Постанова
Іменем України
13 липня 2021 року
м. Київ
справа № 336/2231/19
провадження № 61-16108св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року у складі судді Дмитрюк О. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Позов обґрунтовано тим, що 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глобою В. І. та зареєстрований за № 2027, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримав у ОСОБА_2 гроші в сумі 18 000,00 доларів США, що на день передачі грошей відповідає еквівалентові суми 144 000,00 грн, за курсом, що визначили сторони, 8,00 грн за 1 долар США, без стягнення процентів, які позивач повинен повернути у строк до 22 жовтня 2014 року включно.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовились про придбання земельної ділянки з кадастровим номером 2321280500:02:011:0006, площею 12,5280 га, що знаходиться на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області, проте, оскільки цільовим призначенням зазначеної земельної ділянки є ведення особистого господарства, що підпадає під мораторій відчуження, то укладення договору купівлі-продажу між сторонами було неможливе. Тому сторони погодили оформити земельну ділянку шляхом підписання договору позики, довіреності, заповіту.
Сторони домовились, що ОСОБА_2 бере в оренду земельну ділянку на строк 7 років, при цьому сплачує загальну суму орендної плати за весь період користування у розмірі 15 000,00 грн.
На початку 2018 року ОСОБА_1 отримав копію позовної заяви, яка у подальшому була уточнена, із вимогами сплатити ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22 жовтня 2009 року у розмірі 17 800,00 доларів США, суму інфляційних збитків у розмірі 12 744,80 доларів США, суму трьох процентів річних у розмірі 1 733,67 доларів США, суму пені у розмірі 4 086,18 доларів США, а всього: 36 364,65 доларів США.
Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі № 313/425/18 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено у повному обсязі.
12 вересня 2018 року за заявами ОСОБА_1 , посвідченими приватним нотаріусом Білозерського районного нотаріального округу Херсонської області за реєстровим № 414, № 415, скасовано довіреність та заповіт, складені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 та посвідчені 22 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області.
Отже, між позивачем та відповідачем 22 жовтня 2009 року фактично укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки із кадастровим № 2321280500:02:011:0006, площею 12,5280 га, що знаходиться на території Білоріцької сільської ради Василівського району Запорізької області.
Договір позики від 22 жовтня 2009 року не відповідав волевиявленню та внутрішній волі ОСОБА_1 , не був спрямований на реальне настання правових наслідків, тому він є недійсним.
З урахуванням зазначеного, посилаючись на положення статей 203 215 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач просив суд визнати недійсним договір позики, укладений 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глобою В. І. за реєстровим № 2027, а також стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 768,40 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором позики, тому відсутні підстави для визнання зазначеного договору недійсним. Крім того, факт укладення договору позики між сторонами також встановлено рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі № 313/425/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2009 року, під час розгляду якої відповідач із будь-якими позовними вимогами про визнання договору позики недійсним не звертався.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції, дослідивши та оцінивши всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведення ОСОБА_1 того, що сторони уклали спірний договір для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого господарства, що було його процесуальним обов`язком відповідно до статей 12 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У листопаді 2020 року на адресу Верховного Суду надійшла засобами поштового зв`язку касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким визнати недійсним договір позики, а також стягнути із ОСОБА_2 на свою користь судові витрати.
У грудні 2020 року та у січні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_1 про усунення недоліків з обґрунтуванням підстав касаційного оскарження (на виконання ухвал Верховного Суду від 19 листопада 2020 року та від 29 грудня 2020 року).
Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема у разі, коли оспорюваний правочин фактично є удаваним договором купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження. Також заявником зазначено про неправильне застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, що викладені у постановах: від 14 серпня 2019 року у справі № 369/11750/15-ц та від 13 лютого 2020 року у справі № 761/12145/17, оскільки фактичні обставини у зазначених справах відрізняються від обставин у цій справі № 336/2231/19.
У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що, здійснюючи розгляд позовних вимог, суди дали оцінку умовам спірного договору на предмет його удаваності і, як наслідок, дійшли висновку, що позивач не довів, яким чином укладення спірного правочину порушує його права, яке саме право порушено та яким чином права та охоронювані законом інтереси позивача будуть поновлені в результаті задоволення позовних вимог, проте судам слід було передусім з`ясувати правові підстави, з яких виникли цивільні права, обов`язки або інтерес у позивача, щодо захисту яких пред`явлено позов, а також, які саме права та інтереси позивача порушені відповідачем внаслідок укладення спірного договору. Якби насправді між сторонами укладався договір позики, то єдиним можливим способом забезпечення виконання зобов`язання було б укладення договору застави, але аж ніяк видача довіреності чи заповіту на ОСОБА_2 . Волевиявлення як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_2 , на укладення саме договору позики було відсутнє, адже фактично ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку, але в силу заборони закону сторони не могли укласти в законний спосіб дійсний договір купівлі-продажу земельної ділянки.
На думку заявника, суди не встановили обставини у сукупності усіх наданих позивачем доказів, який послався на те, що спірний договір, довіреність та заповіт передбачають передання в користування, володіння та розпорядження шляхом набуття права власності через успадкування земельної ділянки.
У лютому 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому відповідач просить залишити без задоволення касаційну скаргу, оскільки вона є безпідставною, та залишити без змін оскаржувані судові рішення, що є законними та обґрунтованими.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 19 листопада 2020 року та від 29 грудня 2020 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 336/2231/19 із Шевченківського районного суду м. Запоріжжя та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У лютому 2021 року матеріали справи № 336/2231/19 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глобою В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2027, відповідно до умов якого позичальник отримав у позикодавця гроші в сумі 18 000,00 доларів США, що на день передачі грошей відповідало еквівалентові суми 144 000,00 грн, за курсом, що визначили сторони, 8,00 грн за 1 долар США, без стягнення процентів, які позичальник повинен повернути в строк до 22 жовтня 2014 року включно. Крім того, договором передбачено, що в разі зміни офіційного курсу гривні до долара США розмір сум грошей, що підлягає поверненню за цим договором, підлягає коригуванню.
Передачу грошей здійснено до підписання договору позики.
Пунктом 2 договору передбачено, що остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 22 жовтня 2014 року.
Відповідно до пункту 3 договору вказана сума грошей передається позичальнику для придбання речей домашнього побуту і вжитку.
Згідно з відповіддю на запит ОСОБА_1 від 11 листопада 2016 року № 267/01-16 приватний нотаріус Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В. І. повідомив, що 22 жовтня 2009 року було посвідчено: довіреність на користування земельною ділянкою, площею 12,5280 га, розташовану на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області, на ОСОБА_2 , заповіт на земельну ділянку, площею 12,5280 га, розташовану на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області, на ОСОБА_2 та договір позики, позичальником за яким був ОСОБА_1 , на суму 144 000,00 грн на п`ять років.
Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі № 313/425/18 задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2009 року. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22 жовтня 2009 року, а саме: основний борг у розмірі 17 800,00 доларів США; суму інфляційних збитків у розмірі 12 744,80 доларів США, суму трьох процентів річних у розмірі 1 733,67 доларів США; суму пені у розмірі 4 086,18 доларів США, а всього - 36 364,65 доларів США.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 313/425/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року в частині стягнення інфляційних збитків в розмірі 12 744,80 доларів США скасовано та відмовлено в цій частині у задоволенні позову. Рішення в іншій частині стягнення 23 619,85 доларів США, яка складається з основного боргу за договором позики, суми трьох процентів річних, суми пені, залишено без змін.
У справі № 313/425/18 також встановлено факт часткового повернення боргу ОСОБА_1 18 листопада 2015 року в сумі 200,00 доларів США.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним та настання відповідних наслідків: відповідність змісту правочину вимогам закону, додержання встановленої форми правочину, правоздатність сторін правочину, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Тобто, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторони, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки умовами укладеного між сторонами 22 жовтня 2009 року нотаріально посвідченого договору позики передбачено, що позичальник отримав у позикодавця гроші в сумі 18 000,00 доларів США, передачу грошей було здійснено до підписання цього договору, сторони у присутності нотаріуса стверджували, що договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі, договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину, позичальник діяв з нотаріально посвідченої згоди дружини. У свою чергу позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором позики, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними оспорюваним договором. Окрім цього, в межах справи № 313/425/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2009 року встановлено факт часткового повернення боргу ОСОБА_1 18 листопада 2015 року в сумі 200,00 доларів США, що додатково свідчить про прийняття позивачем умов спірного договору позики.
Отже, доводи касаційної скарги про удаваність та пов`язану із цим недійсність договору позики не знайшли своє підтвердження. Висновки, викладені в позовній заяві, апеляційній та касаційній скаргах, є припущеннями, а відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доводи касаційної скарги про те, що спірний договір позики, довіреність та заповіт передбачають передання в користування, володіння та розпорядження шляхом набуття права власності через успадкування земельної ділянки чи реальність іншого правочину - договору купівлі-продажу земельної ділянки, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами.
Доводи касаційної скарги про видачу довіреності та укладення заповіту на ім`я ОСОБА_2 відносно земельної ділянки відхиляються, оскільки не доводять удаваність правочину, на чому наполягає позивач, адже останній як власник майна вправі самостійно, на свій власний розсуд, розпоряджатися належною йому власністю.
Посилання заявника на неправильне застосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду, що викладені у постановах: від 14 серпня 2019 року у справі № 369/11750/15-ц та від 13 лютого 2020 року у справі № 761/12145/17, оскільки фактичні обставини у зазначених справах відрізняються від обставин у цій справі № 336/2231/19, не приймаються колегією суддів, оскільки Верховним Судом при прийнятті ухвали від 10 лютого 2021 року про відкриття провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 йому було відмовлено у відкритті касаційного провадження на цій підставі з відповідним обґрунтуванням.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили обставини у сукупності усіх наданих позивачем доказів не знайшли своє підтвердження, оскільки у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Доводи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 235 ЦК України у подібних правовідносинах, зокрема у разі, коли оспорюваний правочин фактично є удаваним договором купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, в обхід встановленої законодавством заборони на її відчуження, не приймаються колегією суддів, оскільки удаваність правочину, про яку зазначає позивач, не знайшла своє підтвердження, окрім цього, існує стала судова практика Верховного Суду з приводу застосування статті 235 ЦК України, наприклад постанови Верховного Суду: від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18), від 21 березня 2019 року у справі № 673/323/17 (провадження № 61-41674 св18) від 27 лютого 2019 року у справі № 753/7939/16-ц (провадження № 61-18722св18), від 19 червня 2019 року у справі № 500/1210/17 (провадження № 61-32614св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 195/1784/14-ц (провадження № 61-31437св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 02 вересня 2019 року у справі № 761/9780/18 (провадження № 61-12241св19), від 16 жовтня 2019 року у справі № 756/1385/17 (провадження № 61-29093св18), від 30 жовтня 2019 року у справі № 520/8192/15-ц (провадження № 61-21157св18), від 28 листопада 2019 року у справі № 159/1780/17 (провадження № 61-9503св19), від 23 березня 2020 року у справі № 195/553/18 (провадження № 61-22584св19), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20), від 08 квітня 2020 року у справі № 464/1306/17 (провадження № 61-44301св18), від 21 жовтня 2020 року у справі № 759/9962/17 (провадження № 61-20346св19).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивача, підтверджує обґрунтованість заявлених ним позовних вимог.
В силу приписів статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Отже, доводи скаржника не спростовують встановлених у справі фактичних обставин та висновків судів попередніх інстанцій, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки і містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик