Постанова
Іменем України
03 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 336/6411/18
провадження № 61-9421св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач), Яремка В. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Державне підприємство «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» імені академіка О. Г. Івченка», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Запорізька міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду
м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року у складі судді Галущенко Ю. А., та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Кухаря С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
Державного підприємства «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» імені академіка О. Г. Івченка» (далі - ДП «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес»), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Запорізька міська рада, про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва на право власності на нерухоме майно та договору дарування квартири.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що у 1971 році його батько
ОСОБА_4 отримав квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю з трьох осіб. Він разом із батьками вселився у зазначену квартиру та постійно у ній проживав за винятком періоду проходження служби у Радянській Армії та відбування покарання у місцях позбавлення волі, іншого житла не має.
У серпні 1996 року після відбування покарання він повернувся у спірну квартиру, з січня 1997 року зареєстрований у квартирі та проживав у ній разом із матір`ю ОСОБА_5 , яка померла у 2006 році.
У 2017 році, під час розгляду судом справи за позовом ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, йому стало відомо, що в період відбування ним покарання у місцях позбавлення волі, квартира у 1995 році, за відсутності його письмової згоди та без урахування його права на зазначене житлове приміщення, була одноособово приватизована матір`ю ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала її його сестрі
ОСОБА_3 , а остання у 2014 році подарувала її своїй дочці (його племінниці) ОСОБА_2 .
Посилаючись на порушення його права на участь у приватизації спірного житла, просив: скасувати розпорядження органу приватизації Запорізького орденів Леніна та Трудового червоного знамені машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес», правонаступником якого є ДП «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» імені академіка О. Г. Івченка» № 95А від
10 лютого 1995 року про передачу у власність ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 10 лютого 1995 року, видане на ім`я ОСОБА_5 ; визнати недійсним договір дарування спірної квартири, укладений 14 листопада 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , скасувати державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру за
ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що приватизація спірної квартири здійснена з дотриманням вимог закону, за відсутності порушення прав позивача на участь у її приватизації, оскільки він, як член сім`ї наймача ОСОБА_5 , був відсутній у квартирі АДРЕСА_1 понад шість місяців, із заявою про продовження строку, протягом якого за ним зберігалося жиле приміщення, до наймодавця не звертався, а отже ОСОБА_5 мала право на приватизацію зазначеної квартири та подальше її відчуження.
Вимоги про визнання недійсним договору дарування від 14 листопада 2014 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є похідними від вимог про скасування розпорядження органу приватизації, а тому також не підлягають задоволенню. Позивач не вказав, які саме наслідки недійсності правочину він просить застосувати та які його права буде поновлено, що перешкоджає суду встановити чи є ефективним обраний ним спосіб захисту порушених прав.
Як на самостійну підставу відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд послався на сплив позовної давності про застосування якої заявила ОСОБА_3 . Суд відхилив доводи позивача про те, що про порушення його права на спірне житло йому стало відомо лише у 2017 році під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що проживаючи у спірній квартирі та отримуючи рахунки на оплату комунальних послуг,
ОСОБА_1 не міг не знати про те, що власником спірної квартири стала ОСОБА_3 , а в подальшому ОСОБА_2 , на ім`я яких були відкриті особові рахунки по оплаті комунальних послуг. Крім того, при повторній реєстрації позивача у спірній квартирі, у 1997 році, згоду на його реєстрацію надавала не мати, а власник квартири ОСОБА_3 , чого він не заперечував.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від
04 лютого 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про не доведеність позивачем порушення його прав внаслідок приватизації спірної квартири є законним та обгрунтованим. Позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування є похідними від вимог про скасування розпорядження органу приватизації, а тому також не підлягають задоволенню. Крім того, суд першої інстанції правильно застосував позовну давність.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У червні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого
2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року, у якій заявник просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на не урахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме: Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», статей 261 267 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 26 листопада 2019 року у справі
№ 914/3224/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.
Вказував на те, що суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку, що на момент приватизації спірної квартири сплив шестимісячний строк, протягом якого зберігається жиле приміщення за тимчасово відсутнім членом сім`ї наймача, оскільки на той час він був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 , що було достеменно відомо органу приватизації.
При вирішенні питання про застосування позовної давності суди не звернули увагу, що особовий рахунок по спірній квартирі до серпня 2010 року був відкритий на його матір ОСОБА_5 . На момент його повторної реєстрації у квартирі йому не повідомили, що власником квартири є його сестра ОСОБА_3 , тоді про його право на проживання та реєстрацію у спірній квартирі ніхто не заперечував. Крім того, по вказаній квартирі йому була призначена субсидія на оплату житлово-комунальних послуг, від якої ОСОБА_2 у травні 2016 року відмовилася. Суди не взяли до уваги покази свідків, які повідомляли, що у спірну квартиру він заселився разом з батьками у 1971 році та весь час у ній проживав, за винятком строку проходження строкової військової служби та відбування покарання, відповідачі у квартирі ніколи не проживали, про те, що право власності на зазначену квартиру належить іншим особам, свідкам стало відомо лише у
2017 році, коли ОСОБА_1 вигнали з квартири і він жив у під`їзді.
У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу, у якому вона зазначала, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 . Суди попередніх інстанцій правильно застосували положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», з урахуванням того, що за ОСОБА_1 зберігалося право користування жилим приміщенням протягом шести місяців з дня перебування його під слідством та судом. Висновки суду не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, також судами ураховані правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо визначення початку перебігу строку позовної давності, викладені у постановах від 21 серпня 2019 року у справі 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі
№ 911/3680/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від
19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.
У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргувід представника ДП «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» - Олексенко Т. М., обгрунтований посиланням на те, що орган приватизації прийняв рішення про приватизацію спірної квартири на підставі належним чином оформлених ОСОБА_5 документів, у тому числі на підставі довідки про склад сім`ї, відповідно до якої у спірній квартирі була зареєстрована лише вона. Посилання ОСОБА_1 на не застосування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду України є безпідставним, оскільки такі висновки стосуються правовідносин, що виникли у інший проміжок часу та регулювались іншими нормами права.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 17 серпня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що квартира АДРЕСА_1 була надана в постійне користування за заявою батька позивача ОСОБА_4 від 29 квітня 1968 року на сім`ю у складі:
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1
31 січня 1995 року ОСОБА_5 звернулася до органу приватизації - Запорізького орденів Леніна та Трудового червоного знамені машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес», правонаступником якого є ДП «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес», із заявою про безоплатну передачу у її приватну власність зазначеної вище квартири в порядку приватизації.
10 лютого 1995 року на підставі заяви ОСОБА_5 та довідки про склад сім`ї № 36 від 09 лютого 1995 року, орган приватизації видав наказ № 95 А про передачу їй у власність квартири АДРЕСА_1 , а також свідоцтво про право власності на квартиру № НОМЕР_1 .
09 лютого 1995 року ОСОБА_1 був виписаний зі спірної квартири, як особа, що засуджена до відбування покарання у місцях позбавлення волі строком на два роки на підставі вироку Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого
1994 року та постанови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від
12 серпня 1994 року, у місцях позбавленні волі ОСОБА_1 відбував покарання з 11 серпня 1994 року до 10 серпня 1996 року.
Протягом усього часу перебування під слідством і судом ОСОБА_1 не перебував під вартою, постійно проживав у квартирі АДРЕСА_1 , був взятий під варту в порядку виконання постанови Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня
1994 року, якою раніше призначене йому покарання у виді виправних робіт було замінено на позбавленням волі строком на два роки.
01 березня 1995 року між ОСОБА_5 та її дочкою ОСОБА_3 укладено договір дарування квартири
АДРЕСА_1 .
11 січня 1997 року ОСОБА_1 був повторно зареєстрований у спірній квартирі за згодою її власника - ОСОБА_3 .
14 листопада 2014 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарувала квартиру АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_2 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, задоволено зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення. Встановлено, що ОСОБА_1 був зареєстрований у спірній квартирі в період з 16 червня 1978 року по 27 лютого 1979 року та з 11 січня 1997 року по теперішній час, вселився у зазначене житлове приміщення як член сім`ї колишнього власника ОСОБА_3 та продовжує проживати у цій квартирі після зміни її власника на ОСОБА_2 , яка проти цього не заперечувала.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги та відзивів, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
На момент виникнення спірних правовідносин приватизація державного житлового фонду здійснювалась на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Порядок передачі квартир будинків у власність громадян та перелік документів, що підлягають оформленню визначався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян», затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 pоку № 56, складеним відповідно до вказаного Закону.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Частинами першою, другою та пунктом 7 частини третьої статті 71 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку взяття від
варту - протягом усього часу перебування під слідством і судом.
Встановивши, що ОСОБА_1 був відсутнім у спірній квартирі та знятий з реєстраційного обліку у зв`язку з ув`язненням на підставі вироку суду та постанови суду про заміну покарання, суди попередніх інстанцій помилково вважали, що строк у шість місяців, на який за ОСОБА_1 зберігалось жиле приміщення, на момент спірної приватизації сплив.
Так, відповідно до пункту 7 частини третьої статті 71 ЖК УРСР, у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, житлове приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї більше шести місяців у випадку взяття від варту - протягом усього часу перебування під слідством і судом.
Позивач був узятий під варту після закінчення слідчих та судових дій 11 серпня 1994 року, а тому шестимісячний строк збереження за ним права на спірне житло закінчувався 11 лютого 1995 року, у той час як приватизація спірної квартири була здійснена 10 лютого 1995 року, без урахування його права на це житло.
Посилання суду на преюдиційні обставини, встановлені рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 лютого 2018 року, зокрема щодо реєстрації ОСОБА_1 у спірній квартирі лише в період з 16 червня
1978 року по 27 лютого 1979 року та з 11 січня 1997 року по теперішній час, є неспроможними, оскільки зазначені обставини підтверджують лише факт реєстрації позивача у квартирі
АДРЕСА_1 , а не фактичного його проживання.
Аналіз положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статей 1 6 9 61 ЖК УРСР, статті 29 ЦК України дає підстави для висновку, що місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням, і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім`ї.
У порушення наведених положень законодавства суди пов`язали право особи на приватизацію з фактом її реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з її правом на житло та фактом проживання у квартирі.
Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12.
Ураховуючи зазначене, оскаржувані судові рішення в частині висновку про відсутність порушеного права позивача на приватизацію спірної квартири є такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, без урахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, а тому касаційна скарга ОСОБА_1 у цій частині є законною та обгрунтованою.
За загальним правилом, визначеним частиною четвертою статті 267 ЦК України позовна давність як самостійна правова підстава відмови у задоволенні позову, застосовується лише у випадку доведеності порушеного права, на захист якого особа звернулася з позовом до суду. За недоведеності порушених прав, суд відмовляє у задоволенні позову по суті, позовна давність у такому випадку не застосовується. Натомість, дійшовши висновку про відсутність порушеного права позивача на спірне житлове приміщення та участь у його приватизації, суди попередніх інстанцій у порушення вимог частини четвертої статті 267 ЦК України застосували позовну давність.
Неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, призвело до помилкового висновку про відсутність порушеного права
ОСОБА_1 з одночасним застосування позовної давності, як самостійної підстави для відмови у задоволенні його позовних вимог. Зважаючи на те, що судами попередніх інстанцій повно встановлені обставини у справі, що не потребує додаткового їх з`ясування та оцінки доказів, колегія суддів вважає можливим ухвалити у справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з таких підстав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Ураховуючи, що 11 січня 1997 року ОСОБА_1 був повторно зареєстрований і проживав у спірній квартирі за згоди нового власника квартири ОСОБА_3 , отримував квитанції про сплату комунальних послуг, із зазначенням нового власника особового рахунку, яким з серпня 2010 року була
ОСОБА_3 , а з лютого 2015 року - ОСОБА_2 , обгрунтованими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач міг бути достовірно обізнаний про порушення своїх житлових прав у 1997- 2010 роках, а тому зважаючи на наведене та заяву ОСОБА_3 про застосування позовної давності, наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог
ОСОБА_1 за спливом позовної давності.
Посилання ОСОБА_1 на неврахуванням судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 26 листопада 2019 року у справі
№ 914/3224/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 є необгрунтованими, оскільки встановлюючи початок перебігу позовної давності, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, що відповідає правовим висновками у вказаних вище справах.
Доводи заявника на помилковість висновків судів щодо спливу позовна давність, з посиланням на те, що у лютому 2016 року йому була нарахована субсидія на сплату комунальних послуг по вказаній квартирі, від якої ОСОБА_2 відмовилась у травні 2016 року є неспроможними, оскільки право на отримання субсидії мають не лише власники квартир, а й особи, які у ній зареєстровані. До того ж, як встановили суди, йому достовірно могло бути відомо про власника квартири ОСОБА_3 за згоди якої він був повторно у ній зареєстрований.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillowv. The U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkosv. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява
№ 7205/02, п.п. 60-63; рішення ЄСПЛ у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), п. 50.
Відповідно до частини другої, третьої статті 9 ЖК УРСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ураховує, що у зазначеній справі не вирішується спір щодо права ОСОБА_1 на користування зазначеним житлом, а тому відмова у задоволенні його позовних вимог щодо права на участь у приватизації житла не буде суперечити статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та статті 47 Конституції України, яка гарантує кожному право на житло.
Спір щодо права ОСОБА_1 на користування квартирою АДРЕСА_1 був предметом спору у справі № 336/2892/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 лютого 2018 року, залишеного без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2018 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, задоволено зустрічний позов ОСОБА_1 про його вселення у квартиру
АДРЕСА_1 .
Зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним і скасування розпорядження органу приватизації та визнання недійсним свідоцтва на право власності на нерухоме майно, похідні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування та скасування реєстрації спірної квартири за ОСОБА_2 також не підлягають задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій помилково вважали, що права позивача не порушені внаслідок приватизації спірної квартири. Разом з тим, ураховуючи встановлені судами обставини щодо обізнаності ОСОБА_1 про порушення його права на спірну квартиру ще у січні 1997 році при повторній його реєстрації за згоди нового власника квартири ОСОБА_3 та поданої заяви
ОСОБА_3 про застосування позовної давності, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦПК України.
Беручи до уваги зазначене, рішення Шевченківського районного суду
м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову з підстав викладених у цій постанові.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2020 року звільнено
ОСОБА_1 від сплати судового збору за подання та розгляд його касаційної скарги, за наслідками перегляду справи в касаційному порядку ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , відсутні правові підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 400 409 410 412 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» імені академіка О. Г. Івченка», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Запорізька міська рада, про визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва на право власності на нерухоме майно та договору дарування квартири.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
С. О. Погрібний
Г. І. Усик
В. В. Яремко