26.01.2023

№ 334/7687/21

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 334/7687/21

провадження № 61-10300св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Юлія Арсенівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А. про визнання недійсними пунктів шлюбного договору.

Позов обґрунтований тим, що з жовтня 2010 року сторони проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. У зареєстрованому шлюбі на той час з іншими особами не перебували. Проживали разом в належній ОСОБА_2 квартирі АДРЕСА_1 . Після придбання квартири АДРЕСА_2 вони постійно мешкали в ній.

21 липня 2017 року між сторонами зареєстровано шлюб Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, актовий запис № 291.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина ОСОБА_3 . Інша дитина померла при народженні в травні 2017 року.

У зв`язку із збільшенням сім`ї внаслідок народження дочки та для поліпшення житлових умов, вони придбали за спільні кошти квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , в якій поселилися для подальшого проживання і в якій, проживали разом до вересня 2021 року.

ОСОБА_2 зареєстрований в квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , а позивач зареєстрована в квартирі за адресою: АДРЕСА_5 . Спільна дитина взагалі не має зареєстрованого місця проживання. Питання реєстрації членів сім`ї вирішував одноособово ОСОБА_2 .

У вересні 2021 року через сварки та фізичне насилля з боку ОСОБА_3 позивач змушена була з дитиною залишити квартиру за адресою: АДРЕСА_3 та оселитися тимчасово в квартирі своєї матері за адресою: АДРЕСА_5 .

Наразі вирішуються питання розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу майна, придбаного під час шлюбу. ОСОБА_3 заперечує проти поділу майна, заявив, що все придбане під час спільного проживання майно є його особистою власністю і послався на шлюбний договір, посвідчений 12 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А.

Незадовго до народження дочки (народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 ), коли позивач дуже погано почувалась, була вкрай знервована і обтяжена майбутніми пологами (пам`ятаючи перші трагічні пологи), ОСОБА_3 переконав її підписати важливий на його думку документ у нотаріуса.

Позивач вказувала, що на вимогу чоловіка, сторони разом поїхали до нотаріуса, де позивач підписала договір, його зміст на той час їй не був зрозумілий, так як її думки були зайняті народженням дитини.

З наданого ОСОБА_2 шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року вбачається, що він не відповідає приписам статті 97 СК України, так як містить умови, які ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зменшують обсяг прав їх дитини на володіння та користування житлом батьків, суперечать моральним засадам суспільства, суперечать чинному законодавству.

Відповідно до змісту пунктів 1.3., 1.5. та 1.6. шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року особистою приватною власністю кожного з подружжя є: нерухоме майно, автотранспортні засоби, грошові кошти інше майно, право власності на яке підлягає обов`язковій державній реєстрації, майно, що придбане в шлюбі до укладення цього договору та буде придбаватися у шлюбі на ім`я одного з подружжя будь-яким способом. За умовами шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року отримані ОСОБА_2 заробітна плата, дивіденди, всі грошові кошти загалом, придбане ним майно, зокрема квартира, є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , якими він розпоряджається на власний розсуд без погодження з дружиною. Тобто, ОСОБА_2 не зобов`язаний витрачати отримані грошові кошти на потреби сім`ї та є правомірним їх витрачання на його власні потреби; за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації; не зобов`язаний забезпечувати членів сім`ї житлом та комунальними послугами; нести витрати на інші потреби сім`ї, тощо.

Очевидно, що перебуваючи у декретній відпустці, а надалі у відпустці по догляду за дитиною до досягнення дитиною віку 3-х років, позивач не працює та не отримує доходів, внаслідок чого не може придбати собі та дитині харчі, ліки, предмети гігієни, одяг, взуття; не може оплатити житло та комунальні послуги, тощо. ОСОБА_2 вправі витрачати грошові кошти та придбане ними майно на власні забаганки. Тобто внаслідок укладення шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року позивач та дитина поставлені в повну матеріальну і фінансову залежність від ОСОБА_2 . Придбане ними під час спільного проживання та під час шлюбу майно оформлялось виключно на ім`я ОСОБА_2 на його вимогу.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Аналізуючи положення статей 9 103 СК України, статей 203 215 ЦК України, можна дійти висновку, що підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Укладання оспорюваного договору призвело позивача до вкрай невигідного матеріального становища.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсними пункти 1.3, 1.5 та 1.6 шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений 12 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А.;

стягнути з відповідача судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя в складі судді: Ісакова Д. О., від 22 лютого 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке під лягає державній реєстрації. Категорія надзвичайно невигідне матеріальне становище , вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства. Зазначений правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14. Умовами оспорюваного шлюбного договору визначено майнові права не тільки на рухоме та нерухоме майно (автомобілі та домоволодіння), зокрема й інші матеріальні здобутки.

Суд першої інстанції вказав, що позивачем не було надано суду будь яких відомостей, щодо наявності або відсутності у нього матеріальних здобутків, які є предметом шлюбного договору. Також відповідно до шлюбного договору, сторони підтвердили, що діючи свідомо і добровільно, без будь-якого примусу, погроз чи насильства, як фізичного, так і морального, бажаючи реального настання правових наслідків, обумовлених договором, керуючи своїми діями, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного та сімейного законодавства, що регулюють укладений ними договір, в присутності нотаріуса стверджуючи що не визнані недієздатними повністю або обмежено, бажаючи врегулювати майнові правовідносини між ними, визначивши їхні майнові права та обов`язки, керуючись статтями 92-102 СК України, уклали цей договір.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними пункти 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого 12 жовтня 2018 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А., в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації.

В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин; у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України; для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору; під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 як на підставу для визнання недійсними цих трьох пунктів шлюбного договору посилалась на положення частин четвертої та п`ятої статті 93 СК України, а саме, його укладання в особистих інтересах відповідача, що ставить ОСОБА_1 у невигідне матеріальне становище, а також відбувається зменшення обсягу прав дитини. На неправильне встановлення обставин у справі судом в цій частині позивач наголошувала й в своїй апеляційній скарзі. Під звуженням майнових прав дитини позивач розуміла той факт, що відповідач не зареєстрував їх спільну дитину в будь-якій із квартир, які придбані на його ім`я.

Суд першої інстанції, відхиляючи доводи позивача про неотримання нею жодного корисного результату на підставі шлюбного договору для себе та постановлення її у невигідне матеріальне становище вказаними пунктами договору, керувався положеннями частин 2, 3, 5 статті 97 СК України та дійшов до хибного висновку про те, що ці обставини позивач не довела. Колегія суддів прийняла доводи апеляційної скарги про те, що оспорювані пункти шлюбного договору порушують норми законодавства та поставили поставили у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Суд першої інстанції вказував, що приписи частини 2 статті 97 СК дозволяють подружжю визначати у шлюбному договорі умов про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу, і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а приписи частини 3 цієї норми передбачають можливість визначення порядку поділу майна у шлюбному договорі. Між тим, частина 5 цієї статті унормовує включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правого режиму майна лише у тому разі, якщо такі умови не будуть суперечити моральним засадам суспільства. Крім того, частиною 5 статті 93 СК встановлено пряму заборону за шлюбним договором передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Отже, з огляду на аналіз вказаних норм фактично шлюбним договором за погодження подружжя можна визначати режим будь-якого майна як одноосібної приватної власності когось одного із подружжя, крім нерухомого майна та рухомого, яке підлягає реєстрації. Проте суд, навівши зміст вказаних норм, практично не перевірив відповідність оспорюваних пунктів шлюбного договору їх приписам.

Апеляційний суд зазначив, що за матеріалами справи судом встановлено, що на ім`я ОСОБА_2 зареєстровано три квартири, зокрема, дві з них придбані під час шлюбу з ОСОБА_1 , одна - до офіційної реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 , але остання вказувала у позові, що сторони і до укладення шлюбу проживали однією сім`єю без його реєстрації. Не оцінюючи цих обставин (щодо проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу до його офіційної реєстрації), колегія досліджує лише умови договору (пункти 1.3., 1.5., 1.6.), за змістом яких все майно, яке зареєстровано за ОСОБА_2 , незалежно від періоду його набуття, віднесено до його особистої приватної власності, що повною мірою суперечить приписам частини 5 статті 93 СК України. Вказані умови також суперечать моральним засадам суспільства (частина 5 статті 97 СК), оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 до укладення договору перебувала у стані вагітності, у декретній відпустці, у якої через два тижні після укладення шлюбного договору відбулись пологи з народження спільної дитини сторін, а в подальшому вона три роки знаходилась у відпустці по догляду за дитиною до трьох років, в той час як за шлюбним договором вона позбавляється будь-якого права на майно, передача якого одному з подружжя забороняється частиною п`ятою статті 93 СК України.

Апеляційний суд зазначив, що хоча шлюбний договір не містить прямої вказівки, що конкретно визначені квартири належать та належатимуть відповідачу, навіть після розірвання шлюбу, але саме це відслідковується за умовами договору у поєднанні з дослідженими матеріалами справи, на що вказує така вказівка, яка має місце у всіх оспорюваних позивачем пунктах «все майно, набуте як до шлюбу, у шлюбі та після укладення цього договору є особистим майном того ж подружжя, на чиє ім`я воно було придбане, та у випадку розірвання шлюбу вважається його особистою приватною власністю». Отже, позивач такими умовами позбавлена права на будь-яке нерухоме майно та рухоме, яке підлягає реєстрації, що і доводить постановлення її у невигідне матеріальне становище такими умовами. При цьому, позивач не може при наявності такого шлюбного договору ділити майно, оскільки все воно зареєстроване за ОСОБА_2 . Зважаючи на всі вище наведені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних пунктів шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого майна та рухомого, що підлягає державній реєстрації. Стосовно оспорюваних пунктів щодо іншого майна, то в цій частині суд правильно визнав, що договір відповідає приписам частини 2 статті 97 СК України.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позову не повно проаналізував зміст шлюбного договору, неправильно визнав недоведеним факт невигідного матеріального становища позивач умовами шлюбного договору, не застосував положення частин 4, 5 статті 93, частини 5 статті 97 СК України, внаслідок чого дійшов необґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. У зв`язку із вказаним рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року у цій справі підлягає скасуванню із прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Аргументи учасників справи

18 жовтня 2022 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, в якій просив: скасувати постанову апеляційного суду в частині визнання недійсними пункти 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації; залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційний суд необгрунтовано визнав доводи апеляційної скарги частині того, що шлюбний договір поставив позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище після розірвання шлюбу та те, що судом першої інстанції це досліджувалося, як вартість нерухомого майна, так і матеріальний стан позивача, наявність чи відсутність у нього іншого нерухомого майна, оскільки як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору. У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України);

позивачка в позовній заяві не посилалась, на те, що при укладанні шлюбного договору вона помилилась, таким чином ОСОБА_1 не, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення при укладанні шлюбного договору;

приймаючи сторону апелянта апеляційний суд безпідставно вирішив, що ОСОБА_4 шлюбним договором була поставлена в надзвичайно невигідне матеріальне становище та не врахував, що категорія надзвичайно невигідне матеріальне становище, яка вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ЦПК України. ОСОБА_1 жодного доказу до суду першої інстанції не надавала, як і до суду апеляційної інстанції;

у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, а також постанові від 30 січня 2018 року Верховний Суд зазначив, що сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства: така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. Крім того, аналогічна позиція викладена у постанові КЦС ВС від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 щодо права сторін шлюбного договору на визначення правового режиму роздільності майна подружжя, як зазначено у висновках Суду: сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно);

згідно до умов пункту 1.3 шлюбного договору, позивач та відповідач погодили те, що особистою приватною власністю кожної із сторін, є майно, грошові кошти та майнові права, набуті ними до реєстрації шлюбу (прямо передбачено пунктом 1 частиною першою статті 57 СК України), майно та грошові кошти, придбані кожним із нас після укладення цього договору незалежно від способу набуття як-то купівля, обмін, придбання за договором довічного утримання, отримання в дарунок, у спадок (прямо передбачено частиною другою статті 57 СК України) тощо, майнові права - незалежно від способу їх набуття та підстав виникнення; майно та /або грошові кошти, отримані кожним із подружжя як відшкодування збитків страхові виплати тощо, навіть якщо вони сплачувались за спільні кошти подружжя, є її/його особистою власністю; дохід (дивіденди), плоди, приплід продукція, що приноситимуть речі, які нами, сторонами, віднесено до особистої приватної власності. Таким чином визначаючи недійсним пункт 1.3. шлюбного договору суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права встановлені пунктами 1,2,3, частини першої статті 57 СК України, та частину другу статті 57 СК України;

визнаючи недійсним пункт 1.5 шлюбного договору згідно до якого сторони вирішили (добровільно встановили), що все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, яке буде придбане та/або набуте сторонами після укладення даного договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте порушив право укласти шлюбний договір в якому сторони мають право передбачать інші умови ніж встановлені в статті 60 СК України. Визнаючи недійсним пункти 1.5 та 1.6. шлюбного договору суд апеляційної інстанції порушив норми права встановлені частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України, якими встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу;

суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції в порушення вимог вищевказаної статті не дослідив докази, на які я посилався у наданому відповідачем відзиві, а тому в колегії суддів апеляційного суду не було жодних підстав встановлених ЦПК України для скасування рішення суду першої інстанції та часткового задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується тільки в частині задоволених позовних вимог про визнання частково недійсними пунктів 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації та стягнення судових витрат. В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить: закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 ; касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін.

Відзив мотивований тим, що за чинним законодавством без згоди ОСОБА_2 не може навіть зареєструвати дочку за місцем своєї реєстрації у належній моїй матері квартирі за адресою: АДРЕСА_5 . У разі визнання недійсним частково шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року придбані квартири повернуться у спільну сумісну власність сторін та позивач навіть без згоди ОСОБА_2 , зможе зареєструватись в одній з квартир і зареєструвати дитину разом з собою, внаслідок чого малолітня дочка отримає законне право на жиле приміщення в одній з трьох квартир своїх батьків. А зараз у батька дитини ОСОБА_2 три квартири, а дитина без житла та без реєстрації вже четвертий рік поспіль; у відповідача три квартири на праві власності, придбані нами за спільні кошти сім`ї під час спільного проживання та зареєстрованого шлюбу, а в мене жодної і навіть відсутнє право на користування вказаним житлом. Це яскраво свідчить про запроваджену в шлюбному договорі дискримінаційну умову про безумовну передачу усього майна одному із подружжя- ОСОБА_2 , та позбавлення права на майно іншого з подружжя- ОСОБА_1 .

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

16 листопада 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2022 рокупризначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2022 року: клопотання ОСОБА_1 про продовження строку на подання відзиву задоволено. Продовжено ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 .

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 07 листопада 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 та постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6 -230цс14.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який зареєстрований 21 липня 2017 року Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, актовий запис № 291.

У сторін є дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 12 жовтня 2021 року у власності відповідача перебуває наступне нерухоме майно:

квартира АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу № 4922, посвідченого 17 серпня 2011 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Пянтковською О. Г.;

квартира АДРЕСА_6 на підставі договору купівлі-продажу № 583, посвідченого 21 липня 2017 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сіпяковим О. С;

квартира АДРЕСА_7 , на підставі договору купівлі-продажу № 5131 посвідченого 21 листопада 2018 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А.

12 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Ю. А. та зареєстрований за реєстровим № 4401.

У шлюбному договорі від 12 жовтня 2018 року передбачено, що:

ОСОБА_2 і ОСОБА_1 підтверджують те, що будь-яке майно (в тому числі речі індивідуального користування, коштовності, речі для професійних занять, а також грошові кошти), яке належало кожному із них до укладення шлюбу, яке було придбано (набуто) під час перебування у шлюбі кожним з них, а також домовляються, що майно та грошові кошти, які будуть набуватися кожним з них після укладення цього договору, є особистою приватною власністю кожного з них і на таке майно (грошові кошти) за будь-яких умов не поширюється положення глави 8 СК України;

зокрема, сторони погоджують те, що особистою приватною власністю кожного із них є: майно, грошові кошти та майнові права, набуті ними до реєстрації шлюбу, незалежно від способу набуття (як-то купівля, обмін, придбання за договором довічного утримання, отримання в дарунок, у спадок тощо), майнові права - незалежно від способу їх набуття та підстав виникнення; майно та/або грошові кошти, отримані кожним із них як відшкодування збитків, страхові виплати тощо, навіть якщо вони сплачувались за спільні кошти подружжя, є її/його особистою власністю; дохід (дивіденди), плоди, приплід, продукція, що приноситимуть речі, які сторонами віднесено до особистої приватної власності;

Одноосібним власником майна, право власності на яке підлягає державній реєстрації, є той з подружжя, на чиє ім`я воно зареєстровано. При укладенні правочинів щодо придбання та розпорядження (купівля-продаж, міна, дарування, передача в іпотеку або заставу, здача в оренду, найм тощо) такого майна, згода іншого з подружжя не потрібна. Витрати по придбанню та утриманню особистого майна одного з подружжя несе сторона, яка є його власником (пункт 1.3. договору);

все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, яке буде придбане та/або набуте сторонами після укладення цього договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім`я воно було придбане або набуте (пункт 1.5. договору);

у випадку розірвання шлюбу всі об`єкти рухомого та нерухомого майна, належні сторонам, вважаються особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбане або набуте (пункт 1.6. договору).

Позиція Верховного Суду

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Тобто, з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (стаття 103 СК України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України).

Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. У статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України.

Для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.

Під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі № 6-230цс14 зазначено, що:

«стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.Виходячи зі змісту статей 9 103 СК України, статей 203 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним. Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64 74 93 97 СК України, статей 203 215 ЦК України є правильним. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

У справі, що переглядається:

в позові позивач посилалась на те, що пункти 1.3., 1.5., 1.6. є недійсними з підстав, що: 1) ставлять позивача (дружину) в невигідне матеріальне становище; 2) зменшують обсяг прав спільної дитини сторін шлюбного договору; 3) суперечать моральним засадам суспільства; 4) суперечать чинному законодавству;

апеляційний суд при частковому задоволенні позову вважав, що: в шлюбному договорі подружжя може визначати режим будь-якого майна як одноосібної приватної власності когось одного із подружжя, крім нерухомого майна та рухомого, яке підлягає реєстрації; позивач такими умовами позбавлена права на будь-яке нерухоме майно та рухоме, яке підлягає реєстрації, що і доводить постановлення її у невигідне матеріальне становище такими умовами та які суперечать моральним засадам суспільства;

апеляційний суд не врахував, що як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору. При цьому апеляційний суд не встановив, які саме приватні права або інтереси позивача порушені (не визнані або оспорювані) на момент вчинення шлюбного договору;

апеляційний суд не звернув уваги, що: норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права; сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно); оспорюваними умовами шлюбного договору визначено правовий режим щодо прав кожного з подружжя на майно та перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся.

апеляційний суд не врахував, що позивачем не доведено, що оспорювані умови шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зокрема не надано доказів, які підтверджували б відсутність в неї власного майна чи вчинення відповідачем дій спрямованих на ухилення від утримання позивача та дитини під час її перебування у відпустці по догляду за дитиною; оспорювані умови порушують моральні засади суспільства;

апеляційний суд не звернув уваги, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

суд першої інстанції встановив, що підстави для визнання оспорюваних умов шлюбного договору відсутні, а тому обґрунтовано відмовив в їх визнанні недійсними. Натомість апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду в оскарженій частині належить скасувати та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. З урахування викладеного, в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити; постанову Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року в оскарженій частині та частині розподілу судових витрат скасувати; рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року у відповідній частині залишити в силі; в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити.

З урахуванням того, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині підлягає скасуванню, в тому числі в частині розподілу судових витрат, то на позивача покладаються судові витрати за подання апеляційної скарги та судові витрати відповідача зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними пункти 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації та стягнення судових витрат скасувати.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними пункти 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 984,80 грн судового збору за подання касаційної скарги.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Запорізького апеляційного суду від 07 вересня 2022 року в скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук