Постанова
Іменем України
06 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 338/1112/19
провадження № 61-14697св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Глибівська сільська рада Богородчанського району Івано-Франківської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року у складі судді
Бойчука І. В., рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року у складі судді Шишка О. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 рокуу складі колегії суддів: Бойчука І. В., Фединяка В. Д., Девляшевського В. А.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання права на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім`я на земельні ділянки, визнання незаконним та скасування рішення сільської ради, визнання незаконними та скасування рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Пронь О. Д.
Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача
ОСОБА_2 . За життя мати позивача була власником земельних ділянок розташованих в с. Глибівка Богородчанського району Івано-Франківської області для ведення особистого селянського господарства та для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, загальною площею
0,4703 га. Ці земельні ділянки їй були передані у власність на підставі рішення відповідача від 24 грудня 1997 року. За життя мати не встигла завершити процедуру приватизації своїх земельних ділянок. Після смерті матері він є єдиним спадкоємцем, а тому вважав, що має право на завершення процедури приватизації наданих у власність матері земельних ділянок.
Вважав незаконним рішення відповідача від 26 жовтня 2018 року № 223-20/2017 «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок у комунальну власність», оскільки вказані у цьому рішенні земельні ділянки належали на праві власності його матері.
Зважаючи на те, що рішення відповідача про вилучення в його матері земельних ділянок є незаконним, тому, на його думку, є незаконними та підлягають до скасування рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. про державну реєстрацію цих земельних ділянок.
ОСОБА_1 просив визнати право на завершення приватизації та державну реєстрацію права власності на своє ім`я на земельні ділянки:
- для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1965 га, що розташована в урочищі «На горі» в с. Глибівка Богородчанського району Івано-Франківської області, кадастровий номер 2620480901:01:001:0147;
- для ведення особистого селянського господарства, площею 0,1017 га, що розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2620480901:01:004:0169;
- для ведення особистого селянського господарства, площею 0,0516 га, що розташована в урочищі «В Саді» в с. Глибівка Богородчанського району, кадастровий номер 2620480901:01:003:0088;
- для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0847 га, що розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2620480901:01:004:0167;
- для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0358 га, яка розташована на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2620480901:01:004:0168, що передані у власність згідно з рішенням Глибівської сільської ради від 24 грудня 1997 року ОСОБА_2 , яка померла
ІНФОРМАЦІЯ_1 .
А також просив визнати незаконним та скасувати рішення Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області № 223-20/2017
від 26 жовтня 2018 року та визнати незаконними та скасувати рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. № 43990769 від 12 листопада 2018 року, № 44213224 від 23 листопада 2018 року, № 44030077 від 14 листопада 2018 року, № 43994748 від 12 листопада 2018 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 11 червня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 5 378,80 грн судового збору.
Рішення суду мотивовано тим, що після смерті матері позивач тривалий час не звертався до відповідача про завершення процедури приватизації її земельних ділянок, земельні ділянки на час прийняття рішення у справі перебувають у комунальній власності сільської ради, рішення про вилучення цих земель та передачу у комунальну власність є чинними, а тому у суду відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права на завершення процедури приватизації. При цьому суд встановив, що рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року констатовано правомірність дій Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області під час прийняття рішення № 223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року «Про реєстрацію упорядкованих земельних ділянок в комунальну власність», а також правомірність рішень державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 43994748 від 12 листопада 2018 року, № 43990769 від 12 листопада
2018 року, № 44030077 від 14 листопада 2018 року, № 44213224
від 23 листопада 2018 року, що не підлягає доказуванню у цій справі та є підставою відмови у позові у цій частині.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись із рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року ОСОБА_3 , як представник ОСОБА_1 та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 липня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року залишено без руху та надано заявникам строк протягом десяти днів з дня вручення копії ухвали для усунення недоліків скарги.
Ухвала мотивована тим, що у зв`язку з відсутністю в суді апеляційної інстанції матеріалів цивільної справи, рішення у якій оскаржується позивачем та його представником, заявнику необхідно надати суду оригінал довіреності, згідно якої ОСОБА_1 уповновноважує ОСОБА_3 представляти його інтереси в суді. З метою вирішення клопотання представника ОСОБА_1 , щодо звільнення його від сплати судового збору, заявнику необхідно надати документи які підтверджують право власності ОСОБА_1 на належне йому нерухоме майно (будівлі, земельні ділянки).
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року визнано неподаною та повернуто заявнику.
Ухвала мотивована тим, що ОСОБА_3 не виконав вимог ухвали, оскільки не надав апеляційному суду оригіналу довіреності.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року. Витребувано з Богородчанського районного суду справу
№ 338/1112/19.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Богородчанського районного суду від 11 червня 2020 року в частині визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради від
26 жовтня 2018 року; визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О. Д. скасовано і провадження в цій частині закрито.
Рішення в частині розподілу судових витрат змінено, зменшено розмір стягнутого з ОСОБА_1 на користь держави судового збору до 768,40 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 1 152,60 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без зміни.
Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Глибівської сільської ради від
26 жовтня 2018 року; визнання незаконними та скасування рішень Державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської РДА Пронь О. Д., апеляційний суд виходив із того, що рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 22 серпня 2019 року, винесене у справі
№ 338/334/19 за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Богородчанської районної державної адміністрації Івано-Франківської області Пронь О. Д., Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про визнання незаконними та скасування рішень, яке набрало законної сили, було постановлено з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
В іншій частині заявлених позовних вимог, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що після смерті матері ОСОБА_1 тривалий час не звертався до Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області про завершення процедури приватизації її земельних ділянок, земельні ділянки на час прийняття рішення у справі перебувають у комунальній власності сільської ради, рішення про вилучення цих земель та передачу у комунальну власність є чинними, то у суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позову в частині визнання права на завершення процедури приватизації.
Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг
07 жовтня 2020 року ОСОБА_1 через засоби електронного зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року і направити справу для продовження розгляду до Івано-Франківського апеляційного суду.
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, якою апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 визнано неподаною та повернуто заявнику, порушено право ОСОБА_1 вільного вибору захисника його прав, оскільки фактично довіреність від 14 грудня 2019 року сформована в системі «Електронний суд» в електронному кабінеті Луніва В. І. та скріплена електронним цифровим підписом заявника.
23 листопада 2020 року ОСОБА_1 через засоби електронного зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня
2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі
№ 350/67/15-ц, постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року у справі
№ 554/1195/17, постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі
№ 723/1061/17, постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі
№ 158/1672/17, постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі
№ 623/633/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Відзиви на касаційні скарги не надходили.
Рух касаційних скарг та матеріалів справи
Ухвалами Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційні провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року, рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня
2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Богородчанського районного суду Івано-Франківської області.
16 грудня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Фактичні обставини справи
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_2 .
За життя ОСОБА_2 рішенням відповідача від 24 грудня 1997 року передано у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства та для обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд, загальною площею 0,4703 га. Однак, вказане рішення сільської ради мати позивача не реалізувала, процедуру приватизації земельних ділянок не завершила, правовстановлюючі документи на право власності на спірні ділянки не отримала.
Рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15 листопада 2011 року № 78-8/2011 переведено ряд земельних ділянок, користувачі яких померли, в тому числі й земельні ділянки матері позивача, у землі запасу сільської ради. Підставою для прийняття такого рішення органом місцевого самоврядування послужило те, що земельні ділянки померлих жителів села Глибівка, які тривалий час не оброблялися, почали заліснюватися, тобто втрачати своє цільове призначення.
Вказане рішення сільської ради оспорювалося позивачем в судовому порядку та залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 01 березня 2017 року у справі № 338/7/17 (т. 1, а. с. 205-207), яке набрало законної сили.
Спірні земельні ділянки рішенням Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області № 223-20/2017 від 26 жовтня 2018 року зареєстровані у комунальну власність.
Це рішення сільської ради також оскаржувалося позивачем й залишено в силі рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 22 серпня 2019 року та постановою Івано-Франківського апеляційного суду
від 19 листопада 2019 року у справі № 338/334/19 (т. 1, а. с. 210-218), яке набрало законної сили.
Постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року прийняту по справі
№ 338/334/19 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області
від 22 серпня 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 19 листопада 2019 року залишено без змін.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
щодо касаційного оскарження рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає в порядку її відведення, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється; право власності на землю посвідчується державним актом, який видається і реєструється, зокрема, сільською радою (статті 4 6 86 ЦК Української РСР (1963 року), статті 2, 4, 8,
12-14, 19, 48, 49, 51, 55 Закону України «Про власність», статті 3 6 7 17 19 22-24 39 43 44 ЗК України 1990 року).
Положеннями статей 6 67 ЗК України 1990 року передбачено, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських споруд у розмірі не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 га.
Статтею 23 ЗК України 1990 року (у відповідній редакції) визначено, що право власності на землю посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.
Приватизація земельних ділянок передбачена постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200-ХІІ «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок».
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет) право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 Декрету (наданих, зокрема, для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), у межах норм, установлених ЗК України), посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю (пункт 3).
Пунктом 6 Декрету було зупинено дію частини другої статті 17 і статтю 23
ЗК України щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 Декрету.
Законом України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року.
Відповідно до пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. Установлено, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету, є підставою для виготовлення та видачі цим громадянам або їх спадкоємцям державних актів на право власності на земельну ділянку за технічною документацією щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку. У разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об`єкта або про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки до 01 січня 2008 року передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної та комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів (аукціонів).
ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності наступних юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку. Якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та відповідно до статті 1216 ЦК України не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.
Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 ЗК України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.
Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку.
Зазначений висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18).
У статті 149 ЗК України, тут і далі в редакції, чинній на час вилучення земельної ділянки, визначено порядок вилучення земельних ділянок із постійного користування.
Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 757/57777/17-а зроблено такий висновок «Відповідно до частини першої статті 149 ЗК України рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки слід уважати документом, який підтверджує намір вилучити земельну ділянку у землекористувача. Таким рішенням ініціюється процедура вилучення земельної ділянки, зокрема й для суспільних потреб. Таке рішення є виявом наміру територіальної громади (держави) в особі відповідних органів як власника землі про вилучення земельної ділянки, зокрема для суспільних потреб. Саме в рішенні, яким ініціюється процедура вилучення земельної ділянки, а не в рішенні про припинення права постійного користування земельною ділянкою, визначально повинні бути вказані: межі, площа та інші ідентифікаційні характеристики земельної ділянки, яка планується до вилучення; суспільні потреби, для яких ця ділянка має бути вилучена, а також інші умови такого вилучення (в тому числі і порядок відшкодування збитків, спричинених вилученням, тощо). Необхідність зазначення всіх цих даних у рішенні зумовлена тим, що землекористувач, до якого згодом звертатиметься владний суб`єкт для надання згоди щодо такого вилучення, повинен бути обізнаним зі всіма обставинами, на що він надає згоду.
У разі згоди землекористувача на вилучення у нього ділянки, суб`єкти звернення приймають рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою, яке слугує підставою для здійснення подальших реєстраційних дій щодо такої землі. За відсутності згоди землекористувача на вилучення земельної ділянки, питання вирішується у судовому порядку.
Аналіз вищенаведених норм законодавства дає підстави для висновку, що у випадку незгоди особи з вилученням у неї земельної ділянки з постійного користування, зацікавлений суб`єкт владних повноважень, що ініціює вилучення, повинен звернутися до суду та довести наявність відповідних підстав та умов.
Рішення органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки є документом, який засвідчує лише намір припинити відповідній особі право на постійне користування земельною ділянкою, як мети відповідної процедури. Це рішення є першою стадією процедури у разі заперечення вилучення земельної ділянки.
Таким чином, рішення органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки з мотиву суспільних потреб не підлягає оскарженню землекористувачем в суді, оскільки таке рішення не спричинює настання правових наслідків для такої особи, якщо вона заперечує проти такого вилучення, а отже, і не може порушувати її прав. Правомірність такого рішення оцінюється адміністративним судом під час розгляду справи за позовом органу місцевого самоврядування про вилучення земельної ділянки».
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина перша, друга статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
Апеляційний суд переглядаючи справу в апеляційному порядку наведеного не врахував, не звернув увагу на те, що у разі якщо рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняте органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», то спадкоємці мають право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку; не надав оцінки доказам, наданим позивачем (зокрема, рішенню Глибівської сільської ради Богородчанського району Івано-Франківської області від 15 листопада 2011 року № 78-8/2011, яким було переведено у землі запасу сільської ради три земельні ділянки 0,43 га, що були у користуванні ОСОБА_2 ) за таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про недоведеність позовних вимог та відмову в позові.
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено без урахування висновків зроблених Верховним Судом та без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу
ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року належить задовольнити частково; постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
щодо касаційного оскарження ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Так, згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина судового розгляду.
Форма і зміст апеляційної скарги встановлено статтею 356 ЦПК України.
Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або представником такої особи. До апеляційної скарги додаються довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо апеляційна скарга подана представником і ці документи раніше не подавалися (частина третя, пункт 1 частини четвертої статті 356 ЦПК України).
Згідно частин першої-другої статті 62 ЦПК України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені такими документами: 1) довіреністю фізичної або юридичної особи; 2) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або, у визначених законом випадках, іншою особою.
Відповідно до правового висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 9901/939/18 про те, що звернення до суду, в тому числі до Верховного Суду як найвищого суду в системі судоустрою України, що забезпечує сталість та єдність судової практики з використанням правничої допомоги інших осіб, зокрема адвоката, при реалізації права на справедливий суд передбачає надання до суду належних доказів дійсної волі особи, що є учасником справи, на уповноваження іншої особи на право надання правничої допомоги. Такі докази повинні виключати будь-які сумніви стосовно справжності та чинності такого уповноваження на момент вчинення певної процесуальної дії (докази подаються в оригіналі або у формі копії, якісно оформленої особою, що є учасником справи, із зазначенням назви судового органу, у якому надається правова допомога позивачу), а також стосовно охоплення такої дії дійсним колом повноважень представника, делегованих йому особою, що реалізує право на справедливий суд. Представник повинен демонструвати повагу до суду, підтверджуючи наявність повноважень на представництво, а також не позбавляти довірителя права знати про дії представника.
Установивши, що ОСОБА_3 до апеляційної скарги, поданої безпосередньо до суду апеляційної інстанції, довіреність надано у вигляді копії, апеляційний суд залишив без руху апеляційну скаргу та надав строк для усунення недоліків скарги.
Проте, ОСОБА_3 не виконав вимоги ухвали суду.
За правилами часини другої статті 357 ЦПК України до апеляційної скарги, яка оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 356 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 185 ЦПК України, якщо заявник не усунув недоліки апеляційної скарги у строк, встановлений судом, скарга вважається неподаною і повертається заявнику.
Суд апеляційної інстанції установивши, що заявником не виконано вимоги ухвали Івано-Франківського апеляційного суду від 10 липня 2020 року про залишення апеляційної скарги без руху, зробив правильний висновок про визнання апеляційної скарги ОСОБА_3 не поданою та повернення відповідно до правил частини третьої статті 185, частини другої статті 357 ЦПК України.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Згідно частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційної цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без задоволення.
Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 04 серпня 2020 року залишити без змін.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 11 червня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року задовольнити частково.
Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 рокускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун