Постанова
Іменем України
07 квітня 2021 року
м. Київ
справа 334/7886/15-ц
провадження № 61-17029св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової В. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Запорізька міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області, Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 22 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Турбіної Т. Ф., та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року, прийняту у складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним рішення Запорізької міської ради про передачу у власність земельної ділянки, визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, скасування рішення про державну реєстрацію, скасування запису про право власності, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, стягнення моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить житловий будинок, розташований на АДРЕСА_2 на земельній ділянці площею 538 кв. м, яка рішенням виконкому Запорізької міської ради від 15 серпня 1957 року № 26 була виділена землекористувачу для будівництва будинку. Згідно з даними технічної інвентаризації (технічного паспорта) на момент придбання у власність житлового будинку, площа земельної ділянки, яка перебувала у фактичному корситуанні, становила 538 кв. м.
Вказувала, що суміжний землекористувач ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) без її згоди, на власний розсуд, у вересні 2013 року пересунув свій паркан у бік її земельної ділянки у двір та у провулок, забетонував стовпчики та поставив капітальний паркан на фундаменті, тим самим загородив їй в`їзд до гаража, а також проїзд до будинку, чим змінив межі користування її земельною ділянкою. Внаслідок дій ОСОБА_2 ширина проїзду до її будинку зменшилась до 5 м. Крім того, ОСОБА_2 самовільно зайняв частину проїзду загального користування (перенесення паркану, влаштування клумби), замість необхідних 4 м його ширина тепер становила 3,5 м.
Позивач стверджувала, що внаслідок дій ОСОБА_2 вона користується площею земельної ділянки, що значно менша ніж було передбачено рішенням виконкому Запорізької міської ради від 15 серпня 1957 року № 26, технічним паспортом, який складено станом на 22 вересня 1989 року, що відповідає генеральному плану забудови м. Запоріжжя.
Крім того, ОСОБА_2 без її згоди як суміжного землекористувача та
з порушенням раніше існуючих меж отримав у власність земельну ділянку, на якій розташований його будинок. Також частина ділянки, яка виходить на загальний проїзд і належить до земель комунальної власності, не була погоджена з органом місцевого самоврядування.
На думку позивача, встановлення нових розмірів земельної ділянки ОСОБА_2 відбулося за рахунок її земельної ділянки та земельної ділянки загального користування (проїзду).
Крім того, 14 лютого 2018 року будинок та земельна ділянка, які розташовані на АДРЕСА_2 , перейшли за договором дарування у власність ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_2 . Позивач вказувала, що відчуження земельної ділянки відбулося без зміни її меж, новий власник земельної ділянки відмовляється усувати порушення, які були допущені попереднім землекористувачем (власником).
ОСОБА_1 стверджувала, що внаслідок неправомірних дій ОСОБА_2 змушена звертатися до спеціалістів у галузі права, звертатися до суду та інших державних органів, вистоювати довгі черги та розповідати про свої проблеми принижуючи себе таким чином. Звертала увагу на характер порушення, глибину та тривалість душевних страждань, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, а також, враховуючи вимоги розумності та справедливості, просила стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.
Остаточно уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним рішення Запорізької міської ради від 05 листопада
2014 року № 56/244 «Про передачу гр. ОСОБА_2 у власність земельну ділянку на АДРЕСА_1 »;
- визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно
від 08 грудня 2014 року, видане на ім`я ОСОБА_2 щодо земельної ділянки, кадастровий № 2310100000:04:034:0654, площею 0,0562 га, що розташована у АДРЕСА_1 ;
- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень
(з відкриттям розділу), індексний номер: 17796360 від 08 грудня 2014 року, прийняте державним реєстратором Реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції у Запорізькій області;
- скасувати запис про право власності № 24825466, внесений приватним нотаріусом Байрамовою Оксаною Михайлівною до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 14 грудня 2018 року на підставі договору дарування, серія та номер 134;
- усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення (повного демонтажу) капітального паркану, розташованого за адресою:
АДРЕСА_1 , а саме зі сторони яка межує із земельною ділянкою, розташованою на АДРЕСА_2 , та зі сторони загального проїзду;
- зобов`язати ОСОБА_3 звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки, площею 538 кв. м, яка розташована на АДРЕСА_2 , шляхом знесення (повного демонтажу) капітального паркану, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ,
а саме зі сторони, яка межує із земельною ділянкою, розташованою на
АДРЕСА_2 , та зі сторони загального проїзду, відновити земельну ділянку до її первісного стану (розміри: 25 м х 25 м х
21 м х 20м х 4,50 м х 5 м);
- стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.
Вирішити питання розподілу судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів щодо самовільного зайняття відповідачами частини земельної ділянки позивача, а Запорізька міська рада діяла відповідно до закону та в межах своїх повноважень під час прийняття рішення від 05 листопада 2014 року № 56/244 «Про передачу ОСОБА_2 у власність земельної ділянки, розташованої на
АДРЕСА_1 ».
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2019 року залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції погодився із висновком суду першої інстанції про те, що внаслідок передачі у власність відповідачу земельної ділянки не відбулось порушення прав позивача, які б підлягали судовому захисту шляхом визнання недійсним рішення Запорізької міської ради від 05 листопада 2014 року № 56/244 та свідоцтва про право власності, виданого ОСОБА_2 на підставі цього рішення, а також скасування державної реєстрації земельної ділянки. При цьому не встановлено порушення прав позивача збудованим парканом, судовим рішенням, яке набрало законної сили.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня
2019 року, ухвалити судове рішення про задоволення позову.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
18 вересня 2019 року ухвалою Верховного Суду у складі судді
Сімоненко В. М. відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Ленінського районного суду м. Запоріжжя.
У жовтні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
У листопаді 2020 року, згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, у зв`язку з обранням судді Сімоненко В. М. до Великої Палати Верховного Суду, справу передано колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гульку Б. І.,
Луспенику Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають фактичним обставинам справи.
Заявник вказує, що внаслідок самочинно збудованого капітального паркану порушено її право користування земельною ділянкою. Суди не надали оцінку тому, що паркан, збудований відповідачем, є самочинним будівництвом на частині її земельної ділянки. Відповідач ОСОБА_2 порушив вимоги статей 211 212 ЗК України та частини четвертої статті 376 ЦК України.
Заявник стверджує, що відповідачами порушено вимоги статей 118 122 198 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 55 Закону України «Про землеустрій», оскільки не погоджено межі земельної ділянки із суміжним землекористувачем, тобто з нею та органами місцевого самоврядування, в тій частині, що визначено статтею 83 ЗК України.
Вказує, що при застосуванні норм права суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 11 липня 2018 року у справі
№ 263/11779/16 (провадження № 61-25486св18).
Посилаючись на положення статті 152 ЗК України, стверджує про порушення її прав ОСОБА_2 та новим власником земельної ділянки -
ОСОБА_3 , яка відмовилася усувати ці порушення шляхом демонтажу паркана.
Заявник вказує, що суд першої інстанції за клопотанням сторони витребував матеріали інвентарної справи об`єктів нерухомості АДРЕСА_3 , АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , вказані документи не дослідив, однак суд апеляційної інстанції відповідних висновків не зробив.
Не погоджується з висновками судів щодо вирішення в судовому порядку спору в частині знесення капітального паркану, оскільки цей спір є іншим, ніж той, що вирішувався у справі № 2-4295/11.
Не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо надання оцінки поданим нею доказам, зокрема, листу прокурора Ленінського району
м. Запоріжжя про встановлені прокуратурою порушення з боку
ОСОБА_2 , поясненням свідків, якими доведено неправомірні дії відповідачів щодо захоплення частини земельної ділянки загального користування - дороги.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У листопаді 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_2 подали відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права, просять касаційну скаргу залишити без задоволення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 на праві власності належить жилий будинок, розташований на АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 грудня 2007 року.
Право власності на жилий будинок, розташований на
АДРЕСА_2 , зареєстровано Орендним підприємством «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» 20 грудня 2007 року, реєстраційний номер 11346007.
Земельна ділянка, на якій розташований жилий будинок позивача, межує із земельною ділянкою
АДРЕСА_1 .
На підставі договору дарування від 13 травня 1985 року ОСОБА_2 набув у власність житловий будинок АДРЕСА_1 .
Судами попередніх інстанцій досліджувалися інвентаризаційні справи, виготовлені на будинки АДРЕСА_1 та
АДРЕСА_2 , копії яких знаходяться у матеріалах справи.
Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 15 серпня 1957 року № 26 за житловим будинком
АДРЕСА_2 , закріплена площа землекористування у розмірі 538 кв. м.
Станом на 31 жовтня 2012 року загальна площа земельної ділянки АДРЕСА_2 , складала 548 кв. м.
Рішенням виконкому Запорізької міської ради від 28 квітня 1956 року № 8 за житловим будинком
АДРЕСА_1 , закріплена площа землекористування у розмірі 550 кв. м.
Рішенням виконкому Ленінської райради м. Запоріжжя від 16 травня
1985 року № 129/6 залишки земельної ділянки у розмірі 16 кв. м залишено
у тимчасове користування співвласників будинку АДРЕСА_1 .
Станом на 26 березня 2012 року загальна площа земельної ділянки, яка розташована на АДРЕСА_1 , - 568 кв. м.
Відповідно до Кадастрового плану земельної ділянки, розташованої на
АДРЕСА_2 , станом на 2014 рік площа земельної ділянки - 0,0537 га.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2013 року у справі № 2-4295/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_5 , Управління Держкомзему Запорізької міської ради, районна адміністрація у Ленінському районі Запорізької міської ради, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_5 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Запорізька міська рада, про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками, відшкодування моральної шкоди, у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_5 , ОСОБА_2 відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2013 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2013 року
у частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_5 , ОСОБА_2 залишено без змін.
У межах справи № 2-4295/11 ОСОБА_1 просила суд зобов`язати
ОСОБА_2 усунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 5,00 м х 4,5 м, відновивши конфігурацію земельної ділянки згідно з генеральним планом земельної ділянки на
АДРЕСА_2 від 1957 року, пересунути паркан довжиною 6,60 м від проїзду в бік гаража (літ. Г) за межі її земельної ділянки на 1,10 м.
Рішенням Запорізької міської ради від 05 листопада 2014 року № 56/244 ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку (кадастровий номер 2310100000:04:034:0564) площею 0,0562 га (землі житлової та громадської забудови; для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)) по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08 грудня
2014 року земельна ділянка, розташована на
АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2310100000:04:034:0564, площа 0,0562 га, із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), належить ОСОБА_2 .
Згідно із відповіддю Управління Держземагентства у Запорізькому районі Запорізької області від 19 квітня 2016 року № 9-28-99.3-1248/2-16, за даними державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, станом на 31 грудня 2015 року земельна ділянка, розташована за адресою:
АДРЕСА_1 , відноситься до графи 35 - землі під одно- та двоповерховою житловою забудовою.
На підставі договору дарування від 14 лютого 2018 року ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняла у власність як дарунок житловий будинок
АДРЕСА_1 .
На підставі договору дарування від 14 лютого 2018 року ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняла у власність як дарунок земельну ділянку площею 0,0562 га, розташовану за адресою:
АДРЕСА_1 . Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 14 лютого 2018 року, реєстраційний номер 521738223101.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі -
в редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Згідно з частинами першою та другою статі 118 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
Відповідно до частини сьомої статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених
у встановленому законом порядку.
Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Частиною першою статті 158 ЗК України визначено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Згідно з абзацом першим пункту 3.12 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою.
Відповідно до положень статей 12 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з приписами статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог
і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України)
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій встановили, що позивач на час виникнення спору фактично користувалася земельною ділянкою у межах розмірів, визначених рішенням виконкому Запорізької міської ради від 15 серпня 1957 року № 26, а відповідач отримав у власність земельну ділянку у розмірі, що не перевищує розміри, визначені рішеннями виконкому Запорізької міської ради від 28 квітня 1956 року № 8 та виконкому Ленінської райради від 16 травня 1985 року № 129/6, якими для обслуговування будинку АДРЕСА_1 передано у користування земельні ділянки. При цьому суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що позивач не надала належних та допустимих доказів
у розумінні статей 76-79 ЦПК України того, що рішення Запорізької міської ради від 05 листопада 2014 року № 56/244, яким ОСОБА_2 передано
у власність земельну ділянку прийнято з порушенням вимог статей 118 122 198 ЗК України та статті 55 Закону України «Про землеустрій».
При цьому, пославшись на преюдиційність рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 квітня 2013 року у справі № 2-4295/11, яке рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2013 року залишено без змін у частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , та яким не встановлено порушень ОСОБА_2 меж між земельними ділянками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ,
а спірний проїзд (дорога) є тупиковим міжквартальним проїздом та його ширина приймається 3,5 м. Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 152 ЗК України та зобов`язання відповідачів ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою та проїздом (дорогою) шляхом знесення паркану.
Частиною першою статті 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Оскільки позивач не довів склад цивільно-правового правопорушення у діях ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про незаконність передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2 без згоди суміжного користувача, тобто без її згоди, колегія суддів зазначає таке.
Стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. При цьому стаття 198
ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є «погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами». Із цього не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа (акта погодження меж), слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах
від 28 березня 2018 року у справі № 681/1039/15-ц (провадження
№ 61-4200св18), від 01 лютого 2021 року у справі № 347/1926/17 (провадження № 61-45322св18), підстав від його відступу колегія суддів не вбачає.
Посилання ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц (провадження № 61-25486св18) щодо обов`язковості погодження меж земельної ділянки, не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Так, постановою Верховного Суду від 11 липня 2018 року встановлено, що оскаржуване рішення ради про передачу у власність земельної ділянки відповідачу прийнято за наявності порушень земельного законодавства відповідачем, а саме: самовільного зайняття та використання земельної ділянки із земель житлової та громадської забудови, яке встановлено уповноваженими органами міської ради, крім того, з викопіювання
з генерального плану міста встановлено накладення меж земельних ділянок сторін. Натомість у справі, що переглядається, встановлено, що рішення міської ради, яким ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку, прийнято після того, як в судовому порядку встановлено відсутність порушень з боку відповідача щодо самовільного зайняття земельної ділянки ОСОБА_1 чи земель загального користування.
Посилання ОСОБА_1 на встановлення обставин справи щодо порушення її прав відповідачами внаслідок спорудження паркану належними та допустимими доказами, зокрема показами свідків, суперечать вимогам статей 77-78 ЦК України.
Інші доводи касаційної скарги переважно зводяться до незгоди
з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на докази, що були предметом дослідження
й оцінки судом апеляційної інстанції, та спрямовані на переоцінку доказів
у справі.
У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так
і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у чинній редакції. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Таким чином, розглянувши справу в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно дослідили наявні у справі докази, дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні
й обґрунтовані судові рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець