ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 квітня 2021 року
м. Київ
справа № 342/960/15-ц
провадження № 61-41584св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року,ухвалене у складі судді Федів Л. М., та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 липня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Матківського Р. Й., Василишин Л. В., Максюти І. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 звернулися з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності в порядку спадкування, визнання права власності на частку у нерухомому майні та визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Ухвалою Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 3 лютого 2016 року позов ОСОБА_4 залишено без розгляду.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 і проживала разом із ним у житловому будинку АДРЕСА_1 з 1997 року.
Вказаний житловий будинок увійшов до складу спадкового майна, яке отримане ОСОБА_2 після його матері. Проте у період їх спільного проживання і до отримання відповідачем свідоцтва про право власності у житловому будинку відбулися поліпшення, які становлять 19,77% вартістю 137 144,07 грн.
Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, 1/5 частка житлового будинку
АДРЕСА_1 є їх спільною сумісною власністю. Тому вважала, що частка у праві власності на житловий будинок, яка їй належить, становить 1/10.
Оскільки вона є власником 1/10 частки у майні, свідоцтво про право власності, видане ОСОБА_2 14 грудня 2012 року на житловий будинок, є частково недійсним.
4 березня 2015 року вказаний житловий будинок ОСОБА_2 відчужено ОСОБА_3 , про що укладено договір купівлі-продажу, який ОСОБА_1 вважала недійсним, оскільки відповідач відчужив належне їй на праві власності майно.
Також позивач вказала, що мала переважне право на придбання частки у майні, проте відповідач порушив вимоги статті 362 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати за нею право власності на 1/10 частку у житловому будинку АДРЕСА_1 тана 1/2 частку у земельних поліпшеннях, виконаних у житловому будинку з грудня 1997 року до 2017 року, у розмірі 68 572,03 грн від (1/2 від 137 144,07 грн).
- визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1 , видане 14 грудня 2012 року Державною нотаріальною конторою Городенківського нотаріального округу Івано-Франківської області на ім`я ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 4 березня 2015 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття
Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що житловий будинок АДРЕСА_1 набутий ОСОБА_2 у власність у порядку спадкування.
Надавши оцінку доказам, суд установив факт недоведення позивачем належними і допустимими доказами здійснення покращень житлового будинку та земельних поліпшень за її кошти.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору
купівлі-продажу, суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 не є стороною договору і даним договором її права не порушено.
Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року змінено і виключено із його мотивувальної частини висновок суду про те, що: «позивач не надала суду доказів, що із 1997 року саме за кошти ОСОБА_1 здійснювались покращення будинковолодіння та земельні поліпшення у будинковолодінні на
АДРЕСА_1 ».
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
З висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову суд апеляційної інстанції погодився з огляду на те, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із помилковості висновку суду про відсутність у матеріалах справи доказів здійснення покращень житлового будинку та земельних поліпшень за кошти позивача.
Апеляційний суд вказав, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджується факт участі ОСОБА_1 у будівництві підсобних будівель і приміщень (сараю, огорожі тощо), тому такий висновок суду першої інстанції виключив із мотивувальної частини рішення.
При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що спірний житловий будинок не покращувався і в подальшому не перебудовувався, його жила площа фактично не змінилася, ОСОБА_1 приймала участь лише у будівництві підсобних будівель і приміщень, у зв`язку із чим відсутні правові підстави для визнання за нею права власності на відповідну частку в цьому будинку за рахунок здійснених нею поліпшень.
Висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову в частині вирішення вимог про визнання недійсними свідоцтва та договору купівлі-продажу апеляційний суд вважав правильними і такими, що відповідають нормам матеріального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила рішення Городенківського районного суду
Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 липня 2018 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
На думку заявника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки матеріалами справи підтверджено факт здійснення нею покращень спірного житлового будинку і частка цих покращень від повної вартості майна становить 19,77%, тому суд безпідставно відмовив їй у задоволенні позовних вимог.
Зазначає, що 1/5 частка житлового будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя і 1/10 частка будинку не могла увійти до складу спадщини.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи встановлено, що 17 червня 1995 року ОСОБА_5 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 .
17 червня 1995 року ОСОБА_5 складено заповіт, відповідно до якого все належне їй майно вона заповіла ОСОБА_2 .
ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Городенка
Івано-Франківської області.
Рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 24 квітня 2014 року встановлено, що ОСОБА_2 - спадкоємець за заповітом ОСОБА_5 - звернувся до нотаріальної контори щодо успадкування житлового будинку. Державний нотаріус, видаючи свідоцтво про право на спадщину за заповітом, перевірив факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво, коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Встановивши, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин Росії, який проживає у АДРЕСА_2 , прийняв спадщину після матері, оскільки вступив в управління та володіння спадковим майном у встановлений законом строк, державний нотаріус 14 грудня 2012 року видав спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
До складу спадкового майна увійшов житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 60,4 кв.м з належними господарськими прибудовами.
4 березня 2015 року житловий будинок
АДРЕСА_1 ОСОБА_2 відчужено ОСОБА_3 , про що укладено договір купівлі-продажу.
Також судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 4 червня 1990 року до 28 квітня 2011 року перебували у шлюбі, з 1997 року ОСОБА_1 зареєстрована у житловому будинку АДРЕСА_1 .
Висновком Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз № 322/323 судової будівельно-технічної експертизи від 22 листопада 2017 року встановлено, що:
- вартість житлового будинку
АДРЕСА_1 на час проведення дослідження становить 515 970 грн;
- вартість будівель та споруд, що входили до складу будинковолодіння на АДРЕСА_1 до 1997 року та збереглись до часу проведення дослідження, становить 413 963,69 грн;
- частка, яку складає вартість будівель та споруд, що входять до складу житлового будинку АДРЕСА_1 з 1997 року, від загальної вартості будинковолодіння становить 19,77%;
- вартість виконаних з грудня 1997 року земельних поліпшень на час проведення дослідження становить 137 144,07 грн.
- з 1997 року до складу будинковолодіння включено стайню з коморою, сарай, вбиральню, вимощення, огорожу.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України у цій же редакції Кодексу під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 534 Цивільного кодексу (далі - ЦК) Української РСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).
Урахувавши норми права та подані сторонами докази, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_2 є спадкоємцем ОСОБА_5 і прийняв за заповітом після матері спадщину, яка складається із житлового будинку АДРЕСА_1 .
Порядок визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину врегульовано статтею 1301 ЦК України, якою передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а й у випадку визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.
У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України як підставу визнання свідоцтва недійсним прямо вказано лише на відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 вказала, що житловий будинок АДРЕСА_1 є її та ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, оскільки з 1997 року (рік, коли відповідач прийняв спадщину після його матері, вступивши в управління та володіння спадковим майном у встановлений законом строк) до 14 грудня 2012 року (дата видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом) вказане майно збільшилося у вартості за рахунок покращень на 137 144,07 грн. Вважала, що відповідач набув право власності на спірний будинок лише 14 грудня 2012 року, тому видане йому свідоцтво є частково недійсним.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частина друга статті 549 ЦК Української РСР).
Установивши, що ОСОБА_2 вступив в управління спадковим майном у визначений законодавством строк, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про прийняття відповідачем спадщини і відсутність правових підстав для задоволення позову в частині визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 14 грудня 2012 року.
Також суди першої та апеляційної інстанцій правильно вказали, що позивачем не доведено порушення її прав внаслідок видачі відповідачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Здійснені ОСОБА_1 у шлюбі з ОСОБА_2 поліпшення після 1997 року, а саме будівництво підсобних будівель і приміщень, не є підставою для набуття нею права власності на частку будинку, житлова площа якого практично не змінилася, і для визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним, оскільки ОСОБА_2 набув право власності на спірний житловий будинок у встановленому законом порядку - з моменту відкриття спадщини, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном, і набуття права власності на його частку як на спільне майно подружжя позивач не довела.
З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи і відмову у визнанні частково недійсним свідоцтва, суди правильно вказали на відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача про визнання за нею права власності на 1/10 частку у житловому будинку АДРЕСА_1 тана 1/2 частку у земельних поліпшеннях.
Вказаним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що 1/5 частка житлового будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя і не могла увійти до складу спадщини.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою
статті 203 цього Кодексу.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили із того, що позивач не довела порушення її прав укладенням договору купівлі-продажу житлового будинку, і дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання його недійсним.
Інші доводи касаційної скарги на законність постанови суду апеляційної інстанції також не впливають.
Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у
державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржуване рішення суду першої інстанції у частині, залишеній без змін апеляційним судом, та постанова суду апеляційної інстанції, відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суд першої інстанції у відповідній частині та суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції у відповідній часині та постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтею 400 у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2018 року у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук