Постанова
Іменем України
29 липня 2021 року
м. Київ
справа № 336/5259/14
провадження № 61-7225св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
особа, яка подала апеляційну скаргу- ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року в складі судді Галущенко Ю. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року в складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), назву якого змінено на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі -
АТ «ПриватБанк»), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягненняна предмет іпотеки.
У листопаді 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із заявою про заміну предмету позову, а також подало уточнену позовну заяву до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 06 листопада 2014 року прийнято заяву позивача про зміну предмету позову, а саме за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Первісний позов ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення залишено без розгляду.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 12 листопада 2014 року замінено первісних відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на належного відповідача ОСОБА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного договору про іпотечний кредит від 13 березня 2008 року ОСОБА_1 отримав кредит
у розмірі 200 000 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 13 березня 2018 року.
За заявою ОСОБА_1 від 02 вересня 2008 року договір про іпотечний кредит переведено з валюти гривня у валюту долар США та укладено додаткову угоду. Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку склав 42 726,89 дол. США зі сплатою відсотків
з користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
У порушення норм закону та умов договору ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, у зв`язку з чим станом на 02 березня 2014 року утворилась заборгованість у розмірі 124 265,59 дол. США, яка складається з: 41 877,58 дол. США - заборгованість за кредитом; 25 142,19 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 5 710,60 дол. США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 45 617,81 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором; а також штрафи відповідно до умов кредитного договору: 21,37 дол. США - штраф (фіксована частина), 591,41 дол. США - штраф (процентна складова).
На підставі викладеного ПАТ КБ «ПриватБанк», з урахуванням уточнених позовних вимог, просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 13 березня 2008 року у розмірі 124 265,59 дол. США.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 13 березня 2008 року у розмірі 124 265,59 дол. США, яка складається із: суми заборгованості за кредитом - 41 877,58 дол. США, заборгованості по відсоткам за користування кредитом - 25 142,19 дол. США, заборгованості по комісії за користування кредитом - 69 007,18 грн, пені - 580 852,23 грн, фіксованої частини штрафу - 250,29 грн, процентної складової штрафу - 72 196,84 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, враховуючи порушення ОСОБА_1 своїх обов`язків за кредитними договорами, надання кредиту в доларах США, узгоджену сторонами умову договору про повернення кредиту в доларах США, згідно вимог статей 524 526 533 627 1049 1054 ЦК України дійшов висновку, що позичальник повинен повернути заборгованість банку в доларах США, яка складається із боргу за кредитом та за відсотками по ньому. За таких обставин доводи позивача про необхідність стягнення загальної суми заборгованості в доларах США не відповідають закону та умовам узгодженого сторонами договору.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня
2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за договором про іпотечний кредит від 13 березня 2008 року, яка складається
з: 41 877,58 дол. США - заборгованість за кредитом; 25 142,19 дол. США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 66 814,02 грн - заборгованість по комісії (винагороді), 533 728,38 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина), 69 233,69 грн - штраф (процентна складова).
В іншій частині позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції
у мотивувальній частині рішення дійшов правильного висновку про те, що доводи позивача щодо необхідності стягнення загальної суми заборгованості в доларах США не відповідають вимогам закону та умовам договору, однак помилково стягнув з відповідача загальну суму заборгованості саме в іноземній валюті в розмірі 124 265,59 дол. США, змінивши при цьому розмір штрафу (фіксованої частини). Крім того, враховуючи курс долара США 11,70 відповідно до службового розпорядження Національного Банку України від 28 травня 2014 року, який не оспорювався сторонами, суд першої інстанції помилився щодо розміру пені, штрафу та комісії (винагороди), розрахованої в гривневому еквіваленті, які підлягають стягненню з відповідача.
Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_2
у порядку статті 370 ЦПК України подала апеляційну скаргу. Вважає, що судові рішення є незаконними, оскільки справа розглянута за її відсутності, вона не була залучена до участі в справі, що позбавило її можливості захистити свої законні права та інтереси.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2017 року в цій справі залишено без змін.
Поновлено дію рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2017 року.
Судове рішення мотивоване тим, що перебіг строку позовної давності розпочався з 14 липня 2009 року (том 1 а. с. 88). Із вказаним позовом банк звернувся до суду 07 липня 2014 року (том 1 а. с. 41). Оскільки у даній справі сторони письмово узгодили строк позовної давності тривалістю 5 років як до вимог про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, так і до вимог про стягнення неустойки - пені, штрафів, строк позовної давності у вказаній справі не пропущено, що узгоджується із вимогами статті 259 ЦК України.
Доводи ОСОБА_2 про те, що справа розглянута за її відсутності, а вона не була залучена до участі в справі, суд вважав необґрунтованими, оскільки у вказаній справі первісно позов було подано до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про
звернення стягнення на предмет іпотеки. У подальшому, на підставі
статей 27 31 33 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду
з позовом), банк змінив предмет позову про стягнення заборгованості,
а також замінив первісних відповідачів на ОСОБА_1 , отже права
ОСОБА_2 як майнового поручителя, не порушено стягненням заборгованості з позичальника. Крім того, під час судового розгляду представником АТ КБ «ПриватБанк» зауважено, що на даний час банком не пред`являлося жодних вимог до ОСОБА_2 як майнового поручителя за договором про іпотечний кредит від 13 березня 2008 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати оскаржувані судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_2 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме - неврахування висновку щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 333/3870/14-ц (провадження № 61-14965св18), від 04 березня 2020 року
у справі № 335/14773/14-ц (провадження № 61-13864св19).
Касаційна скарга також мотивована тим, що суди попередніх інстанцій
у порушення статей 35 36 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішення суду першої інстанції), не залучили ОСОБА_2 (майнового поручителя) в якості третьої особи, чим порушили її права та законні інтереси в частині вільного доступу до правосуддя і захисту її прав, передбачених законодавством України.
Крім того, суди не витребували та не дослідили оригінали документів, оригінал кредитної справи, оригіналу платіжного документу про здійснення останнього платежу від 14 травня 2009 року. Суд апеляційної інстанції
не правильно розрахував строк позовної давності, зазначаючи початок
з 14 липня 2009 року, оскільки перебіг позовної давності розпочався
з 14 червня 2009 року, враховуючи останній платіж від 14 травня 2009 року.
Разом з тим, стягуючи з відповідача на користь банку заборгованість за процентами, пенею, штрафами та комісією за користування кредитом, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що зі зверненням банку
з вимогою до відповідача про дострокову сплату всієї заборгованості
у повному обсязі та зверненням до суду у вересні 2011 року з вимогою про звернення стягнення на майно, банк в односторонньому порядку змінив строк виконання зобов`язань за кредитним договором з березня 2018 року на вересень 2011 року.
Також, суд першої інстанції порушив конституційне право ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати докази та навести доводи.
Позиція інших учасників справи
ПАТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки воно є законним та обґрунтованим.
Вказувало, що у зв`язку з порушенням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором, утворилась заборгованість, яку відповідач зобов`язаний сплатити. Будь-яких вимог до ОСОБА_2 банком не заявлялось, отже її права, стягненням боргу з позичальника, не порушені.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 20 квітня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2020 року призначено повторний автоматизований розподіл судових справ у зв`язку з обранням судді Штелик С. П. до Великої Палати Верховного Суду та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями у справі № 336/5259/14 (провадження № 61-7225св20) визначено суддю-доповідача Фаловську І. М.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 13 березня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», назву якого змінено на
ПАТ «ПриватБанк», а у подальшому - на АТ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 200 000 грн зі сплатою 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення
до 13 березня 2018 року.
З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за договором про іпотечний кредит, 13 березня 2008 року між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 укладено іпотечний договір.
Також кредитні зобов`язання позичальника були забезпечені іпотечним договором від 13 березня 2008 року, укладеним між банком та
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , предметом якого
є квартира АДРЕСА_1 .
За заявою ОСОБА_1 від 02 вересня 2008 року кредитний договір переведено з валюти гривня в валюту долар США та укладено додаткову угоду.
Відповідно до пункту 8.1 додаткової угоди від 02 вересня 2008 року до договору про іпотечний кредит від 13 березня 2008 року розмір кредиту після проведення конвертації склав42 726,89 дол. США зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмір 1,17 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, встановлено графік погашення заборгованості.
Згідно з пунктом 5.5 додаткової угоди позовна давність по вимогах про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю 5 років.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Апеляційний суд зазначив, що перебіг строку позовної давності розпочався
з 14 липня 2009 року (том 1 а. с. 88). Із вказаним позовом банк звернувся до суду 07 липня 2014 року (том 1 а. с. 41). Оскільки у даній справі сторони письмово узгодили строк позовної давності тривалістю 5 років як до вимог про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, так і до вимог про стягнення неустойки: пені, штрафів, строк позовної давності у вказаній справі не пропущено, що узгоджується із вимогами статті 259 ЦК України.
Доводи ОСОБА_2 про те, що справа розглянута за її відсутності, вона не була залучена до участі в справі є необґрунтованими, оскільки у вказаній справі первісно позов було подано до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_1 , про звернення стягнення на предмет іпотеки. У подальшому, на підставі статей 27 31 33 ЦПК України
(в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом), банк змінив предмет позову на стягнення заборгованості, а також замінив первісних відповідачів на ОСОБА_1 , отже права ОСОБА_2 як майнового поручителя, не порушено стягненням заборгованості з позичальника. Крім того, під час судового розгляду представником банка зазначено, що на даний час кредитор не пред`являв жодних вимог до ОСОБА_2 як майнового поручителя за договором про іпотечний кредит від 13 березня 2008 року.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якій одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають
з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
Відповідно до статей 525 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Відповідно до вимог частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.
Отже, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 своїх зобов`язань перед кредитором, утворилась заборгованість за кредитним договором від 13 березня
2008 року, яка складається з: 41 877,58 дол. США - заборгованість за кредитом; 25 142,19 дол. США - заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом; 66 814,02 грн - заборгованість по комісії (винагороді), 533 728,38 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина), 69 233,69 грн - штраф (процентна складова).
Крім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що місячний строк виконання позичальником обов`язків з внесення регулярних платежів для виконання основного зобов`язання - по «13» число кожного місяця, що підтверджується пунктом 8.1 додаткової угоди та графіком погашення заборгованості.
Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18).
З розрахунку заборгованості за договором від 13 березня 2008 року вбачається, що останній платіж позичальником було здійснено 14 травня 2009 року, тому з урахуванням внесення чергового платежу після 13 числа, перебіг строку позовної давності розпочався з 14 липня 2009 року,
а з позовом банк звернувся до суду 07 липня 2014 року.
Крім того, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції за результатом розгляду якої було ухвалене рішення апеляційного суду. До касаційної інстанції ОСОБА_1 судові рішення не оскаржував та не уповноважував ОСОБА_2 на вчинення таких дій.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не залучили ОСОБА_2 , як майнового поручителя, в якості третьої особи
є необґрунтованими з огляду на наступне.
Частиною п`ятою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені стосовно певної особи судовим рішенням в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути в загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Крім того, відповідно до пункту 4 частини третьої статті 2 ЦПК України, змагальність сторін належить до основних засад (принципів) цивільного та господарського судочинства. Тому судове рішення у справі не може бути використане проти особи, яка не брала участі у цій справі. До того ж протилежний підхід призвів би до порушення статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З аналізу приписів наведених процесуальних норм, особа, яка не брала участі у справі, у якій встановлені певні обставини щодо неї, які вона не визнає, вправі спростувати ці обставини у загальному порядку. Тобто таке рішення не буде мати преюдиційного значення для особи, яка не брала участі у справі.
ОСОБА_2 іпотечний договір не оспорювала, із самостійними вимогами до суду не зверталася, банк також не ініціював у суді справи про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року за наслідками розгляду справи № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20) вказала, що при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням і за загальним правилом не може бути оскаржено в апеляційному порядку такою особою у разі її не залучення до участі у справі.
Установивши відсутність порушення прав чи законних інтересів ОСОБА_2 , апеляційний суд правильно зазначив, що права останньої,
як майнового поручителя, не порушено стягненням заборгованості
з позичальника.
Залишення без змін рішення суду апеляційної інстанції (за апеляційною скаргою відповідача), з урахуванням установлених у цій справі обставин не позбавляє права заявника, як особи, яка не брала участі у справі, спростовувати встановлені щодо неї обставини в загальному порядку при ініціюванні іншої судової справи, зокрема, за позовом банку про звернення стягнення на предмет іпотеки.
З підстав вищевикладеного колегія касаційного суду не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 333/3870/14-ц (провадження № 61-14965св18), від 04 березня 2020 року
у справі № 335/14773/14-ц (провадження № 61-13864св19).
Аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив конституційне право ОСОБА_1 на участь у судовому розгляді, не забезпечив йому можливості надати докази та навести доводи не свідчать про наявність підстав для скасування оскарженого судового рішення, оскільки не впливають на права та обов`язки ОСОБА_2 , які
не були порушені рішенням суду першої інстанції. Крім того, рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року скасовано рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2017 року.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_2 вимога про скасування рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 21 листопада 2016 року не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення суду першої інстанції скасоване апеляційним судом.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук