту права власності й належного способу судового захисту, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні» і вказав, що, заявляючи вимогу про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим будинком, банк обрав неналежний спосіб судового захисту свого порушеного права, оскільки лише власник має право вимагати усунення відповідних перешкод.

Підстави визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, врегульовані нормами ЖК України (статті 71, 72, 116, 156)

та ЦК України (стаття 405). Серед указаних підстав відсутня підстава заявлена банком - визнання недійсним надання ОСОБА_1

у користування іншим особам житлового будинку, а позивач -

AT «Кристалбанк», не є власником жилого будинку, тому відсутні підстави для задоволення його позовних вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 червня 2023 року апеляційну скаргу АТ «Кристалбанк» задоволено частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня

2023 року змінено, викладено його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Суд апеляційної інстанції, надавши оцінку позовним вимогам банка

та їх обґрунтуванню, врахував відповідні норми ЦК України, Закону України «Про іпотеку» й вказав про те, що законодавством не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

ОСОБА_2 та її діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані у спірному будинку, який є предметом іпотеки, з 18 січня 2017 року. ОСОБА_2

є дружиною сина ОСОБА_1 , тобто іпотекодавця, й вона та її діти вселилися у спірний будинок як члени сім`ї ОСОБА_1 . Вони проживають разом із останнім, ведуть спільне господарство, а в силу положень

частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника будинку мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

У цій частині суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми

ЖК України ЦК України, Закону України «Про охорону дитинства», положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах щодо права на житло, судову практику Верховного Суду.

Змінюючи мотиви відмови у задоволенні позову банка, апеляційний суд виходив із того, що банк зазначав підставою для втрати відповідачами права користування спірним будинком, який є предметом іпотеки, порушення ОСОБА_1 умов договору іпотеки щодо реєстрації інших осіб у будинку. Проте, у позовній заяві не зазначено такої підстави

для виселення відповідачів як звернення стягнення на предмет іпотеки,

що є підставою для виселення усіх осіб, які в ньому проживають на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, а зміни підстав позову в суді апеляційної інстанції не передбачені нормами

ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2023 року АТ «Кристалбанк» звернулося до Верховного Суду

із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов банка задовольнити.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права

без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм права

у подібних правовідносинах; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин,

які мають значення для правильного вирішення справи; суди встановили обставини, що мають суттєве значення у справі, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих

до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу

та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про відмову у задоволенні позову банка,

не врахувавши відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду. Відповідачі зареєстрували своє місце проживання

у будинку, який є предметом іпотеки, уже після передання будинку в іпотеку банку. При цьому ОСОБА_2 та її діти не є членами сім`ї власника

будинку - ОСОБА_1 . Останній не мав права надавати їм у користування будинок, тому вимога про визнання недійсним надання власником

у користування іншим особам житлового будинку, який є предметом іпотеки, обґрунтована.

При цьому таку вимогу банка слід розглядати як вимогу про недійсність правочину (статті 215 216 ЦК України). Правовий висновок Верховного Суду

з указаного питання відсутній.

Посилався на те, що у спірних правовідносинах іпотекодержатель не надав згоду на користування іншими особами предметом іпотеки. Статус цих осіб не має правового значення.

Разом із цим, наявність сімейних зв`язків відповідачів установлено апеляційним судом на підставі усних пояснень представника ОСОБА_1 , відповідачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження цієї обставини, зокрема щодо шлюбних відносин між ОСОБА_2 та сином ОСОБА_1 , їх спільного проживання. Тому висновки апеляційного суду

у цій частині ґрунтуються на припущеннях.

Крім того, власник спірного будинку зареєстрований та проживає

не у ньому, тобто відповідачі не можуть спільно проживати і вести господарство у будинку, який є предметом іпотеки. При цьому син

ОСОБА_1 , начебто чоловік ОСОБА_2 , також не зареєстрований

у цьому будинку.

Більше того, 22 березня 2013 року приватним нотаріусом Салтан В. В. було вчинено виконавчий напис № 253, яким у рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірний житловий будинок.

Цей виконавчий напис неодноразово пред`являвся до примусового виконання, проте він повертався стягувачу без виконання, у тому числі через реєстрацію у будинку малолітніх дітей. Із цих самих підстав банк

не може реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки й у виконавчому провадженні № 63713677. Указані обставини встановлені судами попередніх інстанцій, проте правової оцінки їм не надано.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 березня 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Раффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/7-02/3901-50, згідно з умовами якого банк надав ОСОБА_1 у кредит грошові кошти у розмірі 81 100,00 доларів США

зі сплатою процентів за користування кредитом на строк до 08 березня 2026 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки від 13 березня 2006 року із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, посвідчений приватним нотаріусом Гармашовим Г. М. та зареєстрований

у реєстрі за № 1339 (а. с. 5-6, т. 1).

Предметом іпотеки за цим договором є нерухоме майно, а саме житловий будинок, загальною площею 339,1 кв. м, розташований за адресою:

АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, розміром 702 кв. м.

Згідно з пунктом 4.1.4 цього договору іпотеки ОСОБА_1 зобов`язався

не відчужувати предмет іпотеки у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов`язаннями з боку третіх осіб. Зокрема: не передавати в оренду, найм, не передавати в наступну іпотеку, тощо, не видавати довіреності

на користування та розпорядження, а також не виступати поручителем

за третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди

на це від іпотекодержателя.

24 травня 2017 року між АТ «Раффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Кристалбанк», правонаступником якого є АТ «Кристалбанк», укладено договір факторингу (портфельне відступлення прав вимоги), відповідно до якого

ПАТ «Кристалбанк» набув усіх прав кредитора за кредитними операціями, переданими йому згідно з реєстром відступлених прав вимоги від 25 травня 2017 року (а. с. 7-14, т. 1).

ПАТ «Раффайзен Банк Аваль» передало ПАТ «Кристалбанк» права за всіма угодами, укладеними на забезпечення виконання зобов`язання

за кредитними операціями.

25 травня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»

та ПАТ «Кристалбанк» укладено договір відступлення прав за іпотечними договорами, визначеними у додатку № 1 до нього, посвідчений приватним нотаріусом Данич О. Ф. за реєстровим № 1497 (а. с. 14-17, т. 1).

ПАТ «Раффайзен Банк Аваль» передало ПАТ «Кристалбанк» права кредитора за кредитним договором від 09 березня 2006 року

№ 014/17-02/3901-50 із додатковими угодами до нього, який було укладено з ОСОБА_1 , а також за договором іпотеки від 13 березня 2006 року, укладеним із ОСОБА_1

у розмірі 633 477,46 грн, еквівалент 79 254,03 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки - жилий будинок, загальною площею

339,1 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, розміром 702 кв. м. Крім того, стягнуто витрати за вчинення виконавчого напису у розмірі 3 400,00 грн (а. с. 27, т.1).

Указаний виконавчий напис пред`являвся до примусового виконання

до органів виконавчої служби, проте він три рази був повернутий

без виконання:

Відповідно до листа департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 24 грудня 2020 року № 01-71/19595 ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані з 18 січня 2017 року у будинку

АДРЕСА_2 (а. с. 18, т.1).

Розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької МР

від 31 березня 2020 року № 148р відмовлено головному державному виконавцю відділу примусового виконання рішення Запорізькій області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

(м. Дніпро) у наданні дозволу на реалізацію вищевказаного будинку, право користування яким мають діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку

із порушенням житлових прав дітей (а. с. 157, т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених

частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга АТ «Кристалбанк» задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої

або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права

і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання

про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права,

які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411,

частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного

у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи

на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання

або оспорювання.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав

та вплив на порушника.

Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором,

та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який

не суперечить закону.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового

або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право

або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду

та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права

чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження

№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі

№ 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року

у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити

до відновлення порушеного права позивача.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом

або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним

та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення

про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня

2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19,

від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження

№ 12-61гс21 (пункт 148)).

Звернувшись до суду з позовом у цій справі, АТ «Кристалбанк»

просило суд визнати недійсним надання ОСОБА_1 у користування ОСОБА_2 , малолітнім ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , спірного житлового будинку, який є предметом іпотеки, визнавши їх такими, що втратили право користування цим будинком.

Суд апеляційної інстанції, змінюючи мотиви рішення суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову банка, виходив, зокрема, із того,

що банк обрав неналежний спосіб судового захисту своїх прав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що АТ «Кристалбанк» на підставі відповідних договорів відступлення прав вимоги набуло статусу кредитора за кредитним договором від 09 березня 2006 року та договором іпотеки

від 13 березня 2006 року, укладеними між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»

та ОСОБА_1 .

Предметом вищевказаного договору іпотеки було нерухоме майно, зокрема житловий будинок, загальною площею 339,1 кв. м, розташований

за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, розміром 702 кв. м.

Згідно з пунктом 4.1.4 цього договору іпотеки ОСОБА_1 зобов`язався

не відчужувати предмет іпотеки у будь-який спосіб та не обтяжувати його зобов`язаннями з боку третіх осіб, а саме: не передавати в оренду, найм,

не передавати в наступну іпотеку, тощо, не видавати довіреності

на користування та розпорядження, а також не виступати поручителем

за третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди

на це від іпотекодержателя.

ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані з 18 січня 2017 року

у будинку

АДРЕСА_2 .

Розпорядженням голови районної адміністрації Запорізької МР

(м. Дніпро) у наданні дозволу на реалізацію предмета іпотеки, право користування яким мають діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку

із порушенням житлових прав дітей.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про іпотеку»визначено,

що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено

цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки

у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» передбачено,

що у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення

на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

За положеннями частин першої і третьої статті 33 Закону України

«Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

У позові банк посилався на наявність виконавчого напису, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, який пред`являвся до виконання і повертався стягувачеві, а також на інше виконавче провадження, в якому він не може звернути стягнення на предмет іпотеки. Однією з причин цього є реєстрація неповнолітніх дітей у спірному будинку.

Тобто банк, як іпотекодержатель, не реалізував процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом із цим, у справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується визнання осіб такими, що втратили право користування предметом іпотеки.

У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109

ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто

з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду

у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

У даній справі суд апеляційної інстанції зазначив про те, що представник ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції вказував, що ОСОБА_2

є дружиною сина ОСОБА_1 , а ОСОБА_4 , ОСОБА_3 -

її малолітні діти, які поселилися в жилий будинок, як члени сім`ї сина ОСОБА_1 . Вони всі разом проживають, ведуть спільне господарство.

Проте, Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги,

що у задоволенні позову банка відмовлено не з цих правових підстав,

що спростовує доводи касаційної скарги про те, що постанова апеляційного суду ґрунтується на припущеннях.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції вірно виходив із заявлених позовних вимог банка, правових обґрунтувань позову, врахувавши, що спір стосується, у тому числі, визнання малолітніх осіб такими, що втратили право користування житлом.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно

або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла,

а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом,

яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації

у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить

від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно

не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2

статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись

як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ

і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність

у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги

та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те,

що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним),

але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Право дитини на житло передбачено Конвенцією про права дитини

від 20 листопада 1989 року.

Згідно зі статтею 16 цієї Конвенції жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте

і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції

або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом

у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13

ЦПК України).

Тобто, вирішуючи відповідний спір, суд повинен виходити також із оцінки позовних вимог заявника, ефективності обраного позивачем способу судового захисту порушеного права.

На вказаному зазначено у постанові Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 175/5057/21 (провадження № 61-4293св23).

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, урахував позовні вимоги банка

і вказав про те, що у даному спорі відсутня правова підстава для задоволення позову - звернення стягнення на предмет іпотеки. Задоволення вказаної вимоги буде мати наслідком виселення осіб

з предмета іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку»

та статті 109 ЖК України.

Разом із цим, у спірних правовідносинах банк не реалізував своє право

на звернення стягнення на предмет іпотеки, таку вимогу у даному позові

не заявив, а тому, звернувшись до суду з позовом у цій справі, обрав неналежний спосіб судового захисту порушеного права.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги,

що норми Закону України «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові

від 23 січня 2019 року у справі № 522/10127/14-ц (провадження

№ 14-428цс18).

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених

цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Згідно із частинами першою, шостою статті 48 Закону України

«Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Статтею 50 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено,

що звернення стягнення на об`єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності в боржника достатніх коштів чи рухомого майна.

Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частиною другою статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - це члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права

та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки

та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав та інтересів дітей при наданні дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, яке належить дітям.

Згідно з абзацом сьомим пункту 3 розділу ІІ Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 29 червня 2016 року № 2831/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 вересня 2016 року за № 1301/, у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування

яким мають діти, заявка на реалізацію арештованого майна подається разом із копією дозволу органів опіки та піклування або відповідним рішенням суду (в електронній або паперовий формі).

Подібні за змістом положення закріплені у пункті 28 Розділу VIII Інструкції

з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5.

Отже, державний виконавець або приватний виконавець зобов`язаний у разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, отримати попередню згоду органу опіки

та піклування або відповідне рішення суду, які, зокрема, додаються

до заяви на реалізацію арештованого майна.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду:

від 25 листопада 2019 року в справі № 718/482/15-ц (провадження

№ 61-16089св19), від 10 жовтня 2019 року в справі №751/15667/15-ц (провадження № 61-12151св19).

Особливістю примусової реалізації майна в межах виконавчого провадження з метою забезпечення виконання судового рішення є те, що власник майна не є заінтересованою в його реалізації особою й, відповідно, свою волю не виявляє. Продаж такого майна ініціюється державним

або приватним виконавцем через спеціальну установу, водночас зацікавленою особою є стягувач у виконавчому провадженні, а не боржник. Водночас стягувач (кредитор) не має права вчиняти дії, пов`язані

з передачею майна боржника на примусову реалізацію. З іншого боку боржник, як зазначалося, не є зацікавленою особою, що має своїм наслідком ухилення його від звернення до органів опіки та піклування

за отриманням дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке або право користування яким мають діти. Чинним законодавством не передбачено механізмів зобов`язання батьків або осіб, які їх замінюють, отримувати такий дозвіл у примусовому порядку.

У постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на відміну

від виконання судових рішень, які безпосередньо передбачають звернення стягнення на визначене житлове приміщення у конкретно визначений спосіб, для інших судових рішень, які передбачають загальне право стягнення боргу (у тому числі солідарного) з боржника (його поручителя)

на визначену суму зобов`язань, отримання державним виконавцем відповідного дозволу органу опіки та піклування є обов`язковим в силу самого факту існування права власності або права користування неповнолітньої дитини щодо нерухомого майна, яке реалізується в рамках виконавчого провадження. Захист відповідних прав неповнолітньої дитини забезпечує орган опіки та піклування в межах своїх повноважень, приймаючи рішення про надання зазначеного дозволу або відмову

у наданні зазначеного дозволу державному виконавцю, а також суд

у випадку звернення до нього уповноваженої особи зі скаргою щодо дій державного виконавця та/або органу опіки та піклування.

Виконавець на підставі частини першої, пункту 1 частини другої, пунктів 3, 6, 22 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» зобов`язаний та має право вживати всіх необхідних заходів щодо примусового виконання судового рішення, в тому числі й одержувати всі необхідні дозволи для проведення виконавчих дій.

З наведеного слідує, що державний чи приватний виконавець зобов`язаний звернутися до органу опіки та піклування з метою отримання дозволу

на реалізацію житлової нерухомості, право на користування якою мають діти, а у разі відмови у наданні такого дозволу органом опіки

та піклування - виконавець має повноваження звернутися до суду

з відповідним поданням.

Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року у справі

№ 127/30571/21-ц (провадження № 61-9979св22) вказав, що з метою усунення обставин, які роблять неможливим виконання рішення суду, а саме відсутності дозволу (відмові) органу опіки та піклування на реалізацію нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, виконавець може звернутися до суду із заявою (поданням)

про звернення стягнення на нерухоме майно боржника, в якому зареєстровані діти, яка повинна бути розглянута судом в порядку, встановленому в статті 435 ЦПК України.

Тобто звернення кредитора з позовом про виселення осіб, які зареєстровані в іпотечному майні, з метою передачі його на реалізацію в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості,

не є необхідним.

Указане спростовує посилання касаційної скарги про те, що банк не може реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки через реєстрацію у ньому неповнолітніх дітей у інший спосіб, аніж визначений ним у позові.

Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини,

які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням

чи невчиненням нею процесуальних дій.

Апеляційним судом правильно вирішено спір з урахуванням заявлених позовних вимог банка, висновки апеляційного суду узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд погоджується з висновками про відсутність правових підстав для задоволення позову АТ «Кристалбанк» у зв`язку з неправильно обраним способом судового захисту.

Колегія суддів звертає увагу заявника касаційної скарги, що, з урахуванням установлених у цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судом апеляційної інстанції, який змінив рішення суду першої інстанції, норм матеріального права й порушення норм процесуального права.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України апеляційним судом всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам

в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування

чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення

та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).

Рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -

без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції

у незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують,

на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416

ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення

та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом

не здійснюється.

Керуючись статтями 400 401 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Кристалбанк» залишити

без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2023 року у незміненій частині та постанову Запорізького апеляційного суду

від 07 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць