№ 337/1223/17

Постанова

Іменем України

22 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 337/1223/17-ц

провадження № 61-16419св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи за первісним позовом: ОСОБА_3 ївна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Яна Станіславівна,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Гончар М. С., Маловічко С. В., Подліянової Г. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його баба ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилась спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1 і.

Спадкоємцями першої черги після її смерті є він та його сестра ОСОБА_3 , які спадкують за правом представлення (їхній батько ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), а також їхній дядько - син померлої - ОСОБА_2 .

Він у встановленому порядку звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті баби, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину було відмовлено, оскільки спадкодавець залишила заповіт на ім`я свого сина - відповідача у справі ОСОБА_2 .

Вважає вказаний заповіт недійсним як такий, що вчинений в момент, коли ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Це пов`язано з тим, що ОСОБА_5 страждала на захворювання головного мозку, пов`язаного з недостатністю притоку крові, внаслідок чого мала порушення психічної діяльності, які істотно впливали на її мислення. Так, у неї часто змінювався настрій, вона виявляла агресію до людей, не завжди впізнавала його та інших близьких родичів, виявляла до нього то прихильність, то зневагу, категорично відмовлялась допускати до себе дільничного лікаря. ОСОБА_5 завжди виявляла ознаки психічного захворювання, але з 2011 року її хвороба стала прогресувати, стан її здоров`я значно погіршився.

У 2016 році він викликав до ОСОБА_5 лікаря-психіатра, який оглянув її та призначив лікування, останню взято на психіатричний облік. Отже, ОСОБА_5 на момент посвідчення заповіту виявляла ознаки психічного захворювання і не усвідомлювала значення своїх дій та не могла вільно керувати ними.

Посилаючись на положення статей 203 225 1257 1266 ЦК України, позивач просив визнати недійсним заповіт, посвідчений 22 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С. за реєстровим № 1858.

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що він є власником квартири АДРЕСА_2 і. Право власності набув у порядку спадкування за заповітом після смерті своєї матері ОСОБА_5 , яке зареєстровано в установленому законом порядку. На даний момент у квартирі зареєстрований ОСОБА_1 , який є його племінником та онуком померлої. Зазначає, що ОСОБА_1 зареєстрований у спірній квартирі з 2012 року, однак до серпня 2016 року в квартирі фактично не мешкав. За декілька тижнів до смерті ОСОБА_5 відповідачі ОСОБА_1 та його мати ОСОБА_4 вселилися до квартири. Після оформлення прав власності на вказану квартиру він намагався добровільно вирішити з відповідачами питання щодо їх виселення, однак вони відмовились. Відповідачі не мають жодних правових підстав для проживання в спірній квартирі, оскільки не є членами його сім`ї, не пов`язані з ним спільним побутом та проживанням. Вони також не є членами сім`ї попереднього власника.

Вказує, що проживання в спірній квартирі вказаних осіб, реєстрація у ній ОСОБА_6 перешкоджають йому у здійсненні права власності на квартиру, оскільки це покладає на нього додаткові витрати з оплати за житлово-комунальні послуги, позбавляє права отримати субсидію, обмежує право розпорядження належним майном. Крім того, він не має ключів від квартири і вільного доступу, надати їх відповідачі також відмовляються. Вважає, що протиправними діями відповідачів йому спричинена моральна шкода, оскільки вони незаконно користуються його майном, обмежують його в доступі до своєї власності, що спричиняє йому душевні страждання, він вимушений витрачати час та кошти на вирішення спору в суді.

Посилаючись на зазначені обставини, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_2 на підставі положень статей 23 316 317 319 321 379 383 391 405 ЦК України, статей 109 116 150 155 156 ЖК УРСР просив усунути йому перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення та позбавлення ОСОБА_1 права користування квартирою АДРЕСА_2 і, виселення відповідача ОСОБА_4 із цієї квартири. Також просив суд вселити його у спірну квартиру та стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 моральну шкоду у сумі 20 000 грн.

Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження для спільного розгляду.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Вселено ОСОБА_2 у належну йому на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 і.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Скасовано арешт, накладений ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2017 року на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 і, яка належить на праві власності ОСОБА_2 .

Відмовляючи у задоволенні первісного позову про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довів належними доказами того факту, що спадкодавець не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними під час складання заповіту.

Частково задовольняючи вимоги первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 , який є законним власником спірної квартири, має право вселитися до неї.

Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_1 права користування спірною квартирою, суд виходив із того, що останній на законних підставах набув право користування спірною квартирою, оскільки вселився та проживав у ній як член сім`ї попередніх власників.

Вирішуючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що ОСОБА_2 не довів факт її завдання.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 червня 2019 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 скасовано, справу у цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу в частині вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю, Верховний Суд вказував, що за умов наявності підстав для задоволення зустрічного позову підлягає оцінці підстава виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.Суду слід перевірити, чи є у особи, яка виселяється, інше місце проживання або у власності інше нерухоме майно. Слід врахувати та дати правову оцінку тим обставинам, що ОСОБА_1 до того, як зареєстрував своє місце проживання за спірною адресою за місцем проживання своєї баби, був зареєстрований на АДРЕСА_3 . Отже, при новому розгляді слід перевірити, чи є у нього можливість проживати за цією адресою. Крім того, суду слід перевірити кількість кімнат у квартирі (жила площа 45,2 кв. м), чи є можливість проживання у ній двох осіб, з огляду на напружені між ними стосунки. При цьому суду слід врахувати, що права власника житлового приміщення також захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції (новий розгляд)

Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 квітня 2019 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_1 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення.

Вирішено усунути ОСОБА_2 перешкоди у користуванні належним майном шляхом позбавлення права користування та виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .

Скасовуючи рішення суду першоїв частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою та задовольняючи позов у цій частині, апеляційний суд встановив наявність підстав для усунення власнику перешкод у користуванні власністю в обраний ним спосіб.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 не погодився з висновками суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права в частині задоволення позовних вимог про його виселення, просить скасувати прийняту цим судом постанову з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібнихправовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

Вважає, що апеляційний суд при новому перегляді рішення суду першої інстанції до вказівок суду касаційної інстанції підійшов формально та однобічно, фактично ухвалив рішення протилежне за змістом своєму раніше ухваленому, не з`ясував тих обставин, на необхідність встановлення яких було наголошено судом касаційної інстанції. При цьому не оцінив, що відповідач не є власником квартири матері, а його стосунки з останньою є напруженими. Не надано оцінки відсутності її згоди на його проживання у її квартирі.

Крім того, апеляційний суд не врахував подані ним заяви про відкладення розгляду справи та розглянув справу за його відсутності.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У поданому до Верховного Суду відзиві ОСОБА_2 заперечує проти доводів касаційної скарги ОСОБА_1 та просить залишити прийняту апеляційним судом постанову без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи до суду не подано.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_5 на праві приватної власності належала квартира

АДРЕСА_1 .

22 жовтня 2014 року вона склала заповіт, яким усе своє майно, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, майнові та немайнові права і взагалі все те, що на день смерті буде належати їй і на що вона матиме право, заповіла ОСОБА_2

09 вересня 2016 року ОСОБА_5 померла.

03 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 та 07 квітня

2017 року йому видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого він набув право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 .

03 березня 2017 року ОСОБА_1 також звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_5 за правом представлення, однак 13 березня 2017 року постановою нотаріуса

йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з тим, що спадкування після смерті ОСОБА_5 здійснюється за заповітом.

З 03 червня 2004 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 , а з 10 лютого

2012 року за адресою: АДРЕСА_4

(а. с. 77, 78).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції оскаржується заявником виключно в частині вирішення вимог про виселення, у зв`язку з чим Верховний Суд переглядає вказане судове рішення в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, викладених у касаційній скарзі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, що переглядається, спір щодо користування житлом виник між власником квартири ОСОБА_7 , який вселений у квартиру згідно із судовим рішенням, ухваленим у цій справі, яке у цій частині набрало законноїсили 26 червня 2019 року, але позбавлений можливості користуватись спірною квартирою, у тому числі для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї (дружина, дочка), та користувачем цієї квартири ОСОБА_8 , який вселився до неї за згодою колишнього власника та у подальшому мешкав зі згоди колишнього власника - його баби ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишивши заповіт на цю квартиру саме своєму синові - позивачу за зустрічним позовом ОСОБА_9 .

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Частиною четвертою статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Таким чином, за порівняльним аналізом статей383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК УРСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти до висновку, що положення статей383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Зазначене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

У справі встановлено, що позивач звернувся до суду із позовом до відповідача про усунення йому перешкод у користування власністю на підставі положень статей 316 317 319 321 379 383 391 405 ЦК України, статей 109 116 150 155 156 ЖК УРСР, та посилався, зокремана те, що він як власник майна не має можливості повноцінно користуватися своєю власністю через проживання в ній відповідача, який не є ні колишнім, ні теперішнім членом його сім`ї, перешкоджає йому проживати у квартриі, в тому числі вселитись.

Як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Наявність у члена сім`ї власника квартири права користуватися житловим приміщенням нарівні з власником свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника, а отже, з припиненням права власності у особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Таким чином, позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі положення статті 391 ЦК України у будь-який час.

За результатами нового апеляційного розгляду справи, при повторному перегляді рішення суду першої інстанції, апеляційний суд врахував напруженість відносин між сторонами, які є триваючими (майже 5 років), зокрема, врахував обставини заміни ОСОБА_1 замків від вхідних дверей спірної квартири, розпорядження без згоди ОСОБА_2 (позивача за зустрічним позовом), як власника квартири, на свій розсуд речами батьків позивача (продаж, знищення, користування тощо), що знаходились (знаходяться) у спірній квартирі, та дістались у спадок саме ОСОБА_10 , тримання у спірній квартирі без згоди її власника домашніх тварин, в тому числі собак великої породи (середньоазіатські вівчарки та інш.), несплату ОСОБА_1 фактично отриманих ним комунальних послуг у спірній квартирі.

Апеляційний суд врахував особу власника спірної квартири ОСОБА_2 , 1976 року народження, який є пенсіонером та з 31 серпня 2016 року особою з інвалідністю другої групи (т.с. 2 а.с. 6), має протипоказання щодо фізичних та нервово-психічних навантажень, а також особу відповідача ОСОБА_1 , 1988 року народження, звернув увагу на те, що кожен з них має своїх членів сім`ї (дружина та дочка - у ОСОБА_2 , мати - у ОСОБА_1 ).

З урахуванням наведеного апеляційний суд установив неможливість одночасного проживання у спірній квартирі жилою площею 45,2 кв. м ОСОБА_2 , як власника, та ОСОБА_1 , право користування якого спірною квартирою припинилось у день смерті його баби, як колишнього власника спірної квартири, - 09 вересня 2016 року, та врахував кількість кімнат цієї квартири (дві суміжні та одна ізольована).

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті81 ЦПК Українивстановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що між сторонами існує тривалий і стійкий конфлікт, позивачем за зустрічним позовом доведено, що виключно відповідач за зустрічним позовом систематично порушує правила співжиття у спірній квартирі, що робить неможливим для нього спільне проживання в ній, з урахуванням тієї обставини, що з 03 червня 2004 року місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 (власником якої є його матір), а з 10 лютого 2012 року за адресою: АДРЕСА_4 , у яку він вселився зі згоди колишнього власника (баби), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , апеляційний суд дійшов правильного висновку пронаявність підстав для усунення перешкод у користуванні власністю в обраний позивачем за зустрічним позовом спосіб.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що апеляційним судом, на виконання вимог частини четвертої статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», враховано статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та статтю 8 цієї Конвенції, і вирішено справу з урахуванням балансу інтересів сторін спору і принципу пропорційності.

У даному випадку, за установлених у цій справі обставин, задоволення позовних вимог, спрямованих на судовий захист права власності ОСОБА_2 переважає над правом користування житлом особи, яка вселилась у квартиру за згодою колишнього власника, зловживає цим правом та перешкоджає новому власнику у реалізації його прав, у тому числі щодо проживання у спірній квартирі. При цьому відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 не довів обставин, які б свідчили про повну відсутність у нього житла, в тому числі за місцем проживання його близьких родичів, оскільки за матеріалами справи він не позбавлений права відшукувати право користування житлом, власником якого є його мати.

Із урахуванням зазначеного слід дійти висновку, що посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанціївисновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові суду касаційної інстанції, є необґрунтованими, а висновки суду не суперечать висновкам, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

У силу вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Доводи касаційної скарги щодо розгляду апеляційним судом справи за відсутності ОСОБА_1 , що унеможливило подання ним доказів і надання пояснень, є необґрунтованими, оскільки за матеріалами справи ОСОБА_1 та його представник, були належним чином повідомлені апеляційним судом про день, час та місце розгляду справи, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджало розгляду справи апеляційним судом.

При цьому апеляційний суд розглянув клопотання ОСОБА_1 , подане представником ОСОБА_11 про відкладення розгляду справи, призначеного на 14 квітня 2021 року, та повторне клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 18 серпня 2021 року, врахував, що представник ОСОБА_1 - адвокат Власова Я. М. взагалі не повідомила про причини своєї неявки у судове засідання, та на підставі статей 371 - 372 ЦПК України відмовив у відкладенні розгляду справи та вирішив розглядати справу за відсутністю учасників справи, що не з`явились, поте повідомлені про її розгляд належним чином.

Під час апеляційного розгляду справи ОСОБА_1 не був позбавлений можливості реалізувати надані йому законом процесуальні права щодо спростування доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 , подання доказів, в тому числі через свого представника.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 18 серпня 2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк